Журнал «Вестник Ассоциации психиатров Украины» (02) 2013

Здоров’я є однією з цінностей людини, що зумовлює великою мірою реалізацію інших цінностей та досягнення того, що називаємо щастям. Теми здоров’я, лікування хвороб чи профілактики, мабуть, найбільш доцільно обговорювати в рамках медичних наук. Проте ці теми не чужі і для богослов’я, зокрема морального богослов’я і християнської етики. І саме специфічний для них ракурс розгляду цих питань може бути надзвичайно важливим для кожної людини, яка піклується про своє здоров’я і в деяких випадках життя стає пацієнтом, а також і для лікарів, до яких звертаються пацієнти з метою вирішення проблем зі здоров’ям.

1. Зв’язок біомедицини та морального богослов’я

Площиною зустрічі біомедицини й морального богослов’я є сама людина. Біомедицину не можна зводити лише до рівня природничих наук, суттєво пов’язана з антропологією, а через те вона стає також гуманітарною наукою (бо займається людиною). Богослов’я натомість цікавиться не стільки самою біомедициною, скільки людиною як предметом медичних втручань в психотілесну структуру людини, кількість яких постійно зростає. Виникає питання: де межі цих втручань? Саме тут постає завдання для морального богослов’я: визначити властиві межі. Роль богослов’я полягає не лише в пасивній оцінці, воно відіграє також активну роль: дає інтегральне бачення людини, допомагає знайти відповіді на складні моральні питання, пов’язані з медициною.

Якщо в біомедицині забракне цілісного погляду на людину та на її покликання, якщо забракне інтегрального погляду на здоров’я, тоді часто можна зустрітися зі всіма негативними наслідками фрагментування людини, ставлення до неї як до об’єкта, а не до особи.

Є ще одна площина зустрічі богослов’я й медицини, і я б хотіла про неї згадати. Отже, у рамках інтелектуальної семінарійної підготовки священиків на останньому курсі є предмет «Пастирська (пасторальна) медицина» і «Пасторальна психологія». Ці дисципліни вивчають зв’язки між Христовим ученням і здоров’ям людини і за своїм змістом є галуззю профілактичної медицини¹. Пастирська медицина має підготувати священика до виконання священичого служіння як серед здорових, так і серед хворих і немічних, дати елементарні знання, як проводити профілактику хвороб. Саме священик має допомогти усвідомлювати і показувати «механізми впливу гріховної поведінки людини та виникнення у неї тих чи інших захворювань і передчасної смерті»². Як слушно зазначає автор підручника «Пастирська медицина» В. Витвицький, «люди хворіють найчастіше на такі захворювання, як інфаркт міокарда, інсульт, онкологічні, венеричні хвороби і СНІД, розлади нервової системи і психіки, цироз печінки, холецистит, цукровий діабет і інші, на які майже ніколи не хворіють тварини. Причиною цього є те, що тварини живуть за доцільною програмою, яку дав їм Творець у вигляді інстинктів. Жодна тварина не споживає отруйних речовин, не курить, не вживає алкоголю, не вбиває власних дітей та своїх співродичів і таке інше. Людина, керуючись власним розумом, відкидає інстинкти, закладені Творцем, не виконує Заповідей Божих, а тому часто шкодить своєму здоров’ю курінням, зловживанням алкоголем, переїданням, нераціональною дієтою, отруєнням довкілля шкідливими речовинами та іншими нерозумними вчинками, але, на жаль, взаємозв’язок між своєю гріховною поведінкою і станом здоров’я вбачають далеко не всі»³. Людина завжди залишається вільною і має щоразу робити вибір. Вона часто помиляється, блукає, діє на власну шкоду. Тому їй потрібні правила морального порядку, які вона розпізнає своїм розумом⁴. Отже, пастирська медицина має на меті показати, що турбуватися про здоров’я означає мати також духовні орієнтири, робити правильні вибори в житті, правильно чинити, турбуватися не лише про зовнішню гігієну, а й про гігієну душі. Адже відомо, що почуття ненависті, заздрості, гніву — це теж своєрідна отрута, яка, як алкоголь чи наркотик, нищить здоров’я людини і вкорочує її життя. Ознайомлення лікарів з основами пастирської медицини, на думку В. Витвицького, спонукало б їх замислитися і певною мірою переоцінити свої погляди на лікування багатьох хвороб, що здійснюється лише за допомогою медикаментів. Можливо, варто було б починати лікування хворого з оздоровлення його душі через навернення і каяття?⁵ З іншого боку, священик не може займатися лише духовним і моральним виміром людини, нехтуючи тілесним. Вплив душі на тіло й тіла на душу величезний, тому, говорячи про людину, треба постійно про це пам’ятати.

