Oral and General Health Том 4, №1, 2023

Світло помітніше на тлі ночі, а добрі справи — під час лихоліття, яким стала для українського народу нинішня війна. Вона увірвалася в наше життя рік тому, за цей час сталося багато горя та втрат, давно минули розгубленість і шок, прийшло усвідомлення того, що потрібно стояти пліч-о-пліч із прапором надії у руках, котрі не спочивають, а роблять все можливе для Перемоги. Медичні працівники, як завжди за тяжких часів, тримають фронт боротьби за людські життя. На полі бою, у військових шпиталях, на окупованих територіях і в тилу — скрізь, де біль, страждання й небезпека. Умови, в яких доводиться працювати медикам під час війни, не прописані у підручниках: усьому вчать непередбачувані обставини, іноді — інтуїція, завжди — набутий досвід, а головне — бажання бути там, де ти потрібен людям. Щоб здолати перешкоди, навіть якщо вони здаються непереборними. Зруйновані лікарні, відсутність ліків, ризики для життя на робочому місці — все це супроводжує українських медиків упродовж війни. У стоматологів теж виникає безліч проблем, адже в них своя специфіка роботи. Та передусім вони дбають про своїх пацієнтів, які залишилися на окупованих територіях, у зоні бойових дій, в евакуації далеко від рідної домівки. А ще вони так само не сплять ночами від вибухів бомб, дістаються місця роботи через блокпости, працюють під загрозами ракетних ударів, проводжають своїх рідних і близьких на фронт, крають серце думкою про долі своїх дітей і гоять рани війни вірою у Перемогу, турботою про тих, хто просив допомоги, й улюбленою роботою. Час минає, але пережите закарбовується назавжди...

Ірина Мазур, президентка ГО «Асоціація стоматологів України», професорка кафедри стоматології НУОЗ України імені П.Л. Шупика

Вислів «Переможемо разом!» перевірений часом. Тривожним, складним, таким, що випробовує кожного на витривалість і мужність, а також на спроможність дбати про інших, згуртувати всіх, хто поруч, задля досягнення єдиної мети. Такі часи стають іспитом не тільки для народів, а й для родин, колективів, професійних спільнот. Про виклики, які під час війни постали перед стоматологічною спільнотою України, та шляхи їх подолання розповіла президентка ГО «Асоціація стоматологів України», професорка Ірина Мазур. 

— У пам’яті кожного українця назавжди закарбується перший день війни. Яким він був для вас?

— Так, 24 лютого 2022 року змінило наше життя назавжди. Тим більше найближчі плани. На 25 лютого був запланований масштабний захід для лікарів за ініціативи Асоціації стоматологів України у співпраці з компанією «МедЕксперт», тож саме на цьому була зосереджена вся наша увага напередодні. Хтось планував відпочити, хтось внести останній штрих у лекцію чи організаційний клопіт. Але перші вибухи о 5-й ранку 24 лютого перекреслили все. Уже наступного дня на мою електронну адресу, як представника України у Всесвітній медичній асоціації та Постійному комітеті лікарів Європи, надійшли перші листи зі словами співчуття українським лікарям від цих міжнародних організацій, які уособлювали позицію всієї світової медичної спільноти. Перше, про що вони питали: чим допомогти? Це ж запитання  ставила і я собі. Пригадала батька, котрий пережив Другу світову війну та, розповідаючи про різні кризові ситуації, завжди говорив: думай, що робити, коли здається, що виходу немає. І я намагалася його відшукати. Був Інтернет — отже, і зв’язок із зовнішнім світом. Найперше, що я усвідомила: нам потрібна буде значна кількість лікарських засобів. І повідомила про це представників Всесвітньої медичної асоціації та Постійного комітету лікарів Європи. Вони одразу відгукнулися, попросили надати конкретний список. Чесно кажучи, я ніколи в житті не займалася питаннями забезпечення закладів лікарськими засобами. Тож довелося радитися з колегами, аби визначити та сформулювати наші потреби.

— Як швидко вдалося їх забезпечити?

— Реакція міжнародних організацій була миттєвою: щодня я надсилала по 5–6 листів із переліками необхідних ліків, виробів медичного призначення, а вже наступного дня їх розсилали на поштові скриньки медичних асоціацій світу. Біля Києва точилися бої, у світі ніхто не вірив, що українці зможуть опиратися наступу, тим більше зупинити ворожу навалу, але головне, що в це вірили ми, тому залишалися в Києві й утверджували свою віру справами. Вже 10 березня завдяки такому активному листуванню було офіційно оголошено на сайті Всесвітньої медичної асоціації про створення Фонду медичної допомоги Україні, а 28 березня у Польщі приземлився літак із ліками, які зібрала міжнародна медична спільнота, — до України прибули три фури з гуманітарною допомогою. Всі медичні організації діяли через державні структури, котрі перерозподіляли гуманітарну допомогу. Логістика на той час була повністю зруйнована, ніхто не розумів, як доставити лікарські засоби до регіонів, особливо тих, що опинилися під окупацією. У цьому дуже допомогли координатори МОЗ, з якими я особисто спілкувалася. Завдяки їм гуманітарну допомогу спочатку отримували в західних областях України, а потім переправляли в гарячі точки за участі Червоного Хреста. Нам було дуже важливо відчувати міжнародну підтримку. І це стосувалося не тільки матеріальних речей. Колеги з-за кордону, враховуючи, що я фактично перебувала в зоні можливої окупації, завжди запитували, чи можуть оголошувати прізвища й телефони у відкритому доступі, адже ворог був зовсім поряд.

29 березня рятівний вантаж ліків вже поїхав у різні куточки Україні. Водночас прийшло розуміння того, що на випадок подібних ситуацій має бути розроблений  єдиний регуляторний документ, бо зорієнтуватися в тому, як діяти, тоді було вкрай складно, особливо людям, які не причетні до питань забезпечення ліками. А шукати причетних не було часу: пацієнти потребували медичної допомоги, тому йшли до нас. Ми усвідомлювали власну відповідальність за їхнє життя та здоров’я.

