Международный эндокринологический журнал 7 (79) 2016
Вернуться к номеру
Чи є науково коректним медичний термін «Епідеміологія цукрового діабету»?
Авторы: Нікберг І.І.
м. Сідней, Австралія
Рубрики: Эндокринология
Разделы: Справочник специалиста
Версия для печати
Статтю опубліковано на с. 93-95
Становлення й подальший розвиток медицини закономірно супроводжувалися й супроводжуються появою й накопиченням нових спеціальних термінів і визначень. Кількість їх постійно збільшується. Якщо в період античної медицини вона не перевищувала 200–250, то в X столітті їх було приблизно 1000, у 1850 році — близько 6 тисяч, у 1950 році — близько 45 тисяч. Нині їх налічується близько 60 тисяч (за деякими даними, їх значно більше). Не всі вони органічно вписуються в професійний лексикон, коректність формулювань деяких з них викликає критичні зауваження й заперечення лікарської спільноти, стає предметом дискусій.
В одному з досліджень проблеми медичної термінології (Кондратьев Д.К., Мелько Н.И., 2009) вказується, що в профільних словниках міститься понад 8000 медичних термінів, які повністю або частково можна віднести до числа недостатньо мотивованих. Про важливість і складність цієї проблеми свідчить, зокрема, те, що висловлюються критичні зауваження навіть щодо запропонованого ВООЗ та загальноприйнятого визначення поняття «здоров’я людини». Нагадаємо, що цей термін визначається так: «Здоров’я — це стан повного фізичного, духовного й соціального благополуччя, а не тільки відсутність захворювання й фізичних дефектів». Критичні зауваження щодо такого формулювання базуються на твердженні, що сучасне наукознавство розглядає як коректні тільки такі формулювання наукових термінів, які не містять інші терміни (поняття), що потребують додаткових пояснень і суперечливих визначень. З цього погляду вразливість наведеного визначення здоров’я очевидна: у формулюванні міститься принаймні ще три поняття (терміни), визначення яких не є однозначно загальноприйнятими. Йдеться про такі поняття, як «хвороба», «духовне» й «соціальне благополуччя». Про складність цієї проблеми свідчить і те, що, крім вищенаведеного, у медичній літературі міститься ще понад сотню визначень поняття «здоров’я», але жодне не отримало загального визнання медичної спільноти. До їх числа належить і визначення, запропоноване автором даної статті в книгах «Гігієна з основами екології» (2001), «Бесіди про здоров’я та здоровий спосіб життя» (2007) і «Нариси профілактичної медицини» (2014): «Здоров’я людини — це такий стан організму, при якому виконання індивідуумом усіх його життєво необхідних звичайних, повсякденних біологічних, трудових і соціальних функцій можливе без відхилення від нормальних вікових фізіологічних параметрів». Зрозуміло, що проблема коректності формулювань наукових медичних термінів не обмежується поняттям «здоров’я».
Про важливість і складність формування нових медичних термінів свідчить історія порівняно нового терміна «епідеміологія неінфекційних захворювань (ЕНЗ)» та пов’язаного з ним терміна «епідеміологія цукрового діабету». Пропозиції щодо використання терміна «епідеміологія неінфекційних захворювань» спочатку викликали різкі заперечення й стали приводом для широкої та тривалої міжнародної дискусії, що відбувалася протягом другої половини минулого століття. Критика цього терміна походила в основному із середовища «класичних» епідеміологів, гігієністів, медичних статистиків і деяких клініцистів. Вона базувалися на твердженнях, що пропоноване поняття не є оригінальним, не має чітко обґрунтованого формулювання його мети, завдань і методів, є надуманим і просто механічно запозичує добре відомі поняття й прийоми класичної епідеміології інфекційних захворювань.
