Журнал «» 5 (31) 2013

У численних епідеміологічних та рандомізованих клінічних дослідженнях доведено, що артеріальна гіпертензія (АГ) є незалежним та одним із найбільш потужних факторів ризику (ФР) розвитку багатьох серцево­судинних захворювань (ССЗ), у тому числі ішемічної хвороби серця (ІХС), і призводить до таких грізних ускладнень, як порушення мозкового кровообігу (ПМК) та інфаркт міокарда (ІМ) [3].

Сьогодні накопичено багато даних, які вказують на те, що генетичні чинники можуть відігравати суттєву роль у розвитку АГ [4, 8]. У той самий час спроби пов’язати розвиток АГ із мутацією унікального гена або декількох генів не були успішними. Доведено, що успадкуванню АГ притаманний ряд особливостей, що підтверджують його полігенний характер [1, 8]. Саме тому в останні роки значна кількість досліджень присвячена пошуку так званих генів­кандидатів, продукти експресії яких (фермент, рецептор, структурний або транспортний білок) можуть модулювати внесок тієї чи іншої ланки патогенезу і прямо або опосередковано впливати на розвиток АГ та клінічні прояви патогенетично пов’язаних із нею ССЗ.

У багатьох дослідженнях доведено, що розбіжності у розподілі генотипів можуть суттєво коливатися у різних етнічних групах, тому асоціація тих або інших поліморфних маркерів із розвитком АГ не завжди збігається в різних популяціях, що робить дослідження для кожної етнічної та популяційної групи значущими [14].

Мета дослідження: вивчити генетичні фактори, пов’язані з розвитком АГ у хворих на ІХС мешканців Харківської області.

Матеріали та методи дослідження

Обстежено 120 хворих на ІХС, які перебували на лікуванні в Харківській міській клінічній лікарні № 8. Критеріями включення до дослідження були стабільна стенокардія напруження ІІ–ІІІ функціональних класів за класифікацією Канадського серцево­судинного суспільства (1974) та наявність гемодинамічно значимих стенозів коронарних артерій (КА) за даними селективної коронарної ангіографії (СКВГ). Критеріями виключення були хронічна серцева недостатність (ХСН) більш ніж ІІА стадії за класифікацією В.Х. Василенка та М.Д. Стражеска. До дослідження не включали осіб, вік яких був меншим за 45 років, хворих із тяжкою супутньою патологією (онкологічні захворювання, хронічна ниркова недостатність ІІ стадії, тяжкий перебіг цукрового діабету ІІ типу (ЦД) та інші).

Клініко­анамнестична характеристика обстежених хворих наведена в табл. 1. У 95 (79,2 %) обстежених була діагностована АГ.

Групу контролю становили 35 осіб (середній вік 57,7 ± 2,2 року), які не мали в анамнезі АГ та в яких під час обстеження з різних причин результат навантажувального тесту був негативним, при проведенні СКВГ не було виявлено атеросклеротичних та морфологічних змін КА.

Дослідження алельного поліморфізму Т­786С промотора гена ендотеліальної NO­синтази (еNOs), інсерційно­делеційного поліморфізму гена ангіотензинперетворюючого ферменту (АПФ) та поліморфізму А1166С гена рецептора ангіотензину­2 типу 1 (АT2R1) проводили методом полімеразної ланцюгової реакції (ПЛР) з електрофоретичною схемою детекції результату з використанням наборів реактивів «SNP­Экспресс» виробництва ООО НПФ «Литех» (Росія). Виділення ДНК із букального епітелію здійснювали за допомогою реагента «ДНК­Экспресс» виробництва ООО НПФ «Литех» (Росія) за інструкцією. Правильність розподілу частот генотипів визначалася за відповідністю рівноваги Харді — Вайнберга (p_i² + 2p_ip_j + p_j² = 1). Відповідно до Гельсінської декларації всі пацієнти були поінформовані про проведення клінічного дослідження і дали згоду на визначення поліморфізму досліджуваних генів.