Добре, що в цьому напрямку активно працював офіс Всесвітньої медичної асоціації: була чітка організація роботи у відповідь на наше листування. І перша суттєва допомога надійшла саме від асоціації та Постійного комітету лікарів Європи — усім українським лікарям.

Чого передусім не вистачало українським стоматологам, які на той час залишалися працювати в Україні?

До мене почали надходити телефонні дзвінки від колег, яким взагалі не було чим надавати стоматологічну допомогу. Якщо, наприклад, «звичайні» ліки йдуть через аптеки, відповідні структури хоч якось забезпечували логістику їх постачання, то з засобами для надання стоматологічної допомоги все відбувається інакше, тому все виявилося набагато складніше. Адже без анестетиків таку допомогу практично неможливо надати! Натомість мало хто розуміється на особливостях її забезпечення. Червоний Хрест переважно дбає про загальну медичну допомогу. Тож вибудовувати канали підтримки було вкрай важко. До того ж представники фірм, які забезпечували логістику стоматологічних матеріалів і анестетиків, на той час виїхали з України, деякі склади були зруйновані, а вцілілі стояли закриті або ж їх рядові працівники без дозволу згори не могли нічого відвантажувати. Тому коли ми вже у березні отримали анестетики як гуманітарну допомогу, це було першою перемогою. Компанія «Укр-Медмаркет» допомогла нам їх відвантажити, а ми стояли по 4–5 годин на «Новій пошті» та розсилали знеболювальні засоби у різні міста, навіть окуповані. Хоча потім дізналися, що окупанти все відбирали, знищували й лікарі нічого не могли отримати...

— Чи не згасла ініціатива підтримки з часом, коли шок від перших жахів війни минув?

— Ні. І за це ми дякували на засіданнях Генеральної асамблеї Всесвітньої медичної асоціації та Постійного комітету лікарів Європи їх представникам і керівництву. Це було дуже важливо, бо на Генасамблеї збираються всі асоціації, включно з російською, що спостерігала, як представникам незламної України аплодував весь світ на знак підтримки й поваги до наших героїв. Нам допомагали і стоматологічні асоціації різних країн, зокрема США. Остання перерахувала кошти, які ми розподілили серед поліклінік, котрі подавали заявки на гуманітарну допомогу. Німецька асоціація надала стоматологічне обладнання, автомобілі, пересувні стоматологічні установки — все це переважно розподілялося на медслужбу ЗСУ. Завдяки допомозі з Литви вдалося вже наприкінці березня розгорнути гуманітарний штаб на базі Тернопільського національного медичного університету. Студенти допомагали розвантажувати й передавати у поліклініки необхідні матеріали, але тільки за запитом лікувальних закладів. Це було правильним кроком, хоча й інтуїтивним, адже досвіду організації гуманітарних штабів ні в кого не було. Однак життя змусило нас зай-матися незвичними для нас справами, і ми з цим впоралися. Потроху логістичні поставки відновилися, тому з лікарськими засобами сьогодні ситуація поліпшилася.

— На які напрямки ще доводилося звернути увагу Асоціації?

— Ще однією надважливою справою була організація професійного спілкування стоматологів. І ми не чекали, доки все владнається, щоб потім цим зайнятися. Вже 7 квітня 2022 року ми відновили проведення освітніх заходів БПР! Атестацію на період дії воєнного стану скасували, тож бали лікарям не обов’язково набирати, але для них  важливо спілкуватися у професійному колі, відчувати, що їх не покинули за скрутних часів, що професійна асоціація про них дбає і повноцінно працює з перших днів війни. Лікарі про це писали у своїх відгуках, у соцмережах. Ми не тільки читали лекції на різні теми, а ще й проводили опитування серед лікарів: у яких умовах вони працюють, як змінилася їхня робота, що для них зараз важливо та потрібно. На опитування відгукувалися всі, особливо ті, хто був вимушений залишити свої домівки. Пам’ятаєте, як писав Антуан де Сент-Екзюпері: єдина справжня розкіш — це розкіш людського спілкування. За часів війни цю істину розумієш по-особливому. Підтримка надає сили долати труднощі й наснагу працювати далі, а спільне вирішення проблем наближає до перемоги. Торік наша ГО провела 20 заходів БПР — не заради балів, а задля спілкування, підтримки лікарів, згуртування Асоціації як дієвої організації та усвідомлення її важливості. І сьогодні, коли ми проаналізували відвідування заходів лікарями-стоматологами, то помітили: половина з них ставить за мету отримати бали, а половина обирає безоплатну участь, щоб просто почерпнути цікаву й потрібну для професійного зростання інформацію.

— Війна спричинила багато проблем. Які з них ще очікують на вирішення?

— Так, деякі не вирішені до кінця, а деякі ще попереду, але потребують уваги вже сьогодні. Наприклад, було дуже багато запитів від МОЗ щодо лікування ТПО. Це добре, коли ми точково відгукуємося на проблеми таких людей, однак їх потрібно вирішувати глобально, попри відсутність коштів у державі під час війни. Так само маємо подумати й про те, як відновити стоматологічне здоров’я тих, хто сьогодні утримує лінію фронту. І це має відбуватися за рахунок держави, оскільки стоматологічна допомога тим, хто пройшов через горнило війни, зазнав тяжких поранень, буде високовартісною.

Так, через повномасштабне вторгнення перед нами постало чимало викликів. Все це було важко пережити й витримати. Водночас люди зрозуміли, що потрібно наполегливо працювати попри будь-які загрози, об’єднуватися і трудитися не тільки для забезпечення власного добробуту, а й задля вагомого внеску в життя країни, суспільства. Кожен з нас на своєму місці може привнести часточку у спільну перемогу. Це тільки здається, що наші зусилля — крапля в морі, бо разом ми — сила.