Однак дискусія виявила, що ці аргументи багато в чому були недостатньо обґрунтованими. Перш за все, справедливо звернули увагу на те, що термін «епідеміологія» зовсім не вибірково пов’язаний з поняттям «інфекційні хвороби». Первинне лінгвістично-змістовне значення слова «епідеміологія» взагалі не пов’язанe з медициною. Воно створене шляхом поєднання грецьких слів ἐπιδημία (те, що має загальне (загальнонародне) поширення) і λόγος (вчення). Стосовно медицини епідеміологія — це наука, що вивчає закономірності виникнення й поширення захворювань різної етіології з метою розробки профілактичних заходів і дає лише загальну характеристику (оцінку) масовості будь-якого явища. З огляду на таке розуміння цього терміна він і виявився адаптованим щодо інфекційної патології й аж до ХХ століття сприймався в нерозривному зв’язку з нею, відображаючи природу й механізм захворювань на холеру, чуму, черевний тиф, віспу та іншу інфекційну патологію. У цьому значенні термін «епідеміологія інфекційних захворювань» став чітко асоціюватися з масовим виникненням і поширенням інфекційних захворювань і увійшов у медичну науку й практику як назва самостійної науково-практичної та навчальної дисципліни. Але в першій половині ХХ століття (і навіть раніше) структура захворюваності та смертності населення почала радикально змінюватись. Без сумніву, зберігається небезпека захворювання на інфекційну патологію і необхідність її цілеспрямованої профілактики. Однак частка цієї патології значно зменшилась, а домінувати в сучасній структурі захворюваності стали хвороби неінфекційного походження (серцево-судинні, онкологічні, нервово-психічні, цукровий діабет та інші), не дуже вдало названі хворобами цивілізації. За даними 2015 року, неінфекційні захворювання стали причиною понад 80 % усіх випадків смерті. Ця очевидна тенденція в структурі захворюваності та суттєве зростання медико-соціальної ролі патології неінфекційної природи й привели до появи й подальшого визнання терміна «епідеміологія неінфекційних захворювань».
Можна із задоволенням відзначити об’єктивність багатьох відомих фахівців у галузі профілактичної медицини, які спочатку категорично виступали проти терміна «епідеміологія неінфекційних захворювань», але в процесі творчої дискусії визнали часткову правоту його прихильників і логічність використання цього терміна в науці та практиці охорони здоров’я. Багато авторів справедливо відзначають, що переломним етапом у дискусії про коректність терміна «ЕНЗ» і застосування його у медицині стала позиція відомого епідеміолога академіка В.Д. Бєлякова стосовно адекватності й прийнятності терміна «ЕНЗ», висловлена ним у виступі на 51-й сесії загальних зборів АМН СРСР (1984 р.). З цього погляду логічним є також використання терміна «епідеміологія цукрового діабету». Слід, однак, із жалем констатувати, що визнання коректності терміна «епідеміологія неінфекційних захворювань» дещо несподівано призвело до багато в чому штучного та безпідставного активного відокремлення від «ЕНЗ» низки нових термінів (наук), асоційованих з епідеміологією. Предметом дискусії є, наприклад, терміни «генетична епідеміологія», «дескриптивна епідеміологія», «епідеміологія замкнутого кола» (?), «екоепідеміологія», «етнічна епідеміологія», «політична епідеміологія», «ландшафтна екологія», «фармакоепідеміологія», «молекулярна епідеміологія», «клінічна епідеміологія» тощо (усього їх близько 30!). Не вдаючись в рамках цієї статті до критики або підтримки окремих складових наведеного переліку, згадаємо лише ті, щодо яких досить часто висловлюються більш-менш обґрунтовані зауваження. До них належать «клінічна епідеміологія», «доказова медицина», «метааналіз» та ін. Проблемі використання в медицині цих термінів присвячена численна вітчизняна й зарубіжна література, що налічує близько 2000 найменувань. Не маючи на меті аналіз і узагальнення такого великого обсягу матеріалу, згадаємо лише кілька публікацій, зокрема ґрунтовні статті: Sackett D.L., Haynes R.B., Guyatt G.H., Tugwell P. Clinical epidemiology, a basic science for clinical medicine», 2nd ed. (Boston, 1991); Брико Н.І., Полибин Р.В., Миндлина А.Я. Клінічна епідеміологія: історія становлення та перспективи розвитку (cyberleninka.ru/article, 2008), роботи А.Б. Бєлова (2012) «Мета і завдання клінічної епідеміології» (www.pitt.edu/~www.pitt.edu/~super7/4301, www.pitt. edu/~super7/43011-44001/43701.ppt), «Завдання доказової медицини та клінічної епідеміології» (medicalplanet.su/60.html), «Застосування клінічної епідеміології» (pubhealth.spb.ru, intranet.tdmu.edu.ua, bono-esse.ru/blizzard) та ін.
