Международный неврологический журнал 7 (77) 2015
Вернуться к номеру
История развития неврологии как науки. Взгляд в историческое прошлое
Авторы: Винничук С.М., Фартушная Е.Е. - г. Киев
Рубрики: Неврология
Разделы: История медицины
Версия для печати
Статтю опубліковано на с. 147-148
Шановні колеги!
Серед читачів «Міжнародного неврологічного журналу» здобула широкий резонанс рубрика «Еліта вітчизняної неврології», про що ми дізналися з листів до редакції журналу. Також ви просите детально висвітлити становлення неврологічних шкіл і неврологічної служби в різних регіонах України. З огляду на це ми звернулися до співробітників кафедр неврології, обласних неврологів із проханням надати таку інформацію щодо свого регіону. Цього року, починаючи з сьомого номера журналу, ми розпочинаємо публікацію циклу історичних повідомлень про становлення неврології в Україні. І відкриває цю рубрику інформація про історію становлення одеської неврологічної школи, найстарішої в країні. Але разом із тим ми вважаємо за необхідне дати коротку інформацію про розвиток неврології у світі та її витоки в Україні. У цьому нам стала в нагоді книга проф. С.М. Вінничука та к.м.н. О.Є. Фартушної «Історія київської неврологічної школи, про великих учителів і мудрих попередників» (Київ, 2015. — 55 с.).
Головний редактор професор С.К. Євтушенко
Історія неврології цікава і багата, вона пройшла шлях від метафізичних спекуляцій до конкретних, точних наукових даних про структуру і функцію нервової системи.
Історію неврології започаткували і творили анатоми епохи Ренесансу, які вперше робили розтини трупів і вивчали будову нервової системи (Леонардо да Вінчі, Везалій та інші), а також експериментатори і клініцисти, які намагалися з’ясувати взаємозв’язок між головним мозком з одного боку душею і розумовою дільністю — з іншого. Ця кропітка праця з вивчення анатомії, гістології та фізіологічних механізмів психічних процесів узагальнена І.М. Сєченовим (1929–1905) у роботі «Рефлекси головного мозку» (1863). Він аргументовано довів, що психічна діяльність людини і тварини здійснюється за механізмом рефлекторних реакцій, які відбуваються у головному мозку, включаючи найскладніші з них — формування поведінки і мислення. На підставі проведених дослідів І.М. Сєченов зробив революційний висновок, що всі акти свідомого і несвідомого життя є рефлекторними. Рефлекторна теорія І.М. Сєченова стала підґрунтям, на якому виникло вчення І.П. Павлова (1849–1936) про вищу нервову діяльність людини. Розроблений ним метод умовних рефлексів розширив наукове розуміння ролі кори великого мозку як матеріального субстрату психіки.
Термін «неврологія» (від грец. neuron — «нерв», logos — «наука») вперше запропонував видатний англійський анатом і лікар Томас Вілліс (1621–1675) у середині ХVII ст., відомий своїми роботами в галузі анатомії та фізіології головного мозку та його судин. Саме він уперше описав систему анастомозів на базилярній поверхні головного мозку, яку тепер називають «артеріальне коло великого мозку», або «коло Віллізія».
Неврологія є складовою нейронауки. Виділення її в окрему клінічну дисципліну в середині ХIХ ст. не було формальним. Цьому передували значні досягнення та відкриття в галузі інших складових нейронауки — нейроанатомії, нейрогістології, нейрофізіології. У 1861 р. французький анатом П. Брока показав, що ураження задньої третини нижньої звивини лівої півкулі мозку обумовлює розлади мовлення — моторну афазію. Пізніше ця ділянка була названа центром (зоною) Брока. У 1874 р. німецький дослідник К. Верніке описав другий тип афазії — сенсорну, що спричинена ураженням ділянки кори в задній тритині верхньої скроневої звивини лівої півкулі великого мозку. Цю ділянку тепер називають центром (зоною) Верніке. Згодом було встановлено, що зони Верніке і Брока з’єднуються групою нервових волокон дугоподібним пучком. У центрі Брока відбувається деталізація та впорядкування інформації, отриманої із центру Верніке, і далі вона переходить через зону артикуляції мовлення на острівці до рухової зони кори, ініціюючи відповідні рухи губ, язика та гортані та відтворюючи мовлення.
Велике значення для клінічної неврології мало відкриття А. Фритчем та Е. Гітцигом ділянок кори, подразнення яких в експерименті на тваринах викликало руховий ефект, тобто було підтверджено, що в корі великого мозку знаходяться рухові центри. Великий інтерес викликали повідомлення Мунка, В.М. Бехтерева про те, що в корі великого мозку є не тільки рухові центри, але й ділянки, пов’язані з зором, нюхом, смаком, загальною чутливістю шкіри.
Наступний крок було зроблено в 1874 р. Він полягав у відкритті професором Університету Святого Володимира В.О. Бецом у руховій корі мавпи і людини особливої групи гігантських пірамідних нейронів, що утворюють провідні шляхи між цією ділянкою кори і спинним мозком — пірамідний (кірково-спинномозковий) руховий шлях. Тепер ці гігантські клітини називають клітинами Беца.