— Чи багато лікарів-стоматологів евакуювалися за кордон і чи позначиться такий відтік на кадровому резерві галузі?

— Поки чіткої статистики з цього приводу немає. Але ми знаємо, що дуже багато лікарів-стоматологів поїхали за кордон, і вони зверталися до нас, бо хотіли влаштуватися там на роботу, але не мали підтвердження відповідності дипломів. До виходу постанови, яка сприяє їм у цьому, то було реальною проблемою, ми намагалися допомогти чим могли. Щиро. Але насправді дуже шкода, що маємо серйозні втрати кадрового потенціалу. Адже існує ризик того, що після успішного працевлаштування за фахом найкращі лікарі так і залишаться за кордоном. Хоча знаю чимало випадків, коли стоматологи радикально змінювали професію, аби утримувати свою родину в евакуації. На жаль, не всім є куди повертатися…

— Що довелося пережити вам особисто за цей рік?

— Поряд із моїм будинком, де я з родиною мешкаю у Києві, стався приліт, зруйновано сусідське помешкання. У нас понівечило дах, паркан, але найстрашніше, що у вікно прилетіли уламки ракети. Дивом ніхто не постраждав, хоча дружина брата за хвилину до влучення саме стояла біля вікна. Після цього мені довелося на деякий період виїхати за межі міста. Чи було страшно? Як і всім українцям. Але й часу на те, щоб піддаватися емоціям, я для себе навмисно не залишала. На початку війни мені здавалося, що я виконую функції цілого кол-центру: постійне листування з міжнародними медичними організаціями, спілкування з колегами в Україні й за кордоном, вивчення запитів, знову листування…

А ще за рік війни я написала книгу «Визначні події стоматологічної спільноти». У ній — більш ніж 100-літня історія вітчизняної стоматології, окрім періоду воєнного стану (про нього варто написати окремо, бо то — особлива історія). Головне, що у книзі подані першоджерела — архівні матеріали. І ще дуже важливе досягнення за цей період: у спеціальному електронному архіві, який розрахований на збереження інформації людства, з’явилася перша книга українською мовою — «Українська наукова стоматологічна школа», видана в Україні. Створення такого архіву 1999 року ініціював Стенфордський університет, щоб на випадок ядерної катастрофи, природних катаклізмів, хакерських атак у надійному сховищі зберігалася наукова інформація, яку потім буде легко відновити. Українцям також потрібно надійно зберігати свою історію, плекати культуру, мову, цінувати й берегти один одного. Ми, лікарі, відчуваємо себе причетними до цієї місії, відповідальними за життя та здоров’я своїх співгромадян. І ця місія має бути виконана! 

Наталія Твердохліб, лікарка-стоматологиня, м. Маріуполь

Дуже важко говорити про своє рідне зруйноване місто, яке сьогодні живе в умовах окупації. «Це місто мого дитинства, моєї любові, мого щастя. Я бачила його різним, але ніколи не думала, що побачу його мертвим» (із книги Н. Сухорукової «Маріуполь. Надія»).

Здавалося, це неможливо. Однак місяцями весь світ у прямому ефірі спостерігав, як російська армія знищує Маріуполь. Холод, голод, страх, зруйновані будинки та близькість смерті — усе це стало реальністю для мешканців міста після початку блокади. Спочатку вони нас усіх убивали, а потім роздавали «хлібець». «Ми ж вас рятували», — говорили росіяни. На жаль, хтось у це вірив. І в те, що життя ось-ось налагодиться. Але все відбувалося навпаки...

До 24.02.22 в усіх нас було інше життя — у своєму місті, своєму будинку, зі своїми друзями та пацієнтами, зі своїми маленькими радощами. Я досі не вірю в те, що все це сталося зі мною, з моїми рідними, товаришами, дорогими маріупольцями, з моєю Україною. Від того життя нічого не залишилося.

24.02.22 — у мене вихідний день. А новинами про початок війни маріупольців просто не злякати: ми у стані війни жили з 2014 року, для нас вона давно стала хронічним явищем. І навіть відновлення обстрілів околиць міста не навело на думку про виїзд.

25.02.22 — звичайний робочий день, підготовка звіту за місяць… І лише оголошення воєнного стану змусило оновити довідку для перетину блокпостів, бо збиралася до родичів за місто на ювілей дядька. Увечері з донькою та кішкою заїхала за мамою та попрямувала з міста (30 км від Маріуполя). Взяли лише необхідні речі на вихідні та рюкзак із документами. Рюкзак із документами — це звичка ще з 2014-го. Документи, як виявилося потім, звичайно ж, не всі. І більше ми до міста повернутися не змогли. Найближчі села було окуповано максимально тихо. І лише постійний гул літаків у небі не давав спокійно жити та спати.

«…Одна жінка, в якої загинув син, сказала, що ми, хто вибрався з Маріуполя, не можемо жити колишнім життям. Ми поки що взагалі не можемо жити. Ми як рослини, котрі вирвали із землі. Коріння залишилося в ґрунті й воно ще виглядає живим, але щодня в’яне дедалі сильніше. Ми удаємо, що живемо.

Пояснити, як це — неможливо.

Хто не випробував — не напружуйтеся. 

Пізнати біль через слова не вдасться.

Здається, ти всередині життя: дивишся, дивуєшся, навіть смієшся.

Говориш іншим, що тобі легше.

Насправді обманюєш. Усіх. І себе зокрема.

Це несправжні почуття і життя несправжнє.

Справжнє залишилося у місті, з якого тебе вигнали бомбами, викурили пожежами, видовбали снарядами.

І навіть ті, хто зараз там, у Маріуполі, вони також не живуть.

Інакше звідки відчай та біль до неба?

У нас ностальгія за Маріуполем. Він залишився в іншому вимірі.

Те, що зараз, — не наше місто. Нашого у ньому більше нічого немає.

Хіба що могили близьких та квіти в палісадниках, якщо їх не розбомбили.

Хтось ходить до психологів. І намагається повернутися до життя.

