Журнал «Медицина неотложных состояний» Том 18, №8, 2022

Вступ. За останні десятиліття бойова смертність впала до історично низького рівня, вдосконалення військової медицини призвело до збільшення кількості пацієнтів і тяжкості їхніх поранень, які підлягають лікуванню. Геморагічний шок є основною причиною смертності серед військовослужбовців, якій можна було б запобігти. Щоб уникнути цієї події, необхідно вжити заходів, спрямованих на раннє розпізнавання шоку для лікування та стабілізації стану постраждалих. Однак його первинна ідентифікація залишається проблемою як на етапах надання кваліфікованої медичної допомоги, так і поза ними, що може призвести до поганої діагностики та неналежної підготовки постраждалих для проведення аеромедичної евакуації. 

Мета роботи — оцінити ступінь крововтрати у постраждалих військовослужбовців із проникною черепно-мозковою травмою на етапі підготовки до аеромедичної евакуації з мобільного шпиталю та порівняти показники з такими у групі постраждалих із мінно-вибуховими торакоабдомінальними пораненнями. 

Матеріали та методи. У дослідженні ретроспективно за 3 роки (2016–2019) проаналізовано медичні карти 125 постраждалих, яким проводилася аеромедична евакуація гелікоптерами з польових шпиталів для переведення на етап спеціалізованої медичної допомоги. Постраждалих із бойовою травмою було розподілено на три групи. До першої ввійшли пацієнти з проникними черепно-мозковими пораненнями — 40 осіб. До другої групи ввійшли пацієнти з поєднаними проникними пораненнями голови та торакоабдомінальними травмами — 30 осіб. До третьої групи ввійшли пацієнти з мінно-вибуховими торакоабдомінальними пораненнями — 55 осіб. Ступінь шоку у постраждалих було визначено за допомогою методу арифметичного розрахунку шокового індексу (ШІ) Альговера та за даними лабораторних досліджень. 

Результати. Встановлено, що середнє значення гемоглобіну під час надходження до мобільного шпиталю у поранених із проникними черепно-мозковими травмами становило 123 ± 16 г/л, із поєднаними проникними пораненнями голови та торакоабдомінальними пораненнями — 102 ± 17 г/л, із мінно-вибуховими торакоабдомінальними пораненнями — 102 ± 24 г/л. Кількість еритроцитів у досліджуваних групах становила: у першій групі — 4,0 ± 0,5 × 1012/л, у другій групі — 3,38 ± 0,50 × 1012/л, у третій групі — 3,28 ± 0,73 × 1012/л. Частота серцевих скорочень на момент надходження до мобільного шпиталю у поранених із проникними черепно-мозковими травмами становила 84 ± 11 уд/хв, із поєднаними проникними пораненнями голови та торакоабдомінальними пораненнями — 93 ± 9 уд/хв, із мінно-вибуховими торакоабдомінальними пораненнями — 96 ± 14 уд/хв. Показники середнього артеріального тиску (САТ) становили: у першій групі — 88 ± 11 мм рт.ст., у другій групі — 80 ± 11 мм рт.ст., у третій групі — 80 ± 15 мм рт.ст. Під час розрахунку ШІ встановлено: у постраждалих 1-ї групи він становив 0,76 ± 0,18, що відповідало об’єму крововтрати приблизно 10–15 % від ОЦК; у поранених із поєднаними проникними пошкодженнями голови та торакоабдомінальними травмами — 0,93 ± 0,24 (20–25 % від ОЦК); із мінно-вибуховими торакоабдомінальними пораненнями — 0,97 ± 0,33 (10–15 % від ОЦК).

Висновки. У результаті проведеного дослідження встановлено, що у групі поранених із проникними черепно-мозковими пораненнями об’єми крововтрати були вірогідно нижчими (p < 0,05), ніж у групах постраждалих із торакоабдомінальними пораненнями. Водночас у групі пацієнтів із поєднаними проникними пораненнями голови та торакоабдомінальними пораненнями спостерігалася крововтрата в об’ємі приблизно 20–25% від ОЦК, а САТ становив 80 ± 11 мм рт.ст., що необхідно враховувати під час проведення заходів зі стабілізації з метою швидкого переведення на етап надання спеціалізованої нейрохірургічної допомоги.