Газета «Новости медицины и фармации» 1(232) 2008

Вольфганг Амадей Моцарт (1756–1791) — австрійський композитор, представник віденської класичної школи, музикант універсального обдарування, що виявилося вже в ранньому дитинстві. У музиці Моцарта відбилися ідеї німецького Просвітництва й напрямку «Буря і натиск», у ній втілений художній досвід різних національних шкіл і традицій. Композитор модифікував традиційні оперні форми («Весілля Фігаро», 1786; «Дон Жуан», 1787; «Чарівна флейта», 1791), індивідуалізував жанрові типи симфоній (симфонія мі-бемоль мажор, симфонія № 40 соль мінор; симфонія № 41 до мажор, що пізніше одержала назву «Юпітер», усі 1788 рік). У творчому доробку Моцарта понад 20 опер, понад 50 симфоній, концерти для фортепіано і скрипки з оркестром, камерно-інструментальні (тріо, квартети, квінтети та ін.) й фортепіанні твори (сонати, варіації, фантазії), «Реквієм» (1791; закінчений Ф.К. Зюсмайром), меси та ін. хорові твори, пісні.

2006 рік був оголошений ЮНЕСКО роком Вольфганга Амадея Моцарта, саме цього року відзначалося 250 років від дня народження видатного композитора і 215 років від дня його смерті. «Бог музики» (як його часто називають) пішов із життя 5 грудня 1791 року після дивної хвороби, йому було тоді лише 35 років.

Синдром Жоржа Жиля де ля Туретта

Історики медицини до цього часу сперечаюb ться не тільки з приводу можливих захворювань Моцарта, а й причини його смерті. Перелік хвороб, що могли спричинити смерть, досить значний. В історичних документах рідко знайдеться достатньо інформації щодо симптомів. Медицина того часу часто недооцінювала побічні ефекти лікування при вживанні отруйних доз ліків чи кровопусканні, що спричиняло важку анемію. До того ж у кожному столітті даються свої назви деяким захворюванням, що можуть кардинально відрізнятися від сучасних.

Ми б хотіли зосередитися на синдромі Туретта (СТ), від якого, імовірно, страждав Моцарт.

Синдром Туретта (відомий також як синдром генералізованих тиків) частіше виникає при ураженні смугастого тіла, це уроджене неврологічне захворювання, що характеризується такими довільними моторними й мовленнєвими тиками, як моргання, гримаси, спльовування, посмикування плечима, хапальні рухи, стереотипні підстрибування, копролалія (неконтрольоване вигукування лайливих слів), ехолалія (повторення чужих слів), палілалія (повторення власних слів). Іноді симптоми повністю зникають у зрілому віці. Особливо схильні до цього захворювання чоловіки. Приблизно у 30–40 % випадків синдром Туретта зустрічається серед родичів пацієнтів (до 60 % при спорідненості І ступеня).

Захворювання в дитини починається частіше за все з синдрому дефіциту уваги й гіперактивної поведінки. Потім з'являються прості моторні тики м'язів обличчя, голови або шиї, що надалі ускладнюються й розповсюджуються на інші групи м'язів (присідання, складні жести, іноді непристойного змісту), іноді це призводить до самоушкодження тощо. Цей вид тику називають генералізованим. До моторних тиків приєднуються й мовленнєві (мугикання, палілалія, ехолалія тощо). Нерідко останні супроводжуються копролалією, що є приводом для звернення до психіатра. Зрідка, але, на жаль, трапляються випадки, коли хворим із СТ ставлять діагноз «шизофренія» з усіма відповідними наслідками. Поведінкові розлади можуть виявлятися нав'язливими, тривожними й депресивними станами, нездатністю зосередитися, гіперактивною поведінкою, агресивністю. Нерідко страждає інтелект через проблеми із навчанням, що пов'язані з недостатнім рівнем уваги й низьким рівнем сприйняття й запам'ятовування інформації. Приблизно в 50 % хворих відзначається легка форма синдрому Туретта, а в 5 % — достатньо тяжка, з глибокою інвалідизацією пацієнта.