Пройти реабілітацію та не засохнути до смерті.

У когось відростає нове коріння. Воно тоненьке, як пух, і не може зачепитися у землі.

Ми все одно продовжуємо в’янути.

Вчимо чужу мову і вигадуємо привід не плакати.

Ходимо незнайомими вулицями й шукаємо в них риси своїх рідних та улюблених вуличок і провулків.

Вчимося кататися на велосипеді та уявляємо, як проїдемо на ньому у своєму дворі там, у Маріуполі.

Розглядаємо чужі пам’ятки й говоримо: «А у нас набагато красивіше».

Потім додаємо: «Було. До війни»

Вночі накочується страх.

Найбільший жах від початку війни.

Вночі я боюся, що більше ніколи не повернуся до свого міста.

Моє «я поїхала ненадовго» перетворюється на «я поїхала назавжди...» 

(Зі щоденника Н. Сухорукової)

Від будинку — руїни, від роботи — руїни.

Що стоматолог може без свого кабінету, без свого обладнання? Нічого. Лише іноді вимушені онлайн-консультації пацієнтів. Ще участь в освітніх семінарах від Асоціації стоматологів України. За роботу АСУ, проведення навчальних заходів для лікарів-стоматологів, надання благодійної допомоги — окрема подяка!

Також дякую нашим знайомим, які прихистили нас в Ізмаїлі, моя дитина продовжила там навчання у школі. Але зараз я змушена з родиною виїхати за кордон до Словаччини. Тут мріяла продовжити навчання моя донька. Ще до початку війни вона проводила свої канікули у мовному таборі країни. Чоловік — судновий механік. Нині на нього повністю лягло фінансове забезпечення нашої родини. Я не працюю, вивчаю словацьку мову та готуюся до профіспиту.

Немає сил жити заново, але життя продовжується. Молюся, щоб добро не відступило, щоб життя і любов перемогли. Нехай Господь почує нас.

У своєму мініесе я використала цитати зі щоденника маріупольської журналістки Надії Сухорукової. Вона фіксувала події в місті, яке повільно перетворювалося на попіл і руїни. Відверто і до болю емоційно показала Маріуполь очима його мешканців. Але насамперед вона демонструє силу надії, яку неможливо знищити навіть потужними бомбами.

Олександр Бурій, майор медичної служби Національної гвардії України, м. Львів

Війна змінила моє життя ще у 2014 році. Анексія Криму, захоплення частини Луганської та Донецької областей не залишили вибору. Пішов добровольцем, став начмедом 4-го добровольчого батальйону оперативного призначення Національної гвардії України. Попасна (2014 рік) і Кримське (2015 рік) — найгарячіші точки, де ми тримали позиції. Оперував під кулями та у бліндажах, найбільше досягнення — вдалося зберегти життя усім важкопораненим.

24 лютого 2022 року для мене не стало несподіванкою. Відчуття, що насувається велика війна, було вже давно. На той час я був офіцером запасу. Оскільки виникла велика загроза та ризики для цивільного населення, ми в першу чергу створили на базі свого медичного закладу (комунальної 3-ї стоматологічної поліклініки міста Львова) 7 мобільних бригад для надання ургентної медичної допомоги цивільному населенню в разі ракетних і авіаційних ударів по місту. Через велику загрозу наступу з Білорусії сформували 2 взводи добровольців, які не підлягали призову або за віком, або за станом здоров’я. Ці люди були готові взяти зброю до рук та захищати Львів. До складу увійшли колишні учасники АТО, інваліди війни та чоловіки віком 60+.

Сам пішов на службу в Національну гвардію України, в/ч 3002. У співпраці з Асоціацією стоматологів України реалізували спільний з німецькими партнерами проєкт щодо отримання гуманітарної допомоги на десятки тисяч євро. Портативні стоматологічні установки, інструменти та матеріали було розподілено між підрозділами Нацгвардії по всій Україні, що дало можливість надавати ургентну стоматологічну допомогу військовослужбовцям, які виконують завдання в зоні бойових дій. 

До закінчення війни — на службі, виконую завдання командування, і не лише ті, які пов’язані з наданням медичної допомоги. 

Володимир Савченко, головний лікар ОКЗ «Сумська обласна клінічна стоматологічна поліклініка»

24 лютого, близько о пів на п’яту ранку, ми вже знали, що окупанти зайшли на територію нашої області. Мені почали телефонувати колеги з єдиним запитанням: що робити? Я відповів: усі, хто може, виходимо на роботу, але нікого до цього не примушую. А вже 25 лютого біля нашої поліклініки стояли ворожі танки та БТР. Ми звозили працівників на роботу своїм транспортом, який встигли заправити ще 24 лютого, адже деякі лікарі з родинами виїхали в села. Коли були обстріли, гриміло дуже, але поліклініку не зачепило, непрохані гості до закладу теж не зайшли, однак їхня техніка цілими колонами пересувалася містом і навколо, тож наші працівники добиралися на роботу на свій страх та ризик. Спочатку працювали по 3 години, але за цей час лікарі приймали по 150 пацієнтів! Безперечно, надавали допомогу безоплатно — і дітям, і, дорослим. Деякі лікарі виїхали до інших областей чи за кордон, а потік пацієнтів був дуже інтенсивний — їх приймав і я, і мій заступник, а хірург кілька тижнів поспіль працював щодня.

Та незабаром ми зіткнулися з проблемою відсутності медикаментів і коштів. Тож низько вклоняюся волонтерам, моїм друзям із Полтави, Дніпра, Черкас, які буквально проривалися на окуповану територію й допомагали нам з постачанням медикаментів. Отримували необхідне й через Асоціацію стоматологів, за що дуже вдячні її очільниці І.П. Мазур. Зрештою, і ми, стоматологи, почали щодня займатися волонтерською діяльністю паралельно зі своєю роботою. Надавали медикаменти і турнікети нашим захисникам.

