Журнал "Гастроэнтерология" 3 (53) 2014

Статья опубликована на с. 122-125

Анатолій Трифонович Гладченко стояв біля джерел заснування Інституту гастроентерології, був одним із перших наукових працівників закладу. Він народився 29 вересня 1913 року в селі Сурсько-Михайлівка Солонянського району Катеринославської губернії, там пройшли його дитинство та юність. Події громадянської війни, родинне оточення, чудові краєвиди навколишньої місцевості вплинули на формування характеру і національної свідомості юнака.

Батько хлопчика, Трифон Федорович Гладченко (1890–1920), походив з родини заможних хуторян. Закінчивши Сурсько-Михайлівське двокласне училище, Трифон продовжив навчання в Миколаївській учительській семінарії (за іншими даними — в Новобузівській). Там познайомився з місцевою дівчиною Ганною Федорівною Грицевською (1893–1958) — дочкою чоботаря. Невдовзі вони одружилися, народилося двоє дітей: Ніна (1912–1996) й Анатолій (1913–1982). Родина переїхала на Катеринославщину. Трифон став активістом Діївської «Просвіти» (очолював драматичний гурток). Згодом короткочасно вчителював на Волині. Під час Першої світової війни став поручиком. Повернувшись на Катеринославщину, у 1917–1921 роки створив повстанський загін, об’єднавши селян-бідняків на боротьбу з Денікіним, і став одним із відомих особистостей національно-визвольного руху на Катеринославщині. Тимчасово перебував у лавах Червоної Армії. Імовірно, Трифон вів подвійну гру: з одного боку, демонстрував покірність радянській владі, а з іншого — виступав проти неї. Він відмовлявся від об’єднання з червоними, петлюрівцями, загонами Нестора Махна, хоч і був прихильником анархізму і поглядів Петлюри.

Високу оцінку особистості Трифона Гладченка дали письменники Микола Сарма-Соколовський (1910–2001) і Микола Мінько (1902–1937) [3, 4]. Так, М. Сарма-Соколовський згадував: «Влітку 1918 року в Сурсько-Михайлівці проти білих вибухнуло повстання, яке очолив учитель Гладченко, чорнобровий красень у чорній шапці з блакитним шликом, що на козацьких засадах продовжував ідею головного отамана Симона Петлюри». М. Мінько свідчив під час перебування під арештом в НКВС: «Організувався загін саме як партизанський, однак незабаром керівник його Гладченко на одній з тачанок встановив жовто-блакитний стяг» [4, 5].

Коли в Сурсько-Михайлівку приходили загони червоних або білих, дружина Гладченка, Ганна, разом із дітьми ховалася в балках та ярах. Зрозумівши, що поступово коло звужується, Трифон розпустив загін і переховувався в селах разом із родиною. Восени 1920-го в Сурсько-Михайлівці червоноармійці заарештували Гладченка і розстріляли в Катеринославській тюрмі. Друзі сумували за своїм отаманом і збудували хату для вдови з дітьми в рідній Сурсько-Михайлівці [4]. Зі спогадів Олени Дмитрівни Защенко (онуки Трифона Гладченка), записаних журналістом Миколою Чабаном: «Любимим висловом мого діда було: «Білих треба бити, поки не почервоніють, а червоних — поки не порозумнішають» [5].

Ось відомості про долю нащадків Трифона Гладченка. Його дочка Ніна працювала старшою медсестрою в Дніпропетровській міській лікарні № 5, потім переїхала на Херсонщину, де й померла. Найменший син Славко помер у дитинстві (1921 р.) [4].

Син Анатолій, професійна діяльність якого згодом була пов’язана з Інститутом гастроентерології, у 1932 році закінчив Миколаївський медичний технікум (фельдшерсько-акушерську школу). Як сину «ворога народу», йому було заборонено подальше навчання на Україні, тому, ймовірно, юнак поїхав на Далекий Схід. У 1935–1940 роках навчався на лікувальному факультеті Хабаровського медичного інституту. До війни (1940–1941) працював хірургом, згодом головним лікарем у лікарні «Бурейшахтобуд» Хабаровського краю. Під час Великої Вітчизняної (1941–1945) був головним хірургом у військових польових закладах, медичних шпиталях (на 3-му Українському, Калінінському фронтах), повернувся капітаном. Отримав урядові нагороди: орден Червоної Зірки, медалі. У повоєнний час працював головним лікарем, хірургом районної лікарні в селищі Сокольське Івановської області. Закінчив клінічну ординатуру на кафедрі госпітальної хірургії Дніпропетровського медичного інституту (1949–1952). Під керівництвом професора Т.Є. Гнилорибова в 1954 році захистив кандидатську дисертацію. Працював асистентом на кафедрі госпітальної хірургії Станіславського медичного інституту (нині Івано-Франківський), у Вітебську (1952–1959), завідував кафедрою загальної хірургії, згодом кафедрою оперативної хірургії Благовіщенського медичного інституту (1959–1965). Отримав вчене звання доцента по кафедрі «хірургія» (1960).