Слід додати, що в дітей із СТ без синдрому дефіциту уваги й гіперактивної поведінки нерідко набагато кращі здібності до навчання порівняно зі здоровими дітьми, що пов'язано з характерним для даного захворювання надлишком дофамінових рецепторів у головному мозку. Патогенез СТ ще недостатньо вивчений. Розглядаються генетичний вплив та ушкоджуючі фактори протягом вагітності й під час пологів. Такий постінфекційний автоімунний процес післяревматичної гарячки, як хорея Сиденхема, при якому місцем впливу є зони в головному мозку (базальні ганглії і залежні кіркові й таламічні ділянки), також може бути причиною СТ.

При легкій формі СТ хворі далеко не завжди звертаються до лікаря, тому точних статистичних даних щодо цього захворювання немає. Припускають, що розповсюдженість його серед населення складає 0,1 % (1 хворий на 1000 осіб). Поширеність СТ серед дітей віком 13–14 років становить 31–157 випадків на 10 000 населення (Hornsey et al., 2001).

Французький невропатолог Жорж Жиль де ля Туретт (1857–1904) у 1884 році першим описав історію хвороби своєї пацієнтки маркізи де Дамп'єр, яка з дитинства страждала від дивного захворювання. У неї були часті імпульсивні посмикування м'язів обличчя й рук (через що хвора не могла писати, тримати в руках ложку тощо), що поєднувалися з мимовільним вигукуванням лайливих слів.

Незважаючи на широку розповсюдженість СТ, в минулому він діагностувався надзвичайно рідко. Навіть після першого наукового опису про СТ рідко повідомляли протягом наступних 90 років. Судоми головним чином пояснювалися з позицій психоаналізу й тому більше не розглядалися як окрема хвороба. Більшість психіатрів вважали, що пацієнти з судомами постраждали від недозволених психологічних впливів або психосексуальних конфліктів. Тому психотерапевтичне втручання, засноване на психоаналізі, було методом лікування, якому надавалася перевага. Він змінився тільки після появи звітів щодо успішного лікування СТ галоперидолом (Caprini and Melotti, 1962; Shapiro and Shapiro, 1968). Описи випадків СТ (Sacks, 1985, 1995) призводили до того, що в суспільстві стали краще розуміти цю проблему. У цей час допомога пацієнтам та їхнім родинам доступна в багатьох місцях з огляду на різноманітні медичні та соціальні аспекти хвороби.

Наші сучасники переживають суперечливі почуття, читаючи листи Моцарта і слухаючи його музику. Як видатний композитор міг висловлюватися так вульгарно? Як міг канон (KV 231) бути названим Leсk mich im Arsch («Оближіть мої сідниці»)? Музикознавці замовчують ці факти. Це пояснює, чому текст і назва згаданого канону були змінені в першому виданні на Lasst uns froh sein («Давайте бути щасливими»). Вульгарність Моцарта виявляється також у більшості його листів до кузини Марії Aнни Tекли Moцарт на прізвисько Бесле. Моцарт писав їй між 1777 і 1781 роком (йому було тоді 21–25 років). У листах відчувається захопленість, безтурботна прихильність, можливо, навіть любовна інтрига між ними.

Імовірним поясненням вульгарних висловлювань Моцарта був діагноз СТ, запропонований уперше на Міжнародному конгресі психіатрів у Відні в 1983 році (Fog and Rоgcur, 1983). Відтоді декілька вчених намагалися встановити діагноз посмертно (Gunne, 1991; Simkin, 1992; Schaub, 1994; Fog, 1995). Їх рішуче розкритикували інші (Davics, 1993; Heyworth, 1993; Karhausen, 1993). Хоча робота тих учених варта уваги, оскільки дозволяє відновити перебіг та наслідки хвороби в деталях.

Simkin (1992) витратив багато часу на детальний аналіз усіх листів Моцарта, навівши статистичні дані щодо копролалії, брудних висловлювань та сексуальних натяків у листуванні композитора. Simkin також брав до уваги палілалію, ехолалію та гру слів. Він знайшов докази цього в 63 листах із 371 (17 %) та інтерпретував їх як вияв мовленнєвого тику (неврозу) в писемній формі. Відібравши листи в хронологічному порядку, він визначив протягом життя Моцарта декілька періодів посилення копролалії, які, здається, пов'язані з можливими фазами значних емоційних напружень у житті композитора. Simkin розцінював зміст листів, як і їх вражаючу періодичність, як докази існування мовленнєвого тику і як вагомий аргумент у діагностиці СТ. Ознаки моторного тику були виявлені на основі деяких тверджень сучасників. Виявами невгамовності Моцарта, за свідченнями очевидців, були непосидючість, гра пальців, тупотіння ногами, бігання навкруги, навіть відчайдушність. Софі Вебер (за чоловіком Хабель), родичка Моцарта з боку дружини, згадує (Haibel, 1965): «Сидячи за столом, він часто згортав трубочкою серветку і дряпав нею свою верхню губу, не розуміючи, що він робить. Він часто робив екстраординарні гримаси. Крім того, його руки й ноги весь час рухалися, він завжди грав на чомусь — на капелюсі, годиннику, кишені, кріслі, столі, наче це була клавіатура».