За цей час я, як керівник, чітко зрозумів, хто є справжньою командою у нашому колективі, з ким, як то кажуть, можна йти в розвідку. Як ніколи пізнав кожного особисто, і, здавалося б, досі не надто помітні люди виявилися дуже відважними та самовідданими. Водночас багато хто з тих, на кого найбільше покладався, виявилися не такими вже й надійними. Війна показала, хто є хто. У нас не було медикаментів, зарплат, умов, спокою. Але була неймовірна стійкість. Я пишаюся тим, що, тоді як з міста поїхали навіть представники силових структур і повернулися лише після його деокупації, мої колеги залишилися на своїх «постах» і надавали населенню медичну допомогу. Населенню, яке також показало себе як герой. Наші бійці роздавали людям зброю, добробати в перші дні війни знищили 504 одиниці ворожої техніки, що зайшла в Суми. Ми чим могли допомагали нашим захисникам: пекли для них пиріжки, передавали медикаменти, перев’язувальні матеріали тощо.

Спочатку окупанти вважали, що у прикордонній області їх зустрінуть гостинно, але дуже швидко зрозуміли, що ми не здамо їм ані місто, ані країну.

Нині ситуація на Сумщині ще тривожна. Постійні прикордонні обстріли, вже зруйновані деякі райцентри, а деякі села стерті з лиця землі. І це жахливо. У моєму рідному селі також розбомбили дитсадок, лікарню, школу.

На щастя, ніхто з колег не постраждав. Але ми втратили значну частину кадрів через те, що на початку вій-ни виїхало багато людей, досі з-за кордону не повернулися наші лікарі й середній персонал, вони вже знайшли роботу в інших країнах. А пацієнтів багато. Ми взяли на роботу двох переселенців із Харкова. Маємо проблеми з виплатою зарплат: заборгованість з’явилася через те, що перебували під окупацією. На жаль, стоматологи не підпадають під 49-й пакет НСЗУ, який забезпечує оплату до 13 500 грн медсестрам і 20 000 грн лікарям. Тому ми доплатили понад 3,5 млн грн із зароблених власними силами коштів, щоб виконати цю вимогу.

Нам складно, але ми працюємо. Ми налаштовані на перемогу та розв’язання всіх проблем, що було б логічно та справедливо в сенсі турботи про людей, які винесли на собі весь тягар війни.

Світлана Скульська, генеральна директорка КНП Білоцерківської міської ради «Дитяча стоматологічна поліклініка», докторка медичних наук, заслужена лікарка України, голова Асоціації стоматологів Київської області.

З початком війни виникло шалене навантаження на лікарів нашого закладу. Бо в області та місті закрилися приватні клініки й потік пацієнтів спрямувався до нас. Крім того, наша поліклініка — унікальна. Вона перша і чи не єдина в Україні взяла на себе всі декретовані групи населення (дитячого і дорослого) ще задовго до війни, коли були відповідні програми й державне фінансування. Тож у нас навіть не виникало думки закриватися, всі ходили на роботу та приймали пацієнтів, виїхало лише декілька співробітників — молоді мами з дітками. Я, як голова Асоціації стоматологів Київщини, зателефонувала всім керівникам комунальних стоматологічних закладів області та з’ясувала, що ніхто не збирався закриватися. До того ж вийшла постанова, згідно з якою ми могли регулювати режим і графік роботи залежно від оголошення повітряної тривоги та комендантських годин, які іноді тривали впродовж доби. Комунальні некомерційні заклади тоді працювали по всій області — в Обухові, Броварах і навіть Бучі. Принаймні функціонували кабінети з надання терапевтичної та особливо хірургічної стоматологічної допомоги: хірурги щодня перебували на робочому місці. Ургентна допомога тоді була вкрай затребувана, адже відомо, що при стресі людина мимоволі стискає зуби, іноді настільки сильно, що виникає травматична оклюзія, перевантаження пародонта й загострення застарілих процесів. Один пацієнт у Бучі звернувся до стоматолога з тим, що під час стресової ситуації у нього навпіл розколовся зуб! Також у нас постійно працював дорослий терапевтичний кабінет на 2 лікарі та дитячий кабінет на 4 лікарі. Ортодонт і ортопеди приймали через день. Як і раніше, працювали у вихідні (наша поліклініка – єдина в області, де лікарі чергують у вихідні та святкові дні), тільки не у дві, а в одну зміну. І що характерно, ніхто не заявив, що не може вийти на роботу, хіба що через хворобу. Колектив був згуртований як ніколи.

Працювати стало набагато складніше. Кількість пацієнтів у березні зменшилася, але у квітні розпочався зворотний процес. А з кінця червня й донині у нас навіть більше пацієнтів, ніж було до війни, вочевидь, за рахунок переселенців.

Одна з особливостей роботи під час війни — збільшення кількості пацієнтів із загостреннями. Якщо, наприклад, раніше у нас на один пульпіт або періодонтит припадало 12–15 неускладнених випадків, то впродовж цього періоду — 6–7. Більше пацієнтів зверталося до хірургічного кабінету, як дорослих, так і дітей.

Ще одна особливість — через значне навантаження на шпиталь для військових у нас збільшився прийом цього контингенту. Намагалися обслуговувати їх поза чергою, та й самі пацієнти завжди пропускали своїх захисників. Також намагалися за один прийом максимально їх пролікувати, бо часу у військових на себе завжди не вистачало.

З’явилося багато переселенців — як у Білій Церкві, так і в сусідніх районах. Деякі люди втекли з-під бомбардувань в капцях і халатах, тож коштів на лікування у них не було. Ми це розуміли й виходили із ситуації як могли, але лікували переселенців безкоштовно.

Я постійно спілкувалася з колегами з усіх областей, тож ми знали біди один одного. Пам’ятаю, як до останнього трималася й не залишала свій робочий кабінет головна лікарка міської стоматполіклініки Миколаєва. Тільки тоді, коли вже ворог почав сильно гатити по місту, вона виїхала з двома маленькими дітьми, але залишився начмед, і поліклініка все одно працювала. У Херсоні колеги також працювали під час окупації, хоча окупанти після мітингів протесту почали лютувати, дізнавалися через колаборантів про родичів тих, хто служить у лавах ЗСУ. Так, наприклад, забрали сестру-хазяйку та медсестру стоматполіклініки.