У 1964 році відкрився Дніпропетровський науково-дослідний інститут гастроентерології, у якому Анатолій Трифонович працював з вересня 1965 року: спочатку старшим науковим співробітником відділу хірургії печінки та підшлункової залози з клінікою, протягом чотирьох місяців виконував обов’язки заступника директора інституту з наукової роботи, згодом очолив організаційно-методичний відділ. Отримав почесний знак «Відмінник охорони здоров’я» (1967). У його трудовій книжці є записи про подяки від МОЗ України і директора інституту [2].

В особистій справі Анатолія Гладченка, що зберігається в архіві Інституту гастроентерології, особистий листок, автобіографія, копія документів (дипломи про вищу освіту і кандидата наук, атестат доцента), виписки з наказів, список наукових праць (17 на 1967 рік). У характеристиках, наданих у різні роки директорами інституту Є.М. Поляковим (1966) і П.Ф. Кришенем (1967), дана позитивна оцінка професійної, наукової та лікувальної діяльності Анатолія Трифоновича. Зокрема, відмічено, що він був добре підготовленим, енергійним і працелюбним фахівцем, своєчасно планував заходи з підвищення науково–спеціальної підготовки співробітників інституту та організовував контроль за їх виконанням. З урахуванням роботи хірургом під час війни мав значний практичний досвід в галузі хірургії. Здійснював практичну допомогу органам охорони здоров’я області та міста у лікуванні захворювань печінки, жовчних шляхів, підшлункової залози. Крім того, брав участь у громадському житті інституту [2]. Анатолій Гладченко працював над докторською дисертацією на тему «Лікування гострих панкреатитів», яку не вдалося закінчити. У липні 1968-го звільнився з інституту.

Після виходу на пенсію мешкав на Херсонщині, у селі Рибальче, де й помер у 1982 році. Мав двох синів: Юрія (лікар в Петербурзі) та Володимира (мешкає в Дніпропетровську).

Ганна Федорівна Гладченко, мати Анатолія, після загибелі чоловіка вдруге вийшла заміж за мірошника Сергія Миронова. У шлюбі з ним мала двох синів: Олексія (став лікарем, працював у Таромському) і Володимира, який був закатований фашистами у зв’язку з антифашистською діяльністю в роки війни. Журналіст Микола Чабан поділився спогадами кандидата медичних наук Ганни Кирилівни Дідко (дружини Олексія Миронова) про родину Гладченків [4]. Крім того, Ганна Дідко разом із чоловіком Олексієм Мироновим стояли біля джерел надання медичної служби мешканцям селища міського типу Таромського (нині у складі міста Дніпропетровська).

В Інституті гастроентерології, у лабораторії патофізіології, після закінчення фармацевтичного інституту працював лаборантом, науковим співробітником Олександр Федорович Мінько (1939–2004). Родинне гніздо Міньків знаходилося в колишньому районі Биківка-Попівка (нині у складі Дніпропетровська — проспект Воронцова, на вулиці Радистів). У родині росло четверо синів: Микола (став письменником), Федір (працював на заводі Комінтерну), Володимир і Борис (очолював санітарно-епідеміологічну службу в Севастополі). Керівник лабораторії патофізіології Інституту гастроентерології кандидат наук Анатолій Іванович Руденко згадував: «Олександр Мінько був працелюбним, дуже добрим, завжди сумлінно виконував поставлені завдання. Мешкаючи у приватному секторі міста Дніпропетровська, займався квітникарством (вирощував троянди)». До речі, поруч жив його дядько, Микола Григорович Мінько (1902–1937), який у юнацькі роки (1919) перебував у повстанському загоні Трифона Гладченка. Микола Мінько з часом став талановитим письменником, помітною фігурою в літературному середовищі Дніпропетровська [1]. 25 жовтня 1937 року він був заарештований, звинувачений у приналежності до української терористичної організації. Слідство тривало півтора місяця. Микола Мінько був розстріляний 15 грудня того ж 1937-го, на 36-му році життя. Реабілітований посмертно через 25 років, у 1962-му. Його дружину, Олену Шпоту, також талановиту письменницю, заарештували в 1938 році, півтора місяці тримали в ув’язненні. Вона трагічно загинула в лютому 1943-го при бомбардуванні Дніпропетровська радянською авіацією. Під час війни зник їх син Роман. Лариса Пігулевська (дочка Олени Шпоти від першого шлюбу) відбула п’ять років заслання в Казахстані [4].

Отже, представників роду Гладченків спіткала нелегка доля. Незважаючи на складні політичні ситуації, вони були патріотами рідного краю, займали активну громадянську позицію. Професійна діяльність відомих представників роду Гладченків пов’язана з медициною і сприяла поліпшенню надання медичної допомоги населенню Дніпропетровщини, зокрема робота Анатолія Трифоновича — з Інститутом гастроентерології. Нащадки повинні знати про особистостей, які боролися за державність України, поліпшували розвиток медицини та стан здоров’я її населення.