Після імпровізації на тему «Весілля Фігаро» він раптом втомився, підскочив і, перебуваючи в збудженому стані, що був характерним для нього, почав стрибати по столах і кріслах, нявкати, як кішка, та перекидатися, наче хлопчик-розбишака.

На думку Simkin, ці анекдотичні ситуації цілком відповідають критеріям моторного неврозу (тику). Тоді як Pichler вважає, що згадування про «нявкання» — єдине, що може бути розцінене як доказ мовленнєвого тику.

Також у листах Моцарта йшлося про непристойну частину його життя — специфічні взаємини між композитором та його батьками й сестрою.

Ортейл наголошував на тому, що листи Моцарта до батька потрібно читати в хронологічній послідовності.

У 21 рік Моцарт уперше подорожував без батька, шукаючи незалежності в Мюнхені, Маннгеймі й Парижі. Він не чекав на успіх, а його батько намагався допомогти, наставляючи його на правильний шлях. У своїх частих листах батько радив синові відмовитися від жорсткого режиму. Вольфганг намагався знайти підтримку в батька без втрати своєї свободи. Тиск листів батька, який не підтримував його кар'єру, вилився в радикальні повідомлення до Базеля.

Листи Моцарта вражають грою слів. Модер (2003) подає детальний аналіз й пояснення уживаних Моцартом приказок. Він відзначає, як вправно композитор виражав свої почуття, зокрема любов до Констанци, або розповідав про свою розпусну поведінку в Зальцбурзі. На його думку, приклади ехолалії та палілалії можуть бути інтерпретовані по-різному. Читаючи листи Моцарта вголос, можна вловити музичність його фраз.

Написані Моцартом документи вражають дивакуватістю висловів, що, можливо, відображає мовну специфіку того часу.

Чи є ці документи підтвердженням наявності мовленнєвого тику в Моцарта? В історії літератури згадуються два письменники, у яких діагностований СТ, — Семюель Джонсон (1709–1784) та Андре Мальро (1901–1976). В обох були різноманітні прояви цього синдрому. У 1993 році А. Мальро отримав Гонкурівську премію — найбільш престижну премію у французькій літературі — за свою новелу «Доля людська».

Що ж свідчить про те, що Моцарт страждав від тику? На нашу думку, це його листування — найбільш важлива частина для постановки діагнозу. Однак ці документи залишають деякі питання без відповіді. Чому немає свідчень щодо проявів у Моцарта тику в дитинстві? Адже частіше за все маніфестація СТ відбувається саме тоді. Можливо, Леопольд Моцарт підтримував наявність моторного тику в сина? Також є підтвердження, що це захворювання в Моцарта клінічно дещо менш виражене порівняно з проявами СТ у Семюеля Джонсона.

На думку Мак-Коннела, пристрасть Моцарта до каламбурів, його нав'язливість і засвідчені багатьма сучасниками посмикування вказують на те, що Моцарт страждав від цього рідкісного неврологічного розладу. Цікаво, що й дослідження листів Моцарта за допомогою сучасної апаратури дають підстави для таких висновків: на місці рядків, ретельно закреслених чорнилом його дружиною після смерті митця, були звичайні лайки. Як виявилося, таких місць у листах генія доволі-таки багато, а «найулюбленішими» були згадки про сідниці та екскременти.

Синдром Туретта не лікується, проте його прояви нівелюються з віком. У деяких випадках симптоми повністю зникають у зрілому віці.

Твердження, що Моцарт страждав від СТ, було одразу та категорично розкритиковане. Наводилися два основні докази: по-перше, існування мовленнєвого тику не доводиться письмовими документами; по-друге, докази моторного тику в Моцарта сумнівні.

Копрологічна частка «ol» у листах Моцарта могла бути типовою для того регіону в той час.