Ми раді, що ніхто зі стоматологів Київщини не постраждав на робочому місці. Найбільше хвилювалися за окуповані райони. Доки в лікарів ще була хоч якась змога працювати, вони трималися, коли сталося найгірше — їм вдалося виїхати, зберегти життя, але їхні кабінети й обладнання постраждали. Одразу після звільнення Бучі завідувач стоматвідділення зателефонував нам і розповів, у якому жахливому стані кабінети. А люди вже йшли на прийом.

Завдяки зусиллям І.П. Мазур американська асоціація передала грошову допомогу і ми створили в нашій Асоціації стоматологів Київської області робочу групу з розподілу коштів, щоб спрямувати їх на кожну область, кожне відділення чи поліклініку, попередньо сформувавши відповідні запити. Тож розподілили кошти й на бучанське стоматвідділення. 

За час війни ми по-справжньому оцінили діяльність нашої професійної Асоціації. З перших днів практично щодня спілкувалися з Іриною Петрівною, яка постійно цікавилася тим, що нам потрібно для роботи. Завдяки її клопотанню ми отримували анестетики, без яких стоматологи як без рук. Логістика забезпечення цими препаратами була порушена, закрилися навіть магазини стоматматеріалів, тож ми отримували їх через Асоціацію і відправляли «Новою поштою» по областях.

Довелося допомагати не тільки колегам. Коли звільнили Ірпінь, у багатьох людей були зруйновані будинки й вони готували їжу на вогнищах. Співробітники нашої поліклініки принесли хто що міг і відправили бусик з харчами через волонтерів на Ірпінь.

Багато лікарів-стоматологів Київщини пішли на фронт захищати рідну землю. Зокрема, з нашої поліклініки ще в березні минулого року мобілізували лікаря-хірурга. Нині він начальник санітарного поїзда. Ми збирали й передавали для нього антибіотики, шприци, перев’язувальний матеріал, знеболювальні, протикашльові препарати, щоб було чим надавати допомогу тяжкопораненим. Двоє наших лікарів пішли в тероборону міста.

На сьогодні комунальні заклади стоматологічного профілю області, які були під окупацією, вже відновлені. Але коштів на матеріали для надання допомоги пацієнтам не вистачає, адже вони дорогі. Переважна більшість комунальних некомерційних підприємств уклали договір з НСЗУ — на ці кошти ми можемо лікувати хоча б дітей, надавати невідкладну допомогу дорослим, але в цілому фінансування має бути значно кращим. Наприклад, одна медична стоматологічна послуга (незалежно від її об’єму) коштує 130 грн! Тариф за пакетом стоматологічної допомоги у ПМГ найменший з усіх медичних послуг. Звичайно, це не єдине наше джерело фінансування. Але надати безоплатну допомогу дітям і дорослим, невідкладну допомогу ми можемо тільки за кошти НСЗУ. Все решта — платно.

Ще одна велика проблема полягає в тому, що ми можемо укласти договір із НСЗУ тільки на один пакет, а якщо це монопакет, то контрактування передбачене лише на три місяці. Що далі? Нині ми порушуємо ці питання через Асоціацію стоматологів, хочемо зустрітися з міністром та представниками НСЗУ. Стоматологічна допомога не повинна випадати з їх поля зору попри те, що у країні війна. Тож сподіваємося, що згуртованість, яку ми як професійна спільнота набули під час війни, допоможе нам вирішувати інші важливі проблеми. Весь час ми були один з одним на зв’язку — ділилися проблемами, тривогами, завжди відгукувалися на запити про допомогу. Жодна медична асоціація не турбувалася так про своїх членів, як це робили стоматологи. І я цим пишаюся.

Наталія Гасюк, професорка Тернопільського національного медичного університету імені І.Я. Горбачевського, координаторка волонтерського центру

Повномасштабне вторгнення військ російської федерації на територію України завдало тяжкого удару по системі охорони здоров’я та стоматології зокрема. Військові дії ускладнили надання кваліфікованої медичної допомоги, спричинили призупинення системи закупівель, виникли проблеми з постачанням стоматологічних матеріалів, ліків, і не лише в окупованих регіонах та в зоні бойових дій, але й по Україні в цілому. Уже першими днями війни стоматологи відчули гостру потребу у місцевих анестетиках, шовних матеріалах, хірургічних покриттях. 

Звичайно, спочатку був стан повної розгубленості: раптове вторгнення російської армії, затягування воєнних дій попри очікування на швидку перемогу. Але з часом усі зрозуміли: необхідно адаптуватися до нової реальності, якісно реалізувати свою професійну діяльність в ній, бути корисним на професійному фронті, зокрема, допомагати пацієнтам і колегам-лікарям, які працювали на окупованих територіях. З огляду на свою професійну діяльності я спілкуюся з досить широким колом колег, які вже стали близькими друзями. На початку війни дехто з них зателефонував мені з проханням про реальну підтримку, оскільки часом лікувальні установи дуже потребували допомоги не загальномедичного призначення, а саме стоматологічного (місцевих анестетиків, шовних матеріалів). Тоді постало ще одне питання: як привернути увагу світової стоматологічної спільноти до ситуації, що склалася в нашій державі. Відповідь на це питання та шляхи його вирішення викристалізувалися після спілкування із президенткою ГО «Асоціація стоматологів України», професоркою Іриною Мазур, яка взяла на себе важливу й надскладну місію. За наявними запитами були сформовані гуманітарні листи із проханнями про допомогу й розміщення на сторінці Світової федерації стоматологів. Власне, це і привернуло увагу наших закордонних колег, і вже 30 березня 2022 року надійшов перший гуманітарний вантаж від наших литовських колег. Так потроху ідея почала втілюватися у життя.