Існує ще один зв’язок богослов’я й біомедицини. В останні десятиліття науково­технічний прогрес у біології, медицині чи генній інженерії є таким значним, що у світі виникла потреба в новій інтердисциплінарній науці — біоетиці, яка інтенсивно розвивається в останні 40 років. Одне з визначень біоетики: це наука, що вивчає та аналізує моральність людських дій у біологічно­медичній галузі та в охороні здоров’я стосовно її відповідності моральним нормам і цінностям⁶. Ідеться про те, щоб такі теми, як генна терапія, пренатальні обстеження і пренатальна терапія, штучне запліднення, спроби клонування тварин тощо, розглядати не лише з медичного, а й з етичного боку. Треба постійно запитувати: чи все те, що є технічно можливе, також морально добре? Власне етика має бути совістю для інших прикладних наук (ідеться про політику, економіку, промисловість, зокрема про медицину).

Біоетика шукає вирішення питань морального характеру, які виникають у граничні моменти життя: зачаття, народження, хвороба, смерть. Крім цього, біоетика має демаскувати наукову нерозважливість і відхід від критичного методу виконуваних досліджень. Отже, завдання біоетики — бути своєрідним фільтром для медицини, що повинна служити людині у всій її повноті. Тому біоетика залишається в тісному зв’язку з етикою, що визначає норми і цінності, які є важливими для науково­технічної активності. Етика як аксіологічно­нормативна наука визначає, що потрібно робити. Відповідно до того завданням етики є визначення морального кодексу наукових досліджень, а також прав на їх проведення. Найбільшою цінністю наукових досліджень є відкриття правди про людину і світ на емпіричній площині.

Погляд на людину може бути різний. Усе залежить від того, якого роду етика лежить в основі біоетики (ліберальна, прагматична чи утилітарна)⁷. А етика буде залежати від прийнятої антропології. Для того щоб людина не стала засобом маніпуляцій, щоб була захищена як особа, щоб була пошанована її особиста гідність, цінність її життя та її справжнє благо, потрібна така етика, що виростає з відповідної антропології. Саме на цьому етапі богословська антропологія може відіграти важливу роль, проливаючи особливе світло на те, хто є людина і яким має бути ставлення до неї. Критеріями поведінки в галузі біомедицини повинні бути особова гідність кожної людини та її права. Принципи і норми поведінки повинні відповідати цінності людини (цінності її життя, здоров’я, особистої відповідальності). Для цього потрібно ознайомитись з антропологічним фундаментом — християнським персоналізмом, що лежить в основі персоналістичної біоетики.

Отже, які важливі істини богослов’я може медицині доставити?

2. Цінність людського життя в біблійно-богословському аспекті

Звідки походить людина і хто вона? Відповідей на це запитання може бути безліч. Однією з них, найбільш вагомішою для християн є відповідь Святого Письма. У позахристиянських середовищах дуже часто говорять про якість життя, а це інколи веде до визначення користі життя в чисто матеріальному вимірі. Сучасний утилітаризм і споживацьке спрямування в понятті якості життя вбачають ключ до відкинення «непотрібного життя». Христянство натомість наголошує на святості життя, розглядаючи життя як найбільшу цінність людини, як Божий дар.

У світлі Святого Письма, що є головним джерелом для богослов’я (також і для морального богослов’я) людське життя отримує зовсім нові виміри, остаточне обґрунтування його вартості й повну афірмацію. У цьому контексті недостатньо тільки говорити про особливу цінність життя, потрібно також підкреслювати безпосередньо його святий характер. Фактично в світлі Святого Письма Бог є живим і є джерелом життя. У книгах Старого Завіту підкреслюється, що Бог — єдине джерело будь­якого життя⁸, бо й сам Він — Бог, який живе⁹. Людина стала «живою істотою», коли Бог вдихнув у зліплене з земного пороху тіло віддих життя (Бут. 2, 7). Таким чином Бог ділиться своїм життям з людиною і сам входить у її існування¹⁰.