У пошуках остаточної причини смерті

Аналіз різних свідоцтв і дослідження десятків фахівців дозволяють відновити симптоми хвороби Моцарта.

З літа до осені 1791 року в нього збільшуються прояви загальної слабкості, він втрачає масу тіла, відчуваються періодичні болі в попереку, у композитора відзначаються блідість, головні болі, запаморочення, нестійкість настрою з частими депресіями, тривогою й надзвичайною дратівливістю. Він непритомніє, у нього починають набрякати руки, відчувається втрата сил, до цього додається блювота. Пізніше з'являються такі симптоми, як металевий присмак у роті, порушення почерку (ртутний тремор), озноб, різі в животі, поганий (смердючий) запах від тіла, гарячка, загальний набряк і висипи. Помирав Моцарт при вираженому головному болі, але його свідомість залишалася ясною аж до смерті.

Серед робіт, присвячених ви-вченню причини смерті композитора, найбільш фундаментальні праці належать лікарям Й. Дальхову, Г. Дуда, Д. Кернерові («В.А. Моцарт. Хроніка останніх років життя і смерть», 1991) і В. Риттеру («Так чи був він убитий?», 1991). Кількість діагнозів у справі Моцарта переконлива, що вже наштовхує на роздуми, але, на думку вчених, жодне з припущень не витримує серйозної критики.

Під «гострою просоподібною гарячкою» (це офіційний діагноз) медицина XVIIІ століття мала на увазі інфекційне захворювання, що перебігає гостро, супроводжується висипом, жаром і ознобом. Але хвороба Моцарта перебігала повільно, виснажуючи його, а опухання тіла взагалі не вписується в клініку просоподібної гарячки. Лікарів могли ввести в оману сильний висип і гарячка в кінцевій стадії хвороби, проте це характерні ознаки деяких отруєнь. Відзначимо також, що в разі інфекційного захворювання слід було чекати зараження хоч когось із близького оточення, чого не відбулося, до того ж не було епідемії і в місті.

Менінгіт, що називають як можливе захворювання, теж слід виключити, оскільки Моцарт майже до самої смерті був працездатним і зберігав ясний розум, у нього не було мозкових клінічних проявів менінгіту. Тим більше не можна говорити про туберкульозний менінгіт, який із абсолютною упевненістю виключається з анамнезу композитора моцартознавцями. Більше того, його історія хвороби практично чиста до 1791 року, останнього року життя, на який припадає пік його творчої активності.

Діагнозу «серцева недостатність» суперечить хоча б те, що незадовго до смерті Моцарт диригував оркестром, який виконував велику кантату, а це значне фізичне навантаження, а дещо раніше композитор диригував оркестром під час вистави «Чарівна флейта». І найголовніше, немає жодного свідчення про наявність основної ознаки цього захворювання — задишки. Опухали б ноги, а не руки й тіло.

Діагноз ефемерної ревматичної гарячки також не знаходить свого підтвердження. Навіть якщо думати про серцеві ускладнення, то були відсутні ознаки серцевої слабкості, такі як задишка: хворий Моцарт не міг разом із друзями співати перед смертю «Реквієм»!

Немає вагомих підстав припускати й наявність сифілісу, оскільки хвороба має іншу клінічну картину, до того ж були здорові дружина і двоє синів Моцарта (молодший народився за 5 місяців до його смерті), що виключається при хворому чоловіку й батькові.

Припущення щодо ниркової недостатності найближче до справжньої клінічної картини захворювання. Проте ниркова недостатність як «чиста, спокійна уремія» виключається хоча б тому, що ниркові хворі в цій стадії втрачають праце-здатність та останні дні проводять у несвідомому стані. Неможливо, щоб такий хворий за три останні місяці життя написав дві опери, дві кантати, концерт для кларнета й вільно пересувався з міста до міста! Крім того, спочатку розвивається гостре захворювання — нефрит (запалення нирок), і лише після багаторічної хронічної стадії відбувається перехід в кінце-
ву — уремію. Але в історії хвороби Моцарта немає згадки про перенесене ним запальне ураження нирок.

Це була ртуть

На думку ряду учених, зокрема токсикологів, смерть Моцарта спричинена хронічним отруєнням ртуттю — багатократним потраплянням в організм сулеми (двохлористої ртуті). Вона давалася із значними інтервалами: уперше — влітку, востаннє — незадовго до смерті. Причому кінцева фаза захворювання справді схожа на відмову нирок, що й стало підставою для помилкового діагнозу ниркової недостатності запального характеру.

