Международный неврологический журнал 5(9) 2006

Англійський письменник-сатирик Джонатан Свіфт (1667-1745), автор «Битви книг», «Казки бочки», «Мандрів Гуллівера», сатиричних та любовних віршів, понад півстоліття страждав на хворобу Меньєра, на той час ще не описану як нозологічна одиниця. Уперше він відчув погіршення слуху на ліве вухо у віці двадцяти років, після переохолодження. Упродовж трьох років стан погіршився: приєдналися розлади слуху на праве вухо, з'явилось періодичне запаморочення. Такі напади тривалістю 3-4 дні повторювались кожні 5-6 тижнів. Свіфт лікувався в найзнаменитіших лікарів свого часу, проте навіть застосування визнаного тоді кровопускання не приносило полегшення. Стан письменника неухильно погіршувався. Цілком виснажений хворобою Джонатан Свіфт у віці 78 років помер.

Жан-Жак Руссо — французький поет-просвітитель, композитор, письменник, педагог, співавтор «Великої Французької Енциклопедії», автор безсмертної автобіографічної «Сповіді», уперше констатував погіршення слуху, що супроводжувалося дзвенінням у вухах та запамороченням, у віці 24 років. Незабаром напади стали настільки важкими, що він перебував безсилим у ліжку місяцями. На жаль, Ж.-Ж. Руссо так ніколи не видужав остаточно.

У 1901 році визначний французький отоларинголог Gellе, проаналізувавши прояви, що їх описав Руссо, класифікував їх як іпохондрію, неврастенію та атеросклеротичні зміни судин.

Неординарною постаттю в образотворчому мистецтві є Франциско Гойя. Творчість видатного художника можна розділити на два етапи. Для першого періоду характерні яскраві, колоритні сюжети, змальовані в сценах із життя іспанської королівської сім'ї та аристократії. Другий період датується 1793 роком: у творах переважають чорні, сірі, брунатні відтінки, що виражають трагедію, її безмірну жорстокість, невблаганність.

Що ж було причиною такої метаморфози у творчості Ф. Гойї? Можливо, відповідь слід шукати в циклі «Жах війни», що змальовує відчайдушний опір іспанського народу загарбницькій армії Наполеона?

Можливо, причиною втрати барв на полотнах Гойї слід визнати особисту трагедію митця? Адже в 47-річному віці Гойя раптово занедужав: пережив втрату слуху, а крім того, у нього різко погіршився зір. Такі прояви описують тепер як синдром Уоgt — Коуаngi, що є доволі частим ускладненням при третинній формі сифілісу.

Йозеф Гайдн, приятель і вчитель Бетховена, упродовж щонайменше 30 років страждав на поліпоз носа. Повторні операції спричинювали композиторові невимовні страждання. Одного разу видалений поліп, потрапивши до дихальних шляхів, мало що не призвів до смерті через асфіксію. Віденського хірурга Іоhаnn'а А.К. оf Вгаmbillа композитор звинуватить у видаленні йому «носової кістки» — можливо, насправді це була кісткова основа нижньої чи середньої носової раковини.

Відсутність носового дихання спричинювала в Гайдна періоди цілковитої нездатності до праці, неможливості виконати своєчасно замовлення видавців, і композитор знов погоджувався на муки чергової операції без будь-якої анестезії.

Так, перебуваючи в Англії 90-х років, Гайдн познайомився з відомим анатомом і хірургом Джоном Гантером через його дружину — лібретистку англомовних текстів Гайднових пісень і канцонет, але вагався дати згоду на операцію.

Одного дня Гантер запросив Гайдна до себе. Після чемних привітань увійшли дужі помічники, силою скрутили пацієнта, і Гантер виконав втручання. Композитор пручався, тупав ногами, намагався звільнитися, бо ж втручання виконувалось без знеболювання.

Деформацію носа, спричинену поліпозом, виразно видно на зліпку посмертної маски композитора, а на профільному портреті, намальованому в 1794 р. Gеоrgе Dаnсе (музей Гайдна у Відні), виразно видно, що композитор дихає ротом.

Джіакомо Пуччіні (1858-1924) прославився передусім операми «Тоска» та «Мадам Батерфляй». Відомо, що критика та глядачі не завжди прихильно ставилися до нього за його життя. Зокрема, перше виконання опери, сюжетом якої стала трагічна історія кохання японки та американського капітана, зазнала «лінчування». Лише після переробки партитури й блискучого виконання партії Чіо-Чіо-Сан нашою землячкою Соломією Крушельницькою під керуванням знаменитого Артуро Тосканіні (як Пучіні, так і Тосканіні були друзями Крушельницької) 28 травня 1904 року опера воскресла.