Особливу цінність людського життя підкреслює той факт, що лише людина була створена за Божим образом і подобою (Бут. 1, 26–27) і тільки вона у специфічний спосіб бере участь у житті Бога. Людина, пізнаючи себе, відкриває, що є особою, що є обдарованою розумом і волею і є здатною до любові¹¹. Саме тому є винятковим створінням серед інших творінь. З цих духовних якостей і можливостей випливає велика гідність людини — і це лише один із важливих аспектів гідності. Наступний аспект такий, що людина повинна підтвердити цю гідність своєю поведінкою, живучи як людина, застосовуючи всі свої духовні здатності¹².

Уже на перших сторінках Святого Письма засуджене все те, що нищить людське життя (пор. Бут. 4, 10). Пролиття людської крові означало моральне падіння людини (пор. 4, 23). На сторожі життя стоїть заповідь Декалога «не вбивай» (пор. Вих. 20, 13; Втор. 5, 17).

Отже, життя людини — це насамперед дар Божий, дар Того, Хто є найбільшим і остаточним гарантом цінності людського життя. Без цього надприродного ставлення людського життя до Творця тяжко було б переконливо обґрунтувати, наприклад, цінність життя каліки, людини, позбавленої здатності мислити, нездатної пересвідчитися у своїй свободі та нездатної розвивати власні природні обдарування. Тож треба тут особливо підкреслити, що цінність життя людини, як і її особиста гідність, знаходить своє обґрунтовування й отримує остаточну засаду у зв’язку, який єднає її з Богом, Творцем і Відкупителем. Саме завдяки цьому надприродному зв’язку людина стає спроможною пізнати цінність свого існування.

Новий Завіт ще більше поглиблює розуміння цінності людського життя, у першу чергу в контексті смерті і воскресіння Господа нашого Ісуса Христа: Він сам є Життя (1 Йо. 5, 11–20) і Господь життя; Він подолав смерть і веде людину до вічного життя у з’єднанні з Отцем (2 Тим. 1, 10). Навіть після гріхопадіння Христос через своє Воплочення підтверджує гідність людини. Святий Павло розуміє життя оправданої людини як участь у житті Відкупителя: «І, таким чином, як через переступ одного на всіх людей прийшов засуд, так через чин справедливості одного на всіх людей приходить життєдайне оправдання» (Рм. 5, 18).

А дочасне тіло людини, згідно з ученням святого апостола Павла, — це святиня Святого Духа: «Хіба не знаєте, що ви — храм Божий, і що Дух Божий у вас перебуває? Коли хтось зруйнує храм Божий, Бог зруйнує того, бо храм Божий — святий, а ним є ви» (1 Кор. 3, 16–17).

Причому любов ближнього, яку наказує реалізувати, сягає далі, ніж старозавітний наказ «не вбивай»: «Ви чули, що було сказано давнім: не вбивай; і коли хтось уб’є, той підпаде судові. А я кажу вам, що кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові» (Мт. 5, 21–22)¹³.

Важливим для нас є факт, що життя конкретної людини проникається перспективою остаточного доповнення через участь у надприродному житті Святої Трійці, а також у її славі в Божому Царстві. Завершуючи цю тему, варто підкреслити, що основи святості людського життя формулює Іван Павло ІІ у ІІ розділі енцикліки Evangelium vitae. Цей розділ має назву «Я прийшов, щоб мали життя. Християнське вчення про життя». На питання, чому життя є добром, Іван Павло ІІ дає таку відповідь: «Життя, яке Бог дає людині, відрізняється від життя всіх інших живих створінь, божа людина, хоча і поріднена з порохом земним (пор. Бут. 2, 7; 3, 19; Іов. 34, 15; Пс. 103 [102], 14; 104 [103], 29), є об’явленням Бога в світ, знаком Його присутності, слідом Його слави (пор. Бут. 1, 26–27; Пс. 8, 6). Саме на це прагнув звернути увагу св. Іриней Ліонський у своїм знаменитім афоризмі: «Славою Божою є людина, що живе». Людина обдарована найвищою гідністю, що закорінена у внутрішніх зв’язках, що єднають її з Творцем: у ній ясніє віддзеркалення природи самого Бога… Життя, яким Бог обдаровує людину, є чимось більшим, аніж тільки існуванням в часі. Воно є прагненням повноти життя, є зачатком існування, яке переступає межі часу: «Бог же створив безсмертною людину і вчинив її за образом власної природи» (Муд. 2, 23)»¹⁴.