Статистична обробка отриманих даних проведена за допомогою пакета статистичних програм Statistica 8.0 (StatSoft Inc., США), Microsoft Office Exсel­2003. Для порівняння розподілу частот алелей та генотипів між групами використовували критерії Х² Пірсона. Відносний ризик (RR — Relative Risk) розраховували за формулою:

RR = (a/c)/(b/d),

де a — кількість хворих на ІХС з АГ із наявністю та b — відсутністю даної алелі або генотипу, c та d — кількість хворих на ІХС без АГ із наявністю та відсутністю даної алелі або генотипу.

При RR = 1 асоціації немає, RR > 1 розглядали як позитивну асоціацію з алеллю або генотипом, RR < 1 — як негативну асоціацію. Для всіх видів аналізу статистично значимими вважали р < 0,05.

Результати та обговорення

З метою дослідження зв’язку поліморфізму генів, що вивчалися, з розвитком АГ у хворих на ІХС обстежені нами хворі були розподілені на дві групи (табл. 2). До І групи увійшли 25 (20,8 %) хворих на ІХС без АГ в анамнезі, ІІ групу становили 95 (79,1 %) осіб із АГ. У 86 (80,5 %) осіб ІІ групи була діагностована гіпертонічна хвороба ІІІ стадії, у 9 (9,5 %) — ІІ стадії.

Поліморфізм T­786C (rs2070744) у промоторній ділянці гена — найбільш важливий для регулювання експресії гена eNOS [2]. В експериментальних дослідженнях доведено, що у носіїв С­алелі відбувається зниження експресії гена eNOs і, як наслідок, зменшення продукції оксиду азоту, що відіграє значну роль у регуляції судинного тонусу, кровообігу та артеріального тиску [13]. У метааналізі, що узагальнив результати генотипування поліморфізму Т­786С промотора гена еNOs більше ніж в 11 тисяч осіб в європейській популяції, доведено суттєве зростання ризику розвитку АГ за наявності C­алелі [11, 12].

При генотипуванні поліморфізму Т­786С промотора гена еNOs у контрольній групі встановлено таке співвідношення гомозигот ТТ, гетерозигот ТС і патологічних гомозигот СС: 45,7; 48,6 та 5,7 % відповідно. В українській популяції співвідношення ТТ­, ТС­ і СС­генотипів суттєво не відрізняється і становить 48,2; 45,8 та 6,0 % відповідно [2]. Співвідношення ТТ­, СТ­ та СС­генотипів у І групі обстежених хворих становило 44,0; 48,0 та 8,0 %, у ІІ групі — 36,8; 38,9 та 24,2 % відповідно.

Аналіз поліморфізму Т­786С промотора гена еNOs виявив, що у ІІ групі хворих частота патологічного CC генотипу була вищою, ніж у групі контролю (24,2 % проти 5,7 %, Х² = 5,63, р = 0,002) та в І групі (24,2 % проти 8,0 %, Х² = 3,17, p = 0,02). Розраховані значення відносного ризику (RR_ІІ–І = 3,7 [2,76–4,64]) свідчать про наявність позитивної асоціації СС генотипу з вірогідністю розвитку АГ.

У хворих ІІ групи зустрічальність Т­алелі була меншою, ніж у групі контролю (56,3 %, проти 70,0 %, Х² = 3,99, p = 0,046), а мутантної С­алелі — більшою (43,8 % проти 30,0 %, Х² = 3,99, p = 0,046). Однак у нашому дослідженні не отримано вірогідної різниці між частотою Т­ та С­алелей у І та ІІ групах, що не дозволяє розглядати їх як фактор опірності та фактор ризику щодо розвитку АГ у хворих на ІХС.