Щоб зробити зрозумілими подальші критичні зауваження, процитуємо кілька витягів із цих та деяких інших публікацій, що формулюють мету, завдання і методи клінічної епідеміології (КЕ): «КЕ — це наука, що дозволяє здійснювати прогнозування того чи іншого результату для кожного конкретного хворого на підставі вивчення клінічного перебігу хвороби в аналогічних випадках із використанням строгих наукових методів вивчення хворих для забезпечення точності прогнозів», «головною метою клінічної епідеміології є впровадження методів клінічного спостереження й аналізу даних, що забезпечують прийняття правильних рішень», «КЕ є розділом епідеміології, що дозволяє розробляти стандарти діагностики, лікування та профілактики, засновані на доказах, і підбирати відповідний алгоритм дій для кожного конкретного клінічного випадку», «необхідність КЕ обґрунтовується такими міркуваннями:
— у більшості випадків діагноз, прогноз і результати лікування для конкретного хворого однозначно не визначені й тому повинні бути виражені через ймовірність;
— ці ймовірності для конкретного хворого найкраще оцінюються на основі попереднього досвіду, накопиченого щодо груп аналогічних хворих;
— оскільки клінічні спостереження проводяться на вільних у своїй поведінці хворих і роблять ці спостереження лікарі з різною кваліфікацією й власною думкою, у результатах не виключаються систематичні помилки, що призводить до неправильних висновків;
— будь-які спостереження, і клінічні в тому числі, підпадають під вплив випадковості;
— щоб уникнути невірних висновків, лікарі повинні покладатися на дослідження, засновані на строгих наукових принципах, з використанням методів мінімізації систематичних помилок і обліку випадкових помилок».
При цьому головною метою клінічної епідеміології є впровадження методів клінічного спостереження й аналізу даних, що забезпечують прийняття правильних рішень. Метою клінічної епідеміології є оптимізація процесу діагностики, лікування й профілактики щодо конкретного пацієнта на основі результатів оцінки лікувально-діагностичного процесу з використанням даних епідеміологічних досліджень. Клінічна епідеміологія розробляє наукові основи лікарської практики — зведення правил для прийняття клінічних рішень. Головний постулат клінічної епідеміології такий: кожне клінічне рішення має базуватися на чітко доведених наукових фактах.
В одному з визначень мета клінічної епідеміології формулюється так: «Розробка та застосування таких методів клінічного спостереження, які дають можливість робити справедливі висновки, уникаючи впливу систематичних і випадкових помилок, що необхідно лікарям для прийняття правильних рішень». Але хіба не такий підхід традиційно притаманний будь-якому відповідальному клінічному дослідженню? Чи є декларування терміна «клінічна епідеміологія» потрібним для «прийняття клінічних рішень у галузі діагностики, лікування й профілактики щодо конкретного хворого»? Відзначимо, що, на відміну від узгодженого терміна «епідеміологія неінфекційних захворювань», термін «клінічна епідеміологія» й надалі викликає багато критичних зауважень.
Згадаємо, зокрема, нещодавно надруковану (2016 р.) статтю к.м.н., епідеміолога Анатолія Резнікова з м. Рівне (Профілактична медицина. — 2015. — № 3–4 (25). — С. 92-93). Він наводить декілька аргументованих заперечень щодо використання терміна «клінічна епідеміологія». Справді, у чому принципова різниця між загальновизнаним у медицині, зрозумілим за змістом міждисциплінарним терміном «клінічне дослідження» і по суті мало відмінним від нього терміном «клінічна епідеміологія»?