Ця помилка з'ясовна: хоча в XVIII столітті дуже багато було відомо про отрути й отруєння, лікарі практично не знали клініку інтоксикації ртуттю (сулемою): тоді з метою усунення суперників було прийнято використовувати так звану aqua toffana (отрута названа ім'ям жінки, яка зробила пекельну суміш із миш'яку, свинцю й сурми); про aqua toffana насамперед подумав і Моцарт, який занедужав.

Усі симптоми, що спостерігалися в Моцарта на початку захворювання, тотожні ознакам добре вивченого в даний час гострого ртутного отруєння (головний біль, металевий присмак у роті, блювота, втрата маси тіла, неврози, депресія тощо). У кінці тривалого періоду отруєння наступає токсичне ураження нирок із кінцевими уремічними симптомами — гарячкою, висипом, ознобом і т.д. На користь повільного отруєння сулемою свідчить і те, що музикант зберігав ясну свідомість і продовжував писати музику, тобто був працездатним, що характерне для хронічного отруєння ртуттю.

Порівняльний аналіз посмертної маски Моцарта та його прижиттєвих портретів дав можливість, у свою чергу, дійти висновку: спотворення рис обличчя, цілком очевидно, викликане інтоксикацією (С. Мазуркевич, 2003).

Отже, є багато свідчень на користь того, що композитора отруїли. Існують припущення, хто і як це міг зробити.

Можливі підозрювані

Перш за все, ртуть треба було десь знайти. Отруту можна було одержати через Готфрида ван Світена, батько якого лейб-медик Герхард ван Світен першим почав лікувати сифіліс «настоянкою ртутною за Світеном» — розчином сулеми в горілці. Крім того, Моцарт часто бував у будинку фон Світенів. Забезпечувати вбивць отрутою мав можливість і власник ртутних копалень граф Вальсег-цу-Штуппах — таємничий замовник «Реквієму», людина, схильна до містифікацій та інтриг.

Існує три основні версії отруєння Моцарта. Проте майже всі дослідники погоджуються із тим, що навряд чи це було під силу одній людині.

Версія перша: Сальєрі

Коли захисники італійського композитора Антоніо Сальєрі (1750–1825) стверджують, що в нього «було все, а в Моцарта не було нічого» і тому він не міг заздрити Моцарту, вони лукавлять. Так, Сальєрі мав стабільний заробіток, а після закінчення придворної служби на нього чекала пристойна пенсія. У Моцарта, дійсно, нічого не було, нічого, окрім... його геніальності. Проте він пішов із життя не тільки в найбільш плідний у творчому плані рік, але і в рік, переломний для його долі й долі сім'ї: він отримав декрет про зарахування на посаду, що давала матеріальну незалежність і можливість спокійно творити. Водночас з Амстердама й Угорщини прийшли значні, розраховані на тривалий час замовлення на нові твори й договори.

Цілком зрозумілою стає в такому контексті фраза Сальєрі — героя новели Г. Ніколаї «Ворог музики» (1825 рік): «Так жаль, що від нас пішов такий геній. Але взагалі-то музикантам пощастило. Проживи він ще, ніхто не подарував би всім нам і шматка хліба за наші твори».

Саме відчуття заздрості могло штовхнути Сальєрі на злочин. Відомо, що чужі творчі успіхи викликали в нього глибоке роздратування і прагнення протидії. Досить згадати лист Людвіга ван Бетховена (січень 1809 року), у якому той скаржиться видавцеві на підступність ворогів, «із яких першим є пан Сальєрі». Біографи Франца Шуберта описують інтриги Сальєрі, який хотів перешкодити геніальному «королеві пісень» отримати місце скромного вчителя музики в далекому місті Лайбах.

Радянський музикознавець І. Бел-за в 1947 році запитав в австрійського композитора Й. Маркса, чи насправді Сальєрі вчинив убивство. Відповідь була миттєвою, без коливань: «А хто ж із старих віденців сумнівається в цьому?» За словами Маркса, його друг — історик музики Г. Адлер (1885–1941) при вивченні церковної музики виявив в одному віденському архіві запис сповіді Сальєрі від 1823 року, що містить зізнання в скоєнні цього жахливого злочину, з наведенням докладних і переконливих деталей, де і за яких обставин давалася отрута композиторові. Церковна влада не могла піти на порушення таємниці сповіді й не дала згоди на оприлюднення цього документа.

