Газета «Новости медицины и фармации» №11 (781), 2022
Вернуться к номеру
Каральна психіатрія, або діагноз «інакодумство»: історія зловживань у психіатрії
Авторы: Сіделковський О.Л.
професор, д.юрид.н., к.м.н., лікар-невролог
Клініка сучасної неврології «Аксімед», м. Київ, Україна
Разделы: История медицины
Версия для печати
Майбутнє належить історії превентивній!
Слід наголосити, що запропонований контент має виключно
ретроспективну спрямованість і в жодному разі не проводить паралель
із сьогоденням.
Інформація, викладена в цій статі, є квінтесенцією багаторічного
особистого спілкування зі свідками цих подій і поглибленого вивчення
спогадів, які залишилися про ті непрості часи…
Іноді в житті трапляються незабутні зустрічі, які бурхливою річкою торкаються кожної частки твоєї душі. У такі хвилини ти відчуваєш хвилю почуттів, що зароджується в ділянці серця й теплотою розливається по всьому тілі.
Така емпатія можлива тільки при спілкуванні з добрими, мудрими й прозорливими людьми. А коли ця особистість ще й мученик свого часу і на її тілі й душі безліч невиліковних ран, що кровоточать уже понад п’ятдесят років, тебе не покидає відчуття незламності й віри в людство.
Нотатки на полях
Найстрашніші ті випадки зловживань в психіатрії, коли лікар діяв щиро, переконано, не сумніваючись у наявності серйозної психічної патології в цілком розсудливої людини.
Формулу життя видатного нашого співвітчизника, психіатра, правозахисника, президента Асоціації психіатрів України, члена Королівського коледжу психіатрів Великої Британії, колишнього дисидента і політв’язня Семена Глузмана можна подати так:
ідеалізм + совість + політичні тортури = мудрість і велич душі.
Семен Фішелевич народився в сім’ї медиків, тому, мабуть ще в дитинстві спрацював генетичний механізм успадкування тих самих рідкісних і вкрай необхідних складових, які формують тонку і разом з тим багатогранну структуру душі й розуму, усі фібри яких налаштовані на боротьбу за здоров’я, а іноді й життя пацієнта.
Зрозуміло, що така організація інтелектуально-моральної сфери в окремо взятої людини має широкий універсальний механізм реагування на зовнішні подразники.
І така рефлексія не тільки стосується суто професійних обов’язків і щоденної побутової компетенції, але має, без сумніву, універсальній, безграничний соціальний резонанс дії.
70-ті роки минулого сторіччя. Що могло бути краще для Homo Sovieticus (тим більше порівняно з нинішнім часом)? Адже тоді можна було побачити зовнішні й багато в чому внутрішні ознаки щасливої людини.
Базовий соціальний захист більшої частки населення, достатнє фінансове благополуччя і впевненість у завтрашньому дні нівелювали безліч іритаційних складових періоду застою.
І тільки жменька людей, як сигнальні антени, уловлювали тривожні імпульси небезпеки суспільства і хворобливий характер усіх складових цього, на перший погляд, успішного «розвинутого соціалізму».
Ім’я цих альтруїстів, які віддали своє благополуччя, здоров’я і життя безкорисному служінню совісті й майбутньому, нам відомі.
Нотатки на полях
У 1954 році Міністерством охорони здоров'я СРСР було опубліковано інструкцію «Про порядок застосування примусового лікування та інших заходів медичного характеру щодо психічно хворих, які вчинили злочин».
Серед них скромна, але і разом з тим велична постать Семена Фішелевича Глузмана, ім’я якого вписане в історію безкінечної боротьби моральних принципів співіснування влади та її громадян. У радянській системі прав і обов’язків все було переплутане — і комуністична ідеологія, і любов до рідної країни, і соціалістичні зобов’язання, і робота «за того хлопця», і безліч інших «і».
І все було б нічого, якби цю ідилію любові не зіпсували інакодумці, ті, хто мав особливий, свій погляд на об’єктивну реальність.