Користуючись нагодою, вважаємо доречним висловити своє ставлення й до поняття «проспективні (когортні)» медичні дослідження. Під ними розуміють виявлення ролі факторів передбачуваного ризику захворювання (групи захворювань) на основі тривалого спостереження й статистичної оцінки результатів (наприклад, оцінка ролі вживання кавового напою у виникненні цукрового діабету 2-го типу, ролі фізичної активності у виникненні інфаркту міокарда тощо). До оцінки результатів подібних досліджень слід підходити обережно, оскільки в більшості випадків статистичному аналізу піддається можливий вплив одного (двох) факторів, на той час як у реальних побутових чи виробничих умовах на кожну людину впливає й багато інших чинників, вплив яких не враховується в анкетному статистичному дослідженні. Обговорюючи критерії, що дозволяють виділити будь-яку галузь медицини в окрему науку (це стосується й дисертаційних, і інших великих досліджень), можна вказати, що для цього обов’язково мають бути такі підстави: чітке й по можливості оригінальне визначення кінцевої мети, перелік завдань, розв’язання яких необхідне для досягнення цієї мети, перелік (опис) запозичених і оригінальних методів дослідження. Аналізуючи дисертаційні дослідження, не можна не звернути увагу на досить часту помилку: мета чітко не формулюється, як мета дослідження перераховуються завдання, що розв’язуються в процесі дослідження.
Виходячи з вищенаведеного, вважаємо достатньо обґрунтованим та доцільним використання терміна «епідеміологія цукрового діабету». Зокрема, у сфері ЕНЗ можна запропонувати використати класичну тріаду видатного українського вченого-епідеміолога Л.В. Громашевського («збудник інфекції — фактори (механізм) їх поширення — вплив на організм людини»). При вивченні цукрового діабету може бути використаний, наприклад, такий варіант указаної тріади: «Відомі й гіпотетичні причини та фактори ризику виникнення діабету — екологічні, медико-географічні, етнічні, побутові та інші умови поширення причин та факторів ризику виникнення захворювання — вплив цих причин та факторів ризику на реальну сукупність різних вікових, професійних та інших прошарків населення».
Висловлені вище факти й міркування дозволяють сформулювати такі висновки:
1. Розвиток медичної науки й практики охорони здоров’я супроводжується неминучим і в більшості випадків виправданим створенням нових медичних термінів і понять. Нерідко, однак, виникають і логічно необґрунтовані терміни, у визначенні яких немає чітко вираженого об’єкта, суб’єкта й мети досліджень. У багатьох випадках поняття «мета» підміняється переліком завдань і методів, найчастіше просто запозичених з інших дисциплін. Щоб уникнути появи й використання подібних нововведень, що досить стримано сприймаються медичною спільнотою і викликають обґрунтовані критичні зауваження, відповідні пропозиції повинні бути предметом попереднього спокійного обміну думками та наукової дискусії. У результаті таких обговорень і дискусій виник, наприклад, термін «епідеміологія неінфекційних захворювань», що спочатку був негативно сприйнятий, потім був схвалений і нині правомірно широко використовується в медицині.
2. Термін «епідеміологія цукрового діабету» має необхідне підґрунтя для використання в науковій та практичній медицині.
3. Разом з тим схвалення й прийняття медичною спільнотою базового терміна «епідеміологія неінфекційних захворювань» сприяло формуванню багато в чому штучної тенденції відбруньковування від нього низки інших понять і термінів, які, на відміну від «епідеміології неінфекційних захворювань», не є назвами самостійних дисциплін і лише ускладнюють традиційну структуру медичної термінології. У цьому плані потребують додаткового вивчення й осмислення такі терміни, як «клінічна епідеміологія», «ландшафтна епідеміологія» і деякі інші. Ми поділяємо думку ряду авторів (Олейникова Е.В., Зуєва Л.П., Нагорний С.В., 2009, та ін.), що ці терміни й подібні до них не позначають самостійну науку, а залишаються для позначення лише частини (галузі) вже сформованих і визнаних наук.
4. Справедлива думка багатьох мовознавців, які відзначають, що невпорядкованість медичної термінології продовжує залишатися серйозною перешкодою для обміну науковою інформацією, її комп’ютерної обробки й робить актуальною проблему впорядкування й нормалізації медичної та екологічної термінології.