Оскільки Бог є Володарем, джерелом і остаточною метою людини, тільки Він може ним розпоряджатись: Бог — Той, хто дає життя і відбирає його (Втор. 32, 39; 1 Сам. 2, 6). Людині життя подароване Богом, щоб вона цей дар зберегла. Перед Церквою Христовою стоїть завдання показувати і пояснювати цінність життя, захищати святість життя, формувати сумління віруючих, щоб не зазнавати впливу хибних теорій, протистояти моральній деградації людини. Саме цій проблематиці присвячений один із документів Івана Павла ІІ «Євангеліє життя» (Evangelium vitae).

3. Інтегральне бачення людської особи

Людина не є сумою душі і тіла, вона є духовно­тілесною єдністю, а в рамках тієї єдності людина керується над усе духовним виміром. В обсяг її духовного виміру входять розум, воля, моральне сумління, суспільні відносини, відкритість на трансценденцію. Цей останній вимір — віднесення до Бога — надає людському життю особливої цінності й сенсу. У тому сенсі людина завжди є особою, індивідуумом, який відрізняється від інших, є окремим «я» від першого до останнього моменту свого життя, також тоді, коли цього не є свідома¹⁵.

Тілесний і духовний виміри людської природи не розділені в людині. Людина у своїй природі цілісна настільки, що становить собою нероздільну духовно­тілесну єдність. Психологія й медичні науки говорять тут про психосоматичну єдність, плодом якої є усвідомлення особистого існування в конкретних формах власного тіла та її самореалізація в цілому тілі. Ця духовно­тілесна єдність людської природи сягає так глибоко, що єдність життя в соматичному (тілесному) вимірі має, по суті, вирішальний характер для якості життя особи, а фізіологічне пошкодження нехай хоч одного органа зачіпає особу в її цілості¹⁶.

Внутрішня єдність духовно­тілесної природи людини означає, що тіло з притаманними йому функціями є постійним елементом особи, способу її буття, і тому будь­яка дія спрямована на тіло — це дія, спрямована на саму особу.

Фізичне, біологічне життя, хоч певним чином робить людину схожою до тварин, є основною базою автентичного людського життя, втіленого духу людської особи, покликаної до єдності з Богом. Тому біологічне життя — це не лише вегетативні функції (ріст, асиміляція, розмноження), це не лише тваринні функції (чутливість, емоційність, функція нервової системи тощо). В людині існує зв’язок між її біологічним життям та надприродним призначенням, через те її біологічне життя не робить її подібною до звичайної тварини, навіть найбільш розвинутої. Отже, біологічне в людині не є лише біологічним, безпосередньо бере участь у гідності людської особи. Саме тому не можна не брати до уваги тілесного, біологічного виміру людини, але й не можна людину й турботу про її здоров’я зводити лише до тілесного виміру.

З огляду на сказане стає зрозумілим, що людина не може бути товаром або продуктом, що підлягає обміну або продажу, тобто комерціалізація людського тіла недопустима. З інтегральним баченням особи і з визнанням її вродженої гідності пов’язана також непорушність її права на автономію (самовизначення, свободу). Це особливо важливо в контексті нових можливостей медицини (особливо в галузі генетичних маніпуляцій). Визнання цього права на практиці означає відкинення всіляких медичних дій (зокрема, тих, які виходять за терапевтичні межі), які доводили б до якогось обмеження людської свободи і її права на буття собою¹⁷.

4. Інтегральна концепція здоров’я

З цілісного бачення людської особи випливає також цілісна концепція здоров’я. Хоча здоров’я належить до головних якостей людського життя, однак встановлення його суті є контраверсійною справою. Досвід, а також різні медичні публікації вчать, що здоров’я само по собі є дуже широкою проблемою і можна його визначати по­різному. Можна його також аналізувати з різних точок зору. Взагалі здоров’я — це стан без явних хвороб, що не вимагає медичних втручань. Виявляється, однак, що й уточнення такого стану досконалості чи норми нелегке завдання. Треба при цьому взяти до уваги багато чинників. Незважаючи на це, можна вирізнити певні суттєві характеристики здоров’я, які не чужі універсальному досвіду людини.