Мабуть, тоді в лабіринтах людської совісті, десь в кулуарах кабінетної темряви, народилась жахливе явище — використання медицини в боротьбі з інакодумцями.
/19_m.jpg)
В арсеналі комуністичної доктрини контролю за «несогласными» в період розвиненого соціалізму було тільки два пояснення вільнодумству: зрада на користь західним країнам та Америці або недіагностоване психіатричне захворювання, яке підлягало негайному виявленню й стаціонарному лікуванню з використанням засобів і методів середньовічної медицини.
На жаль, суспільству така рецептура терапії була зрозуміла, а її результати підтримувала майже вся велика країна.
Був створений універсальний, майже бездоганний механізм придушення й контролю тих, хто мав інший погляд і краще розумів, «что такое хорошо и что такое плохо».
Психіатрія, як ніяка інша дисципліна, підпадала під всі критерії каральної медицини, де катом виступав лікар (а іноді і колега) тієї радянської системи охорони здоров’я.
Нотатки на полях
Зловживання психіатрією слід розрізняти за наявністю чи відсутністю прямого наміру в лікаря, що зловживає. Ті випадки переслідування правозахисників, які стали символом зловживання психіатрією в політичних цілях, зазвичай відбулися за свідомим наміром цинічних психіатрів, які виконували «замовлення».
У цій спеціальності все зійшлось: відсутність чітких нозологічних границь і лапідарних критеріїв діагностики психіатричних захворювань, часта бездіяльність пацієнтів, яким уже була пришита бирка з діагнозом, і, врешті-решт, особлива інтелігентність і вихованість фахівців цієї професії, яким незручно було відмовлятись від «вказівок згори».
/19_m2.jpg)
Підкреслимо, що вихованість і природна інтелігентність у цій науково-практичній галузі іноді перетинались з відвертою грубістю і неохайністю щодо пацієнтів як з боку лікарів, так і з боку обслуговуючого персоналу, наприклад санітарів.
Зрозуміло, що тільки одиниці «лікарів» погоджувались на співпрацю з системою, формуючи надійний загін для інквізиції.
Кожен такий добродій мав свій шлях зловживань. Хтось через нерозуміння причинно-наслідкових зв’язків, хтось навмисно, підтримуючи лінію партії, а хтось отримував із цього свої матеріально-дозвільні дивіденди. Але ми не прокурори обвинувачення, та й наратив цієї емоційної новели зовсім в іншому…
Нам, тим, хто не був свідком тих подій, дуже складно бути об’єктивними й неупередженими в трактуванні отриманих фактів, тому ми більшою мірою будемо покладатися на друковані праці безпосередніх учасників і жертв каральної психіатрії.
Нотатки на полях
Різноманітність радянських психіатричних шкіл і напрямів (ленінградська, київська, харківська тощо) за дуже короткий час змінилася однією жорсткою одноманітністю московської монополії на знання — школою академіка Сніжневського.
Відомі дослідники протиправних методів боротьби з інакодумцями в Радянському Союзі Сідней Блох і Пітер Реддауей у своїй книзі «Діагноз: інакодумство» зазначають: «Яка все ж таки дійсна роль психіатра, де починається і де закінчується його робота? Навколо цих питань — як у світі психіатрії, так і поза ним — безперервно йдуть запеклі сварки.
Незалежно від результатів цієї дискусії розвиток психіатрії останніх років демонструє, що психіатри вийшли далеко за межі лікарні, яка була місцем їх роботи. У наш час їхня діяльність поширюється на армію, школи, університети, дитячі консультації, судові зали, тюрми та безліч інших громадських закладів».
Колишній президент Американської психіатричної асоціації доктор Евадл Буссе писав, що психіатру належить скоротити своє поле діяльності потребами хворого: «…Психіатрія не повинна слугувати гарматою оновлення суспільства, вирішення економічних проблем або створення нових людських цінностей. Вона мусить орієнтуватися на хворого, її функція — полегшувати страждання та допомагати людям досягати задовільного рівня адаптації».