Сальєрі, який розкаювався, намагався вчинити самогубство: він перерізав собі бритвою горло, але залишився живим. Щодо цього залишилися підтверджуючі записи в «розмовних зошитах» Бетховена за 1823 рік. Є й інші згадки про зміст сповіді Сальєрі й невдалий суїцид.

Намір покінчити життя самогубством виник у Сальєрі не пізніше 1821 року — на той час він написав реквієм із приводу власної смерті. У прощальному посланні (березень 1821 року) Сальєрі просив графа Гаугвіца відслужити в приватній капелі заупокійну службу за ним і виконати надісланий реквієм заради порятунку його душі, бо «до моменту одержання листа останнього вже не буде серед живих». Зміст листа і його стиль свідчать про відсутність у Сальєрі психічного захворювання. Проте Сальєрі був оголошений психічно хворим, а його визнання — маренням. Багато дослідників вважають, що це було зроблено для уникнення скандалу: адже і Сальєрі, і Світени були тісно пов'язані з правлячим двором — Габсбургами, на який певною мірою падала тінь злочину. Помер Сальєрі в 1825 році, як зазначається у свідоцтві про смерть, «від старості», причастившись Святих Дарів (чого був позбавлений Моцарт).

А зараз доречно згадати трагедію Пушкіна «Моцарт і Сальєрі» (1830 рік) і гнівні напади деяких європейців на автора за те, що «не побажав представити два свої персонажі такими, якими вони були насправді», за використання нібито легенди, що заплямувала ім'я Сальєрі.

Під час роботи над трагедією Пушкін написав статтю «Спростування критики», у якій висловився однозначно: «...обтяжувати вигаданими жахами історичні характери і не мудро, і не великодушно. Наклеп і в поемах завжди здавався мені непохвальним». Відомо, що ця робота над твором зайняла в поета не один рік: Пушкін ретельно збирав різні документальні свідоцтва.

Пушкінська трагедія стала потужним імпульсом для проведення досліджень у цьому напрямі. Д. Кернер писав: «Якби Пушкін не відобразив злочин Сальєрі у своїй трагедії, над якою він працював багато років, то загадка смерті найвидатнішого композитора Заходу так і не була б розгадана».

Версія друга: Зюсмайр

Франц Ксавер Зюсмайр, учень Сальєрі, потім учень Моцарта й інтимний друг його дружини Констанци, який після смерті Моцарта знов перейшов у навчання до Сальєрі, відрізнявся великими амбіціями й важко переживав насмішки Моцарта. Ім'я Зюсмайра залишилося в історії завдяки «Реквієму», до завершення якого він був причетний.

Констанца посварилася із Зюсмайром, після чого старанно викреслювала його ім'я з документальної спадщини чоловіка. Помер Зюсмайр у 1803 році за дивних і таємничих обставин; цього ж року пішов із життя й Готфрид ван Світен. З огляду на близькість Зюсмайра до Сальєрі і його кар'єрні прагнення, а також завищену оцінку власних талантів, його роман із Констанцею багато дослідників вважають, якщо він і міг бути причетний до отруєння, то, скоріше, як безпосередній виконавець, оскільки жив у сім'ї композитора. Можливо, і Констанца дізналася про те, що чоловік отримує отруту, — це багато в чому пояснює її подальшу поведінку.

Стає зрозумілою, зокрема, та непристойна роль, яку, на думку деяких сучасників, Констанца зіграла, «відкривши правду» в день похорону про нібито інтимний зв'язок Моцарта і його учениці Магдалени чоловікові тої — юристові Францу Хофдемелю, другові і побратимові Моцарта по масонській ложі. Через ревнощі Хофдемель намагався зарізати бритвою свою вагітну дружину-красуню; від загибелі Магдалену врятували сусіди, які почули крики жінки та її однорічної дитини. Хофдемель наклав на себе руки, також застосувавши бритву. Магдалена вижила, але залишилася покаліченою. Вважають, що в такий спосіб Констанца намагалася зробити бідолашного юриста підозрюваним у справі отруєння свого чоловіка. Дійсно, це дало підстави ряду дослідників (наприклад, британському історикові Ф. Карру) трактувати цю трагедію як спалах ревнощів Хофдемеля, який отруїв (!) Моцарта.