Всесвітня організація охорони здоров’ визначила, що здоров’я — це стан повного фізичного, психічного і суспільного доброго самопочуття, а не тільки відсутність хвороби чи каліцтва. Позитивною стороною цієї дефініції є вихід за клінічне значення здоров’я, а також подолання його негативного розуміння: здоров’я — це щось значно більше, а не лише відсутність хвороби чи каліцтва. Охоплює воно біологічну, психічну і суспільну рівновагу. Відповідно до цього охорона здоров’я — це не лише лікарська турбота про хворого, це також різні заходи для промування здоров’я як головної цінності як особи, так і людського суспільства. За такого підходу дефініція здоров’я бере до уваги ширшу антропологічну перспективу: людина сприймається глобально, як тілесно­духовна цілісність разом із її відкритістю на суспільні відносини. Водночас вказує на роль позамедичних факторів, таких як умови життя, праці, харчування, відпочинку, особистої та суспільної гігієни, а також етики, завдяки чому здоров’я є не тільки індивідуальною, а й суспільною та політичною проблемою.

Таке визначення має і негативну сторону. Якщо взяти вищезгадане визначення за мету, яку потрібно досягнути, то це було б проявом утопії, бо означало б віру в необмежений науковий і технологічний прогрес, здатний розв’язати всі людські проблеми. Це навіювало б переконання, що в результаті цього прогресу можливе досягнення ідеального стану, коли людина вже не буде відчувати жодних незручностей і хвороби.

З огляду на персоналістичний аспект здоров’я не можна визначати винятково в органічних категоріях, як певний функціональний стан біологічної структури людини, не можна його визначати також винятково в механічних категоріях (здатність функціонування як біологічної машини), не можна на нього дивитися тільки через призму суспільної корисності. Але потрібно його сприймати в перспективі особової природи людини, а також її реалізації як особи. У персоналістичному значенні відсутністю здоров’я не є вже сама в собі патологічна ситуація, але такий стан, який починає бути несумісним із тим, ким є особа і що їй властиве.

У богословському світлі здоров’я, як і життя, є, безсумнівно, найціннішим даром, даним людині в земному вимірі. Воно є основою існування і входженням на шлях особового розвитку. По суті, воно не є лише правильним функціонуванням організму, насамперед це основна умова реалізації свободи особистості. Богословський аналіз дозволяє відкрити глибину дару життя, так само богословські роздуми дають змогу відкрити повне значення здоров’я. Вони дозволяють бачити його значення не лише у вимірі фізичної справності і доброго самопочуття, але в перспективі реалізації особистості в інтегральному вимірі, а отже, не лише щодо самого себе і людського суспільства, а також щодо Бога. Іншими словами, найвища якість здоров’я — це не лише досягнута психічно­тілесна рівновага й суспільна активність, а й можливість реалізації свого покликання, яким є обдарована даром як природного, так і надприродного життя особа. Сильне, загартоване тіло, як прояв і знаряддя духу, є, звичайно, великою цінністю. Проте досвід показує, що іноді фізичні недуги більше сприяють повному розвит­ку людської особи, ніж безсумнівна вітальність. Саме лише тілесне здоров’я значить набагато менше, ніж психічне і духовне здоров’я.

Як бачимо, такий підхід до здоров’я базується на інтегральній антропології. Психічно­тілесна медицина разом із психологією доходять до ствердження правильності старого прислів’я Mens sana in corpore sano («У здоровому тілі здоровий дух»). Тому в теологічному вимірі здоров’я може бути визначене як здатність життя з використанням всіх можливостей і енергій, завдяки яким особа сповнює свої життєве покликання, тобто це здатність до вираження в кожній ситуації осягнутої в результаті духовного розвитку любові Бога, самого себе і ближнього¹⁸.