Серед великої кількості відомих мутацій гена АПФ найбільш впливовою щодо змін активності ферменту АПФ є наявність інерції (І) або делеції (D) фрагмента з 287 нуклеотидів у 16­му інтроні гена. Цей поліморфізм не обумовлює структурних змін АПФ, але впливає на ступінь експресії гена [9]. У клінічних дослідженнях доведено, що в осіб із DD­генотипом рівень АПФ у крові вдвічі вищій, ніж у II гомозигот, а у гетерозигот рівень ферменту має проміжне значення [5, 10].

Натепер накопичено багато даних щодо асоціації зазначеного поліморфізму гена АПФ із розвитком АГ [1, 4, 8]. Так, наприклад, під час Фремінгемського дослідження було встановлено, що наявність D­алелі гена АПФ асоціюється з більшим рівнем діастолічного артеріального тиску (АТ) у чоловіків. Є також свідчення про те, що у хворих на АГ носіїв D­алелі, в яких немає інших ФР, рівень АТ та пульсовий тиск є більш високими, ніж у хворих із протективною І алеллю. У той же час в інших роботах, у яких досліджувалися більш неоднорідні групи хворих на АГ — з іншими ФР, супутньою АГ, які вже отримували антигіпертензивну терапію, подібні закономірності встановлені не були.

У популяції Харківського регіону співвідношення ІІ­, ІD­ і DD­генотипів поліморфізму гена АПФ становить 29, 43, та 28 % відповідно [5]. У нашому дослідженні розподіл генотипів у групі контролю відрізняється від популяції Харківського регіону. Так, співвідношення гомозигот ІІ, гетерозигот ІD та гомозигот DD становило 40, 42,9 та 17,1 % відповідно, що може бути пояснено включенням до контрольної групи практично здорових осіб.

При дослідженні інсерційно­делеційного поліморфізму гена АПФ встановлено, що питома вага генотипів із домінантною D­делецією у хворих на ІХС із АГ (ІІ група) становила 57,4 %, що вірогідно більше, ніж у групі контролю — 38,6 % (Х² = 4,67, p = 0,03) та ніж у І групі — 42,0 % (Х² = 3,77, p = 0,05). Наявність позитивного асоціативного зв’язку (RR_ІІ–І = 1,98 [0,88–3,08]) дозволяє розглядати D­алель інсерційно­делеційного поліморфізму гена АПФ як генетичний маркер підвищеного ризику розвитку АГ.

Уперше поліморфізм А1166С гена АТ2R1 описаний у роботі Bonnardeaux та співавт., у якій розподіл частот алелей означеного поліморфізму був проаналізований в європейській популяції [7]. У дослідженні доведено, що у хворих на АГ та осіб із обтяженою спадковістю щодо її розвитку патологічна С­алель зустрічалася вірогідно частіше, ніж у здорових осіб. Асоціація СС­генотипу з розвитком АГ доведена також для китайської популяції [16]. В інших роботах наявність кореляції АГ із поліморфізмом А1166С гена АТ2Р1 не підтверджена [6, 15].

У групі контролю розподіл генотипів поліморфізму А1166С гена АT2R1 становив: АА — 31,4 %, АС — 48,6 %, СС — 20,0 %. При проведенні порівняльного аналізу розподілу частот алелей і генотипів означеного поліморфізму гена АT2R1 поміж груп обстежених хворих і контрольною групою статистично вірогідних відмінностей не виявлено.

Таким чином, із досліджених нами генів­кандидатів лише поліморфізм Т­786С промотора гена еNOs та інсерційно­делеційний поліморфізм гена АПФ пов’язані з розвитком АГ у хворих на ІХС мешканців Харківської області.

Висновки

1. Ризик розвитку АГ у хворих на ІХС, які є мешканцями Харківської області, асоційований з носійством поліморфної D­алелі гена АПФ та наявністю СС­генотипу поліморфізму Т­786С промотора гена еNOs.

2. Поліморфізм А1166С гена АT₂R1 не впливає на ризик розвитку АГ у хворих на ІХС, які є мешканцями Харківської області.