Хоч там як, але молодший син Констанци, музикант Франц Ксавер Вольфганг Моцарт, говорив: «Таким великим, як батько, мені, звичайно ж, не стати, тому нічого побоюватися і заздрісників, які могли б вчинити замах на моє життя».

Версія третя: ритуальне вбивство «непокірного брата»

Відомо, що Моцарт був членом масонської ложі «Добродійність» і мав дуже високий рівень освячення. Проте масонське товариство, що зазвичай надає допомогу побратимам, нічим не допомагало композиторові, який знаходився в дуже скрутному матеріальному становищі. Більше того, брати-масони не прийшли віддати останню шану Моцарту в день його смерті, а спеціальне засідання ложі, присвячене цій події, відбулося лише через кілька місяців. Можливо, певну роль у цьому відіграло те, що Моцарт, розчарований діяльністю ордена, планував створити власну таємну організацію — ложу «Грот», статут якої ним вже був написаний.

Світоглядні суперечки між композитором і орденом досягли апогею в 1791 році; саме в цих суперечках деякі дослідники вбачають причину ранньої смерті Моцарта. У тому ж 1791 році композитор пише оперу «Чарівна флейта», що мала приголомшливий успіх у Відні. Прийнято вважати, що в опері була широко використана масонська символіка, розкрито багато ритуалів, які належить знати лише посвяченим, а це не могло залишитися непоміченим. Г.Н. Ніссен, другий чоловік Констанци і в подальшому біограф Моцарта, назвав «Чарівну флейту» «пародією на масонський орден».

Як вважає Й. Дальхов, «ті, хто прискорював смерть Моцарта, усунули його за допомогою «належної рангу» отрути — ртуті, тобто Меркурія, ідола муз». А може, усі версії — це ланки одного ланцюга?

Ні могили, ні хреста

У національної гордості Австрії, музичного генія, імператорського й королівського капельмейстера й камер-композитора немає ні окремої могили, ні хреста. Він знайшов спокій у загальній могилі на віденському кладовищі Святого Марка. Коли дружина композитора Констанца через 18 років уперше вирішила відвідати його могилу, гробар — єдиний свідок, який би міг вказати місце поховання, уже помер. План кладовища Святого Марка знайшли в 1859 році і встановили мармуровий монумент на передбачуваному місці поховання Моцарта. Сьогодні тим більше неможливо точно визначити те місце, де його опустили до ями з двома десятками нещасних мандрівників, безпритульних жебраків, бідняків без роду і племені.

Офіційне пояснення бідного похорону — відсутність грошей у сім'ї через бідність композитора. Проте є свідчення, що в родини залишалося 60 гульденів. Поховання за третім розрядом вартістю в 8 гульденів організував і сплатив барон Готфрид ван Світен, віденський меценат, якому Моцарт по-дружньому — безкоштовно віддав чимало своїх творів. Саме ван Світен умовив дружину композитора не брати участі в похороні.

Дні між смертю Моцарта і його похованням закриває завіса таємниці, навіть дата поховання вказана неточно: у регістрі померлих при соборі Святого Стефана це 6 грудня 1791 року, а дослідження свідчать про те, що Моцарт був похований на кладовищі Святого Марка 7 грудня. По-перше, повинен був строго дотримуватися встановлений термін карантину — 48 годин після смерті (а помер він 5 грудня), по-друге, саме 7 грудня, а не 6-го була сильна буря, про яку згадували сучасники композитора, а за даними Віденської обсерваторії, 6 грудня 1791 року погода була тиха й безвітряна. Саме тому, дійшовши до Штубентор, супроводжуючі катафалк люди вирішили повернутися, так і не діставшись кладовища. У цьому не було нічого поганого, оскільки, згідно з розпорядженням, за звичаями того часу похорон слід було проводити без жалобного супроводу й без священика — для близьких прощання з померлим закінчувалося при відспівуванні в соборі. Можна припустити, що тіло композитора було залишене на ніч у «хатині небіжчиків», а поховане наступного дня. Щодо цього за правління Йосипа II був виданий відповідний указ, у якому зазначається: «Оскільки під час похорону нічого іншого не передбачається, як тільки швидше відвезти тіло, щоб не перешкоджати цьому, слід зашити його без будь-якого одягу в полотняний мішок і потім покласти в труну і відвезти на цвинтар... там труп вийняти з труни і зашитим у мішок опустити в могилу, засипати гашеним вапном і відразу ж присипати землею». Правда, цей ритуал поховання в мішках був скасований ще в 1785 році під тиском громадськості, після чого дозволили використовувати труни.