5. Інтегральна концепція хвороби

Відповідно, з інтегральною антропологією пов’язаний і цілісний погляд на хворобу. Хвороба є дійсністю безпосередньо або посередньо усвідомленою і відчутою людиною як особою. Знаходить вона глибокий відгук в особі, спричинює страждання, обмеження та невигідність. Дуже часто підриває розуміння сенсу і почуття надії, є причиною відчуття страху, розчарування, відчаю, самотності і невпевненості. З іншого боку, формує прагнення повернення здоров’я, викликає тугу за ним. Хвороба торкається цілого буття особи, того, ким вона є за своєю суттю і покликанням. Якісне значення хвороби не виражається, однак, винятково величиною нездужання. Навіть обмеження у сфері рухових здатностей не мусять позбавляти людину духовної свободи, креативності і можливості виражання себе (доказами цього є музикант, позбавлений рук, який навчився грати пальцями ніг, або художник, який малює губами). Хвороба й каліцтво є серйозною перешкодою до вираження себе, проте завдяки духовним енергіям особа може перебороти її біологічні прояви. До сутності особи належить здатність пристосування до того, що нероздільно поєднане з її існуванням і що формує якість її життя.

У світлі цих тверджень суть хвороби не виражається винятково в функціональній нездатності, структуральних проблемах в організмі, у болісному досвіді страждання, обмеженості, а в тому, що торкає глибини особи, якимось чином відчужуючи її та деперсоналізуючи. Ставить вона важкі до подолання межі для вираження її природних (особових) динамізмів та її внутрішньої гармонії між духом і тілом. Іншими словами, хвороба є суттєвим обмеженням і перешкодою на шляху здійснення динамізмів, властивих особі як особі, особливо здатності до інтеграції.

Богословський погляд на хворобу зводиться дуже часто до розуміння її сенсу. У біблійно­богословських міркуваннях залишається вона чимось, що закриває доброту Бога Творця і Його творіння. Її онтологічні корені знаходяться у вільному відверненні створіння від свого Творця, а це означає, що вона є тривалим наслідком морального зла. Через те хвороба залишається для людини певним викликом, можливістю навернення і спокутування своїх гріхів. Парадоксально, але хвороба показує суспільне покликання людської особи. Хвороба є криком людини та спільноти про допомогу, солідарність, присутність, моральну підтримку, дружбу, співчуття, розраду.

Хвороба змушує до роздумів над власним життям, над його обмеженістю, а водночас над його величчю, що переростає земне і тілесне. Хвороба змушує задуматись над власною слабкістю, а водночас над трансценденцією, яка переходить рамки часовості і відповідає таємничому досвідові особистої неминучості. Хвороба породжує досвід власного безсилля, що відкриває на прийняття допомоги ззовні, а врешті і прагнення визволення і зцілення.

Лікар завжди зустрічається з людиною, а не з якимось випадком хвороби. Як уже було підкреслено, хворою є ціла особа, а не лише якийсь її орган чи частина тіла, тому на факт людської хвороби треба завжди дивитись через призму персоналізму¹⁹. 

6. Християнський сенс хвороби і страждань

Персоналістичний вимір хвороби показує, що серйозна хвороба є дуже часто драмою в житті людини, а деколи й для її близьких²⁰. Хвора людина не лише відчуває власну обмеженість, але й усвідомлює стан своєї минущості. Вона також відчуває самотність, навіть якщо її оточують близькі, зосереджується на своїй хворобі через незмогу реалізації своїх прагнень і зацікавлень, з’являється відчуття залежності від інших, деколи навіть в елементарних діях. Така ситуація є закликом смирення для хворого, а також закликом для середовища, у якому живе, щоб допомога була делікатна, дискретна і не порушувала особистої гідності хворого. У такій ситуації людина також відчуває невпевненість щодо майбутнього, можливо, близькість своєї смерті. Така ситуація може вести або до бунту щодо такої долі, або до відчаю²¹.

Уже з цих основних елементів персоналістичного виміру хвороби можна помітити, що людині недостатньо лише фахової медичної допомоги, що людина потребує інших ліків, на які не можна виписати рецепт і які неможливо купити в аптеці. Такими ліками є зустріч з іншою людиною на площині активної любові. Треба зауважити, що якщо приймаємо найширшу дефініцію особи як здатність до реалізації свого життєвого покликання в найповнішому розумінні, то найбільшою хворобою сучасності є нездатність до любові. Тому найважливішими ліками є любов. Без неї медицина буде лише професією лікування, тоді як має бути покликанням і служінням людині.