Відомо, що складність морфологічного підтвердження більшості душевних хвороб полягає в неможливості ідентифікації патологічного субстрату захворювання, а діагностичний алгоритм зазвичай базується на клінічному спостереженні й аналітичній роботі психіатра.
Зазначимо, що вже із середини минулого сторіччя почали формуватися нові погляди на роль психіатрії в суспільстві та виняткову місію психіатра як посередника в регулюванні соціально-політичної рівноваги в бурхливому житті держави.
Як тільки не називали психіатрів — і «соціальними інженерами», і «контролерами поведінки», але всі ці ярлики були прямою ознакою формування нової ери — ери радикальної психіатрії.
Усіх працюючих у галузі психіатрії закликали взяти безпосередню участь у політичній боротьбі на благо суспільства, в удосконаленні й покращанні державного устрою.
Безумовно, ставлення лікаря до пацієнта має виключно особистий характер, їх взаємодія — це вектор досягнення терапевтичних завдань на тернистому шляху одужання. Інших інтересів і цілей у лікаря бути не може.
Але якщо він є часткою, наприклад, державної інституції: військової або медичної частини, в’язниці, закритого психіатричного відділення, він може стикатися з ситуацією, коли інтереси й цілі закладу не збігаються з інтересами хворого. Тоді перед психіатром постає питання: на якій стороні бути?
Найчастіше такі колізії виникають, коли лікар знаходиться в матеріальній або посадовій залежності від закладу, коли відмова від вказівки згори може призвести до серйозних наслідків. І таких прикладів було безліч.
Один з найвідоміших випадків застосування каральної психіатрії у вищих ешелонах влади стався на початку 60-х років минулого сторіччя, коли орденоносний офіцер Радянської армії, генерал Петро Григоренко дійшов висновку про невідповідність радянської системи ідеалам ленінізму.
Нотатки на полях
Найбільш зручними діагностичними «масками» психіатричної інквізиції були сутяжно-паранояльний розлад і млява шизофренія.
7 вересня 1961 року він публічно виступив на партійній конференції із закликом до підсилення демократизації виборів і відродження ленінських принципів управління. Майже відразу на вимогу присутніх делегатів конференції Петро Григорович був позбавлений депутатського мандату «за політичну незрілість» і відсторонений від функціональних обов’язків.
Не припинивши свою антирадянську діяльність, Григоренко започаткував «Спілку боротьби за відродження ленінізму» і в 1964 році був заарештований і розміщений у внутрішній в’язниці КДБ.
На першому допиті генерал відхилив пропозицію голови КДБ В. Семичасного покаятися та уникнути арешту й подальшого суду. Йому інкримінували «виготовлення рукописного тексту листівки антирадянського змісту». Петро Григорович заявив, що вважає листівки не антирадянськими, а антиурядовими.
/20_m.jpg)
Незламна воля українця була непохитною, він був звинувачений за ст. 70
КК РРФСР і направлений на судово-психіатричну експертизу в інститут ім. В.П. Сербського.
19 квітня 1964 року судово-психіатрична експертиза визнала Григоренка неосудним з діагнозом «паранояльний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатичними рисами характеру».
Інші члени «Спілки боротьби за відродження ленінізму» були визнані «такими, що потрапили під вплив душевнохворого» і піддалися позасудовим переслідуванням.
Петра Григоровича виключили з партії, позбавили генеральського звання, бойових нагород і пенсії, а на довершення до всього етапували до спеціальної психіатричної лікарні на примусове лікування.
Через півроку, коли вахту керманича країни прийняв Л.І. Брежнєв, Петра Григоровича звільнили, але не надовго…
7 травня 1969 року Петра Григоренка знову заарештували. На підставі діагнозу «психічне захворювання у формі патологічного (паранояльного) розвитку особистості з наявністю ідей реформаторства» його знову ізолювали в спеціальній психіатричній лікарні.