Минуло 20 років. Маестро Пучіні працював над оперою «Турандот». Зростаюча хрипота та біль у горлі змусили його звернутися до отоларинголога. Рак гортані констатовано, на жаль, уже в запущеній стадії. Що відіграло фатальну роль у долі композитора? Передусім пристрасне куріння (маестро викурював понад 30 цигарок на день), перенесена тяжка травма (автомобільна аварія) та стрес, пов'язаний з провалом опери. Відомо, що в повоєнні роки рак гортані часто виникав у тяжко травмованих осіб. Мабуть, відіграли роль усі три фактори та ще й легковажне ставлення захопленого творчою працею композитора до ранніх ознак хвороби.

По дорозі на лікування до Брюсселя Пучіні розмовляв з Артуро Тосканіні. «Якщо я не доживу до прем'єри, — просить він, — поставте оперу незакінченою». Лікування полягало в трахеостомії, тиреотомії й імплантації до гортані семи радієвих голок. Це призвело до перехондриту, серцево-судинної недостатності та смерті. Оперу закінчв композитор О. Альпачино.

Минуло два роки. Під час прем'єри славетний Тосканіні спинив виконання на останньому такті, що його написав Пучіні, і в повній тиші мовив: «Тут закінчується твір, не закінчений маестро...» Ці слова пролунали в залі міланської Ла Скала, де колись було освистано першу постановку «Мадам Батерфляй».

Людвіг ван Бетховен почав втрачати слух на ліве вухо у віці 27 років і помер глухим на обидва вуха, проживши 57 років.

Дослідження фрагментів черепа композитора виявили вогнища остеодистрофії типу хвороби Педжета, що дало підстави О. Меуr'ові (1927) висловити припущення про наявність у нього отосклерозу з кохлеарною симптоматикою (безпосередньо після смерті такі дослідження показали «зміни слухових нервів незрозумілої етіології»).

Проте повторні рентгенологічні й патологоанатомічні дослідження фрагментів черепа Л. ван Бетховена (1985 року) й аналіз даних літератури, а також протоколів попередніх досліджень дали змогу зробити висновок про відсутність ознак хвороби Педжета.

Як бачимо, тлінні останки геніального композитора й в наш час не мають заслуженого спокою. І нині не зроблено остаточного висновку, від чого втратив слух визначний майстер симфонічної музики. Також не знаємо остаточно, від чого втратив слух Бедржіх Сметана, автор відомої опери «Продана наречена».

І все ж таки трагедія Бетховена має найбагатшу літературу. Це листи до братів Карла й Йосифа з проханням описати його хворобу професорові Шмідту, до Антона Шиндлера, Стефана Бренінга, Віолети Гвічарді...

Томас Ман, а власне — його герой Кречмар, описуючи Бетховена в період близько 1820 р., говорить, що його слух, який на той час безповоротного втрачався, «поступово креслив навколо нього коло все більшого відчуження». Власне в ті роки композитор стверджує, що він уже нездатний диригувати виконанням своїх творів.

Помітивши перші ознаки втрати слуху, Бетховен став дратівливим, недовірливим, підозрілим. Одного дня 1819 року він влаштовує страхітливий скандал своїм служницям за те, що вони заснули, не дочекавшись, коли маестро звелить подати вечерю. Служниці уходять, і композитор упродовж доби залишається голодним. Він працює над «Урочистою месою», а саме над славетним «Кредо з фугою». Його чули крізь двері, як він працював: «Глуха людина вила, співала, тупала ногами над своїм «Кредо», — відгомін цих звуків був сповнений жаху і настільки моторошний, що кров застигала в жилах».

Так чи не так, і Сметана, і бідолашний Бетховен втратили слух унаслідок якоїсь негнійної хвороби вуха, скоріше за все отосклерозу. Намагаючись здолати глухоту, Бетховен вдався до примітивних «слухових апаратів», зокрема палички, затисненої зубами, а другим кінцем приставленої до кришки фортепіано.

Про цих та інших визначних діячів див. статтю О. Кицера, О. Хомик «На які отоларингологічні недуги хворіли і від чого вмирали визначні особистості», вміщену в «Лікарському збірнику»: Нова серія. Т.Х. — Львів — Чікаго, 2002. — С. 29-35.