Насамперед треба зрозуміти виховний сенс страждань: вони можуть привести до навернення. Іван Павло ІІ говорить про це на прикладі Іова²². Навернення відбувається завдяки любові, завдяки відкриттю людини на добро і на Бога. Любов є найповнішим джерелом сенсу страждань, які завжди залишаються таємницею. Усі пояснення є недостатніми і неадекватними. Христос дозволяє нам ввійти в таємницю страждань і знайти відповідь на запитання, чому людина страждає. Бог дає відповідь людині через хрест Ісуса Христа. Моральний і релігійний сенс страждань відкриваємо передусім у самих стражданнях Христа. Він дає нам взірець. Він, навчаючи учнів, не приховує потреби страждань, терпіння, зречень. Це вчення підготовляє учнів до всіх пасхальних подій²³.

Людські страждання викликають співчуття, пошану, але деякою мірою збентежують, є причиною зніяковіння, бо страждання — це своєрідна таємниця. Тільки серце підказує, як перебороти збентеження, а мотив віри додає змісту, в ім’я якого і силою якого насмілюємось доторкнутися до того, що в людині недоторкане: «Людина у своєму терпінні залишається недоторканою таємницею»²⁴.

7. Покликання лікаря — турбота про хворого. Християнський погляд

Лікарська професія — одна з небагатьох, про яку говорять у категорії покликання. Діяльність медичних працівників відповідно до Хартії працівників охорони здоров’я має високу вартість, оскільки вона служить життю, а також є втіленням глибоко людського та християнського покликання, що полягає не лише в суто технічній діяльності, але сповнена посвяти і любові до ближнього. Ця діяльність — «форма християнського свідчення». Їх професія наказує їм берегти життя людини та служити йому²⁵.

Ідеал лікаря: людина на високому духовному і моральному рівнях, із доброю професійною підготовкою, чутлива до інших, альтруїстична. Взірцем для лікаря повинен бути Христос. Справжній християнський підхід до здоров’я, хвороби та лікування мусить, очевидно, враховувати цей взірець Христа, який є Спасителем і Лікарем не лише душі, але й тіла.

На сторінках Євангелія знаходимо багато випадків зцілення: воно є частиною «доброї новини», суттєвим елементом активного життя Христа. Христос помічає і розуміє людське страждання, а також це страждання переносить сам. Христос не обмежується лише розумінням іншої людини в її стражданні, Він приходить із конкретною допомогою: зцілює хворих, втішає пригнічених, годує голодних, зцілює людей від сліпоти, прокаженості, різних каліцтв, навіть повертає до життя. Був чутливий до кожного людського страждання — до страждання як душі, так і тіла.

Турбота Христа про хворих — це елемент проголошування Божого Царства. Є водночас образом повного спасіння. Чуда, зцілення калік підкреслюють його милосердя та любов, яка охоплює цілу людину, у всіх вимірах її існування, у всіх її життєвих ситуаціях. Пій ХІІ називає Христа божественним Лікарем людства, Лікарем цілої людської природи. Christus — summus et optimus medicus. Прообраз Христа­Лікаря маємо вже у Старому Завіті: «Бо Я, Господь, хочу бути твоїм лікарем» (Вих. 15, 26). Новий Завіт говорить нам про те, що не потребують лікаря здорові, але хворі (Лук. 5, 31–32)²⁶.

Торкаючись релігійного аспекту покликання, потрібно підкреслити, що лікар може розглядати свою діяльність як можливість наслідувати Христа, як служіння Йому. Виконувати добре своє покликання — це пам’ятати про те, що пацієнт — це завжди особа, тому ніколи не можна його інструменталізувати; потрібно дивитися на нього як на духовну тілесну єдність; пам’ятати про його духовний вимір (через хворобу людина страждає не лише фізично, а духовно); до хворого не можна ставитися лише як до клінічного випадку, носія хвороби, лікар має шанувати конкретну людину, з її неповторною історією як здоров’я, так і хвороби. Важливо налагодити з пацієнтом особливі відносини, уміти щиро порозмовляти, порадити, дати надію; бути простим і лагідним; пам’ятати, що пацієнт має право на пропор­ційну медичну й санітарну опіку.