Лише через 5 років, під тиском міжнародної кампанії протестів, Петра Григоренка виписали.
Він став співзасновником Московської та Української Гельсінських груп, забезпечував зв’язок українських правозахисників із Заходом. Виступав на захист євреїв, месхів, вірмен, німців Поволжя, чеченців та інших пригноблених націй СРСР.
Нотатки на полях
У 1892 році Верніке ввів у психіатрію поняття «надцінна ідея», у 1924 році Ціен описав стани «метафізичної (філософської) інтоксикації», у 1962 році Iрль ініціював дефініцію «інтуїтивне почуття шизофренії», але ніхто з них не припускав, що пізніше їх іменами буде освячене полювання на інакодумців в умовах тоталітарного ладу!
Підкреслимо, що зловживання в психіатрії зустрічалися не тільки в Радянському Союзі, але тільки в СРСР цей феномен був виявленням свідомої державної політики, коли інакодумців шаблонно зараховували до душевнохворих, які потребували госпіталізації з наступним примусовим лікуванням.
/20_m2.jpg)
В одній із своїх наукових робіт С.Ф. Глузман виділяє шість основних передумов виникнення зловживань у медицині, передусім у психіатрії.
Перша — специфіка психіатричної парадигми в умовах тоталітарного суспільства.
Друга — відсутність правової свідомості громадян, у тому числі лікарів.
Третя — ігнорування державою основних прав людини.
Четверта — декларативність законодавчих актів, які регулюють діяльність психіатричної допомоги в країні.
П’ята — патерналістський державний устрій.
Шоста — незадовільні умови функціонування психіатричної допомоги й загальне зубожіння медицини.
Зрозуміло, що ці причинно-наслідкові компоненти під загальною назвою «зловживання в психіатрії (медицині)» взаємодіють між собою, підсилюючи одна одну, й еволюціонують залежно від умов зовнішнього (політичного, економічного тощо) середовища.
Завершуючи цю історико-аналітичну новелу, хочу навести фрагмент з наукового нарису авторства С.Ф. Глузмана, А.І. Коротенка на тему судової психіатрії для юристів.
У 70-ті роки минулого століття на циклі лекцій із судової психіатрії в ін–ституті ім. Сербського стався такий випадок.
Лекцію читав директор інституту академік Г.В. Морозов, аудиторію становили переважно керівники судово-психіатричних підрозділів з усіх республік СРСР. Хтось із присутніх поставив Морозову досить провокаційне питання: «Скажіть нам, Георгію Васильовичу, що ж насправді є фундаментом для постановки діагнозу млявої шизофренії?» Морозов відповів, іронічно посміхаючись: «Знаєте, шановні колеги, це дуже своєрідне захворювання, маячних розладів немає, галюцинацій немає, а шизофренія є!»
Список литературы
1. Економічна оцінка психіатричної допомоги / Під ред. М. Кнаппа: Пер. з англ. Київ: Сфера, 2002. 353 с.
2. Блох С., Реддауэй П. Диагноз: инако–мыслие. Киев: Ассоциация психиатров Украины, 1995. 287 с.
3. Глузман С.Ф., Коротенко А.И. Психо–логические и психиатрические аспекты совершенствования системы исполнения наказаний в Украине. Вестник Ассоциации психиатров Украины. 2007. № 1. С. 129-137.
4. Лунц Д.Р. Проблема невменяемости в теории и практике судебной психиатрии. Москва: Медицина, 1966.
5. Нуллер Ю.Л. Структура психических расстройств. Киев: Сфера, 2008.
6. Судебная психиатрия (учебник) / Под ред. А.С. Дмитриева и Т.В. Клименко. Москва: Юрист, 1998.
7. Глузман С.Ф., Коротенко А.И. Очерки на тему судебной психиатрии для юристов. Киев: Прометей, 2017. 243 с.