Надалі потрібно було грамотно організувати прийом, облік і баланс, видачу гуманітарних вантажів для стоматології. Оскільки вже за місяць від початку війни з МОЗ надійшов лист щодо координації діяльності волонтерських центрів, пов’язаних із забезпеченням ліками, і ТНМУ був приєднаний до міністерської платформи MEDDATA, яка дає можливість аналізувати інформацію про потреби системи охорони здоров’я у товарах загальномедичного призначення та лікарських засобах. Зважаючи на це, виникла ідея долучитися до діяльності волонтерського центру, щоб налагодити надання гуманітарної допомоги саме для стоматологічної спільноти. На цьому етапі ми звернулися по підтримку до ректора Тернопільського національного медичного університету, професора Михайла Корди. Тому хочемо подякувати йому, а також проректору із наукової роботи Івану Кліщу, проректору з лікувальної роботи Степану Запорожану, проректору із науково-педагогічної роботи Аркадію Шульгаю, проректору з науково-педагогічної роботи та соціальних питань Олегу Слабому, заступниці ректора з міжнародних зв’язків Наталії Лісничук, відповідальній за медичну частину волонтерського центру, професорці Олександрі Олещук та всій команді волонтерського центру при ТНМУ за підтримку стоматологів України в такий складний час. Волонтерський центр працював як одна команда!

Паралельно з отриманням гуманітарних вантажів ми працювали з запитами голів обласних осередків АСУ, які подавали заявки з обґрунтованим проханням надати гуманітарну допомогу тій чи іншій державній стоматологічній установі. Відповідно до таких запитів формувалися й відвантажувалися замовлення. Цим питанням відповідально, з великим ентузіазмом опікувався доктор філософії Володимир Радчук.

Найбільш проблемним виявилося транспортування гуманітарної допомоги до окупованих територій, особливо на Миколаївщину та Херсонщину, складно було і з постачанням вантажів до Сум. Але й тут нам допомагали наші колеги, які на волонтерських засадах зай-малися координацією, перевозили все власними силами та транспортними засобами. Хочемо подякувати за співпрацю та патріотизм Івану Коваленку (м. Черкаси), Валентині Близнюк (м. Черкаси), Руслану Козаку (м. Полтава), В’ячеславу Сюміну, Анатолію Кобилянському (м. Миколаїв). Наші спільні зусилля дали можливість адресувати гуманітарну допомогу 11 областям України, включно з Херсонською та Миколаївською.

Хочу зазначити, що не все йшло і йде ідеально, як задумувалося, є проблеми з логістикою, транспортуванням, трапляються непорозуміння, обумовлені людським чинником. Але це важливий урок і досвід. Я впевнена, що кожен із нас під час цієї війни зіткнувся з необхідністю опанувати щось нове. Для когось це вміння комунікувати, бути витривалим, для інших — потреба у вірі та духовному зростанні. І ми успішно долаємо всі шорсткості й нерівності обраного шляху, оскільки впевнені, що це шлях до перемоги та світлого майбутнього України.

Хроніка волонтерства ТНМУ за сприяння АСУ:

30.03.2022 отримано гуманітарний вантаж від Литовської стоматологічної спільноти (Вільнюс).

11.05.2022 отримано гуманітарний вантаж із лікарськими засобами та засобами медичного призначення (майже 3000 кг) від представника Асоціації лікарів-стоматологів Німеччини Klaus-Achim Surnman (Stiftung Hilfswerk Deutscher Zahnartzte, German Dental Association).

14.05.2022 представники одного з підрозділів ЗСУ отримали ключі від автомобіля швидкої допомоги, який надала Асоціація лікарів-стоматологів Німеччини через Klaus-Achim Surnman.

Валентина Близнюк, член правління ГО «Асоціація стоматологів України»

Незважаючи на шок, який ми всі пережили в перші дні війни, у нашій області працювали всі міські й обласні заклади, медичні працівники практично не виїздили, але незабаром почали повідомляти, що зовсім немає чим працювати. Зокрема, відчувався дефіцит анестетиків. Годі вже говорити про те, що на окупованих територіях в інших областях ситуація була просто катастрофічною. На прохання Асоціації стоматологів України першим відгукнувся «Укр-Медмаркет» і надав безкоштовно 10 тис. карпул анестетиків, які були розіслані на регіони. Також завдяки зусиллям президентки АСУ І. Мазур ми отримали від міжнародних організацій гуманітарну допомогу ліками, а потім ще й фінансову підтримку, яку розподілили між закладами задля закупівлі необхідних для роботи матеріалів.

Пам’ятаю, як ми вистоювали черги на «Новій пошті» по 3–4 години, аби відправити ліки. Хоча щоб доставити їх у Суми та Херсон, нам довелося скористатися допомогою волонтерів. За сприяння Асоціації придбали генератор для колег із Херсона, їм було особливо тяжко під окупацією.

Також ми вдячні фірмі 3M Espe, яка в перші місяці війни безоплатно надала нам пломбувальні матеріали зі своїх складів. Ми їх розподілили між усіма закладами.

Виникла і проблема із девіталізуючою пастою — вона просто зникла. Добре, що на наше прохання відгукнувся вітчизняний виробник цієї продукції з Миколаївської області й надіслав її безоплатно — ми розподілили пасту по закладах, які потребували її найбільше.

До нашої області прибуло багато переселенців, приватні заклади привозили дороге обладнання, ми намагалися допомогти всім колегам. Крім того, підтримували ТПО продуктами, одягом, працевлаштуванням.