Лікар — це той, хто шанує автономію пацієнта, пам’ятаючи що для початку терапії потрібна згода пацієнта або його рідних (при застосуванні нових клінічно­фармакологічних технік необхідними є наявність терапевтичної мети і терапевтичного привілею, пацієнт має право перервати терапію, зокрема медичний експеримент)²⁷. Лікар має також постійно вдосконалювати свої знання та навички, а також не забувати про обіцянку збереження лікарської таємниці. Лікар — це та особа, яка, лікуючи хворого, має допомогти йому більшою мірою бути людиною, можливо, допомогти віднайти людині її велич і гідність, незважаючи на приниження й обмеження, яке вона відчуває через хворобу, віднайти сенс життя і виконати своє покликання. Саме лікар повинен також допомогти хворому усвідомити, що здоров’я великою мірою залежить від самої людини, від того, який спосіб життя вона веде. Віруючий лікар може допомогти хворій людині віднайти надію на подальше життя, а також зрозуміти таємницю страждання і смерті, якщо хвороба неухильно веде до смерті. Є й інша сторона медалі: розглядаючи свою професійну діяльність як служіння Богові і людям, лікар відкриває особливий сенс свого життя і знаходить силу долати труднощі, із якими стикається. Йому також легше прийняти обмеженість своїх знань, можливостей та власного безсилля в деяких ситуаціях, коли живе за принципом «зроби те, що від тебе залежить, а решту залиш Богові».

Вищенаведені міркування не можна трактувати так, немовби моральні принципи протиставлялися прогресові в науці. Будь­який науковий і технічний прогрес мусить мати найбільшу повагу для моральних цінностей, які захищають гідність людської особи. Медицина лікує людину, гідність якої стереже етика. Усвідомлення цінності дару життя й здоров’я веде до більш шанобливого ставлення до інших і до самого себе. Ми відповідальні за цей дар перед Богом. Дуже важливо, щоб ми, їдучи в потязі науково­технічного прогресу, не загубили по дорозі найцінніше.

________________________________________________________________________________________

² Там само. — С. 11.

³ Там само. — С. 11.

⁴ Wiśniewska­Roszkowska К. Zdrowie a postawy moralne. — Wrocław, 1991. — С. 14.

⁶ Сгречча Э., Тамбоне В. Биоэтика: Учебник. — М., 2001. — С. 21.

⁷ Пор. Там само. — С. 45­61.

⁸ Див. Пс. 36, 10; 104, 30; Іс. 42, 5.

⁹ Див. Втор. 5, 26; І. Н. 3, 10; 1 Сам. 17, 26; Пс. 18, 47.

¹⁰ Див. Бут. 4, 1; Пс. 119, 13; 139, 13–15; Іов 10, 8–11.

¹¹ Навіть якщо людина невіруюча і не визнає походження душі від Бога, все одно не може нехтувати фактом, що є в людині нематеріальний елемент і не можна його пояснити за допомогою біомедичних процесів.

¹² Wiśniewska­Roszkowska K. Zdrowie a postawy moralne. — S. 15.

¹⁴ Іван Павло ІІ. Енцикліка «Євангеліє життя». — Рим, 1995. — № 34. Пор. Wróbel J. Człowieka i medycyna. Teologiczno­moralne podstawy ingerencji medycznych. — Kraków, 1999. — S. 34­35.

¹⁵ Пор. Wróbel J. Człowieka i medycyna. — S. 363.

¹⁶ Бойко І. Біоетика. Скрипт для студентів. — С. 20­21.

¹⁹ Пор. Wróbel J. Człowieka i medycyna. — s. 158­175.

²⁰ Пор. Іван Павло ІІ. Апостольський лист Salvifici doloris. Про християнський сенс людського страждання. — Рим, 1984. — № 5.

²¹ Там само. — № 27.

²² Там само. — № 12.

²⁴ Там само. — № 4.

²⁵ Пор. Енцикліка Evangelium vitae. —  № 89.

²⁶ Катехизм Католицької Церкви. — Жовква, 1992. — № 1503–1505.

²⁷ Пор. Kowalski E. Osoba i bioetyka. — s. 280.