Вирішальним в історії неврології був кінець ХIХ ст. Після накопичення значної кількості фактів про тонку структуру центральної нервової системи, які узагальнив і доповнив В.М. Бехтерев у роботі «Проводящие пути головного и спинного мозга», з’явилося історичне повідомлення Бабінського про патологічний екстензорний пальцевий рефлекс стопи (1896). Відтоді неврологи стали чітко розрізняти функціональні й органічні захворювання нервової системи.
Офіційне виділення неврології із терапії в самостійну клінічну дисципліну було проведено у 1860 р. французьким неврологом, професором Паризького університету Жаном Мартеном Шарко. Він організував першу у світі клініку і кафедру нервових хвороб. Його роботи мали великий вплив на розвиток клінічної неврології. Зокрема, він описав такі захворювання, як розсіяний склероз, боковий аміотрофічний склероз, істерія.
У 1869 р. у Московському університеті була заснована самостійна клініка і кафедра нервових хвороб під керівництвом В.Я. Кожевникова. Ним описані запальні зміни клітин передніх рогів у хворих на поліомієліт, варіант епілепсії з постійними судомами, яка отримала назву кожевниковської. У Петербурзі неврологічну клініку в 1881 р. очолив І.П. Мержеєвський, потім нею керував В.М. Бехтерев.
Історія української школи неврологів тісно пов’язана з розвитком нейронауки у провідних університетських центрах Києва, Одеси, Харкова, Львова. Водночас вітчизняна неврологія формувалася у взаємозв’язку з розвитком неврологічної науки в інших країнах світу.
Ми і наші спадкоємці, безперечно, повинні відчувати і свою причетність до нашої багатої спадщини, історії, яка глибокими коріннями зв’язана з минулим і така важлива сьогодні. В наші дні, коли необхідно відроджувати духовність, систематизація даних про історію сучасної неврології буде корисною для молодого покоління лікарів. Наш обов’язок — нагадувати їм про фундаторів неврології, які збагатили вітчизняну неврологічну науку, були віддані медицині, своєму народу.
Історія вітчизняної неврології відкриває дорогу з минулого в майбутнє. І це важливо для того, щоб молоде покоління лікарів не втратило своє коріння, зв’язок з минулим, зайняло почесне місця в історії неврологічної науки України. Адже спадкоємність і примноження традицій — важливі складові прогресу медичної науки і практики.
До появи самостійної кафедри неврології на медичному факультеті Університету святого Володимира викладання нервових хвороб проводилося на кафедрі госпітальної терапевтичної клініки. Починаючи з 1855 р. окремі лекції з нервових хвороб читав завідувач кафедри професор В.Т. Покровський. Йому, учневі С.П. Боткіна, найбільш близькими були питання соматоневрології, нейро і психопатології.
Першого січня 1885 р. професора Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії І.О. Сікорського призначили екстраординарним професором кафедри систематичного і клінічного вивчення нервових і душевних хвороб Університету Святого Володимира. Свою вступну лекцію «Історичний нарис розвитку сучасної психіатрії та неврології» він прочитав 2 квітня 1885 р.
У 2011 р. Європейська федерація неврологічних товариств (European Federation of Neurological Societies — EFNS) за найкращу наукову доповідь та презентацію наукової роботи за темою транзиторних ішемічних атак серед 5000 учасників ХV Конгресу EFNS у Будапешті нагородила О.Є. Фартушну призом молодого винахідника (EFNS Investigator Award Winner) у секції «інсульт». Учениця Степана Мілентійовича Вінничука О.Є. Фартушна єдина в Україні стала лауреатом 22 міжнародних грантів європейських та всесвітніх наукових фахових медичних товариств, за якими навчалася в провідних неврологічних центрах Великобританії (2012–2013, 2015), США (2012, 2013, 2015–2016), Франції (2013), Австрії (2010, 2012), Швеції (2012), Німеччини (2011), Угорщини (2011), Чехії (2011), Марокко (2011), Швейцарії (2010), Ізраїлю (2009), Латвії (2003), та у 2012 році на конкурсній основі була нагороджена EFNS одним із чотирьох світових грантів (EFNS Scientific Fellowship) на виконання наукового проекту «Визначення церебральної ішемії за допомогою МРТ-спектроскопії» у науково-дослідному Інституті серцево-судинної системи Університету Глазго (Великобританія), який виконувала протягом року під керівництвом професора К. Ліз (2012–2013). У 2015 році Європейське товариство атеросклерозу (EAS) у партнерстві з Британським товариством атеросклерозу на 83-му конгресі Європейського товариства атеросклерозу (22–25 березня 2015 року, м. Глазго, Великобританія) визнало кращою наукову роботу та постерну доповідь О.Є. Фартушної, яка серед вчених конгресу стала лауреатом премії Європейського товариства атеросклерозу (EAS 2015 Award Winner).