Тіло не вносили до собору Святого Стефана, хоча Моцарт був помічником капельмейстера цього собору! Прощальний обряд за участю нечисленних супроводжуючих провели поспіхом у капелі Святого Хреста, прилеглій до зовнішньої стіни собору. Були відсутні його побратими по масонській ложі. Після відспівування лише кілька чоловік, зокрема барон Готфрид ван Світен, композитор Антоніо Сальєрі й учень Моцарта Франц Ксавер Зюсмайр, пішли проводити композитора в останню путь. Але ніхто з них до кладовища Святого Марка не дійшов. Як пояснювали ван Світен і Сальєрі, перешкодив сильний дощ, що перейшов у сніг. Проте їх пояснення спростовується свідченнями людей, які добре пам'ятали цей теплий туманний день, а також офіційною довідкою Центрального інституту метеорології Відня, виданою в 1959 році на запит американського музикознавця М. Слонімського. Температура того дня була +3 ° за Реомюром (1 ° шкали Реомюра = 5/4 °С), опадів не було; о 3-й годині дня, коли відспівували Моцарта, як зазначається в довідці, був лише «слабкий східний вітер». В архівному витягу за цей день також зазначалося: «Погода тепла, туман». Утім для Відня туман у цю пору року — справа цілком звичайна.

Ще влітку, під час роботи над оперою «Чарівна флейта», Моцарт відчував нездужання і все більше переконувався в тому, що хтось його отруїв. За три місяці до смерті під час прогулянки з дружиною він сказав: «Я відчуваю, що довго не протягну. Звісно ж, мені дали отруту...»

Незважаючи на офіційний запис у канцелярії собору Святого Стефана про смерть композитора від «гострої просоподібної гарячки», перша обережна згадка про отруєння з'явилася в берлінській газеті «Музікалішес Вохенблатт» 12 грудня 1791 року: «Моцарт помер. Із Праги він повернувся хворим, відтоді весь час хворів: припускали, що в нього водянка... Після смерті його тіло настільки роздулося, що вважали, ніби він отруєний». У XVIII столітті було прийнято кожну непередбачувану смерть видатної особистості неодмінно пов'язувати з неприродною причиною, і легенда про отруєння Моцарта почала все більше хвилювати широку громадськість.

Могилу Моцарта багато років поспіль відвідувала дружина його друга І.Г. Альбрехтсбергера, яка брала з собою сина. Він точно пам'ятав місце поховання композитора і, коли з нагоди 50-річчя від дня смерті Моцарта почали розшукувати його поховання, зміг його показати. Один простий кравець посадив на могилі вербу, а потім, у 1859 році, там спорудили пам'ятник за проектом фон Гассера. У зв'язку із 100-річчям від дня смерті композитора пам'ятник перенесли в «музичний куточок» центрального кладовища Відня, через що знову виникла загроза втратити справжню могилу. Тоді наглядач кладовища Святого Марка О. Кругер із різних залишків колишніх надгробків спорудив маленький пам'ятник.

У 1902 році музею Моцарта в Зальцбурзі був переданий «череп Моцарта» зі спадщини анатома Гірта, і дискусія про те, чи він справжній, не припиняється й досі. Відомо, що череп належить людині невеликого зросту, тендітної статури, відповідної віку Моцарта. Маленькі очні ямки (ознака опуклих очей) і збіг лінії черепа із зображеннями голови — усе це підтверджує його автентичність. Але принаймні два аргументи свідчать проти цього: карієс на першому боковому зубі зліва зверху, що суперечить педантичному й точному опису хворого зуба сином композитора Леопольдом Моцартом, а також сліди крововиливу на внутрішній стороні лівої скроневої кістки, від якого, найімовірніше, і померла людина. Отже, таємниця поховання Вольфганга Амадея Моцарта так і залишилася до кінця не розкритою.

Підготували І. КРИВОРУЧКО, О. ТАРАСЕНКО, кафедра пропедевтики внутрішніх хвороб № 1 Національного медичного університету імені О.О. Богомольця

Журнал «Внутрішня медицина»