За рік війни з’явилося багато нових викликів у роботі стоматологів, включно з професійними. Я проаналізувала підсумки роботи за 2022 рік — кількість відвідувань у нас зменшилася. Якщо 2021 року вона становила майже 395 тис., то торік — 370,4 тис. Але, як виявилося, це переважно «складні пацієнти», бо сьогодні люди до останнього відкладають візит до лікаря. Стало більше ускладненого карієсу, на кожні два вилікувані зуби припадає одне видалення, чого раніше не спостерігалося. Це вже свідчить про значне зростання стоматологічної захворюваності населення. Також зросла кількість пацієнтів із задавненими формами онкопатології ротової порожнини. Раніше ми щороку виявляли приблизно 120 таких випадків, з них задавнених 48,7 %. Торік зареєстровано 71 випадок, що свідчить про недовиявлення онкопатології, а задавнених форм раку серед них вже 67 %! Відтак і лікарям стало набагато важче працювати зі складними випадками. Все це — наслідки війни, які відлунюватимуть ще тривалий час. І ми маємо впоратися з цим, підвищуючи свій професійний рівень (дуже багато в цьому напрямку робить АСУ), налагоджуючи організаційні питання, дбаючи про забезпечення професіоналів всім необхідним та доступність стоматологічної допомоги попри виклики війни.

Петро Скрипников, головний лікар Полтавського обласного центру стоматології, завідувач кафедри післядипломної освіти лікарів-стоматологів Полтавського державного медичного університету, доктор медичних наук, професор

Від початку широкомасштабного вторгнення наш заклад не припиняв роботу ні на один день. Звісно, у перші дні війни пацієнтів стало значно менше, але після обстрілів і окупації Харкова та інших міст України у Полтаві різко зросла чисельність тимчасово переміщених осіб, тож і роботи нашим лікарям додалося.

До війни середньодобовий потік пацієнтів через поліклініку становив 480 осіб, після збільшення кількості населення за рахунок ТПО він досяг позначки майже 600. З огляду на швидку комунікацію, своєчасну та повноцінну підтримку місцевої влади наші лікарі були забезпечені зарплатою, необхідними медичними матеріалами, заклад не мав жодних проблем з оплатою комуналки — від початку війни й до сьогодні.

Завдяки партнерам та владі у нас було більш ніж достатньо гуманітарної допомоги.

Тому навіть за таких складних часів ми мали змогу не лише безоплатно лікувати переселенців, а й проводити недороге протезування (штамповані конструкції, знімні протези). А також отримали можливість безоплатно протезувати наших воїнів ЗСУ керамікою (у рамках програми, яку профінансували з обласного бюджету).

У складі хірургічного відділення у нас цілодобово функціонує підрозділ з надання екстреної та невідкладної допомоги — в середньому за ніч ми приймаємо від 12 до 30 пацієнтів, включно з дітьми.

Завдяки консолідації різних рівнів місцевих бюджетів та плідній співпраці лікуємо чорнобильців, провели протезування у трьох геріатричних інтернатах для людей похилого віку та надали допомогу пацієнтам психлікарні.

Уклали договір з НСЗУ про надання невідкладної стоматологічної допомоги, щомісяця в нашій клініці її безоплатно отримують близько 6 тис. осіб. Ми серед лідерів за обсягом надання послуг за ПМГ.

Провели оптимізацію: скоротили штат працівників, водночас зберегли кількість фізичних осіб лікарів, відтак закрили всі кадрові потреби.

Роботи багато, але кадрів для цього достатньо, вакансій немає. Звільнилися й виїхали за межі області тільки дві медсестри та троє лікарів, деякі співробітники служать у лавах ЗСУ. 

Персонал нашого закладу розуміє всі труднощі, які можуть нині виникати, і ніхто не нарікає на те, що буває важко. Ми згуртовані та стресостійкі. Тим більше що всі отримують зарплату вчасно й у повному обсязі. Намагаємося створити всі умови для БПР наших лікарів — проводимо безплатні конференції, включно з міжнародними, у форматі онлайн. Тож порівняно з деякими регіонами країни у нас немає підстав скаржитися на особливі проблеми в роботі стоматологічної служби області. Маємо витримати тягар війни, маємо підтримати один одного та зробити все, щоб населення якомога менше потерпало від негараздів, отримавши доступ до якісної стоматологічної допомоги. Лікар завжди має бути поряд із пацієнтом.

Валентина Левицька, лікарка-стоматологиня КНП «Хмельницька обласна стоматологічна поліклініка», голова ГО «Хмельницьке обласне відділення Асоціації стоматологів України»

Впродовж року стоматологічні заклади Хмельниччини працювали у звичайному режимі, надавали як невідкладну, так і планову допомогу. Останнім часом виникли проблеми з електропостачанням. Для комунальних закладів і придбання генератора, і його обслуговування є досить затратним. Тому вони здебільшого підлаштовували свою роботу до графіків відключень. Безумовно, це впливає на роботу, однак пацієнти можуть отримати необхідну їм послугу в альтернативному закладі, де на той час наявна електрика.

Наша поліклініка працює без відключень, тому ми приймаємо пацієнтів без направлень, незалежно від місця проживання. Обслуговуємо всіх, хто до нас звертається.

З нашого краю лікарі-стоматологи практично не виїхали. Взагалі, кількість лікарів комунальних закладів області за 2022 рік зменшилася тільки на 17 осіб, але через те, що вони перейшли до приватних закладів. Водночас, коли почалася війна, збільшилася кількість відвідувань — з огляду на прийом дітей, мешканців сіл, а також внутрішньо переміщених осіб. Окрім викликів, які постали перед нами у зв’язку із вторгненням, актуальними залишилися питання, що потребували вирішення і за мирних часів. Зокрема, це стосується забезпечення працівників комунальних закладів області заробітною платою, поліпшення матеріально-технічної бази, доступності стоматологічної допомоги та її якості. Сьогодні в області намітилася тенденція до реформування стоматологічної галузі. Проте, на мою думку, хоч би як не відбувався цей процес, держава має визначити й забезпечити певний гарантований рівень стоматологічної допомоги дорослому населенню, дітям та пільговим категоріям, зберегти комунальну стоматологію. З іншого боку, ми розуміємо, що багато проблем буде розв’язано тоді, коли в нашій державі запанує мирне життя.