Газета «Новости медицины и фармации» №15, 16 (710, 712), 2019

У 1975 р. я став студентом Київського національного медичного університету імені О.О. Богомольця, який тоді звався Київським медичним інститутом. Я виявився хорошим студентом; мене приваблювали теоретичні дисципліни, зокрема гістологія, фізіологія і біохімія. Вже тепер, через десятки років, я з висоти мого життєвого і професійного досвіду добре бачу, як багато мені дав мій медінститут. Такі прекрасні викладачі і науковці, як фізіолог Д.Г. Наливайко, гістологи К.С. Кабак і Г.А. Констянтинівський, мікробіологи Н.О. Караванська і М.М. Фаль, патофізіолог В.А. Міхньов, фармаколог І.С. Чекман, хірурги М.Г. Матяшин і Л.Г. Завєрний, терапевти Г.Й. Бурчинський, Г.О. Білецька, Л.А. Пиріг і багато інших, сформували в мені дуже солідну базу найважливіших знань, яка стала мені в пригоді під час мого зростання як фахівця — викладача медико-біологічних дисциплін в американських університетах.

Після закінчення медичного інституту я був прийнятий до цільової аспірантури при Інституті медичної генетики АМН СРСР. Ще студентом, починаючи з третього курсу, великою мірою під впливом лекцій М.М. Фаля, я дуже зацікавився імунологією і зробив мою першу, ще зовсім дитячу наукову роботу під керівництвом доктора Г.М. Дранника в Інституті урології та нефрології МОЗ України. Робота була присвячена визначенню алельних форм антигенів гістосумісності людини. Навесні 1981 р. я написав про цю свою роботу професорові Л.О. Певницькому, керівникові лабораторії імуногенетики Інституту медичної генетики АМН в Москві; до своїх результатів я долучив огляд літератури і написав, що дуже хочу працювати під керівництвом Лева Олексійовича, оскільки відчуваю себе на порозі колосальних наукових відкриттів у галузі імуногенетики. Лев Олексійович дуже гречно запросив мене зустрітися з ним і поговорити про роботу його лабораторії. Звичайно, тепер я розумію, що я для нього тоді був таким собі диваком, дещо смішним вундеркіндом, дитиною, яка розмріялася про фантастичну кар’єру в захмарно невідомій широкому загалу галузі медико-біологічної науки. Але цей чудовий інтелігент старої школи, яких на той час вже зовсім мало залишилося серед керівників московської науки, виявив до мене терпіння і дав мені унікальний шанс стати науковцем-імунологом. Коли я якимось чудом склав іспити до аспірантури (отримав четвірку на іспиті з генетики як один із двох екзаменованих із загальної групи з 20 осіб — другий був москвичем і вже працював в ІМГ, а п’ятірок взагалі нікому не поставили!), Лев Олексійович згодився стати моїм науковим керівником. Я почав працювати як його аспірант із 1 жовтня 1981 р.

Моєю темою в аспірантурі було, на перший погляд, щось не особливо цікаве і дуже технічне. Моїм завданням було вивести клітинні лінії, які продукували б антитіла до певних структур поверхні людських лімфоцитів. Такі лінії, гібридоми — продукти гібридизації між В-лімфоцитами імунізованої тварини і клітинами злоякісної мієломи, були вже виведені у 1975 р. співробітниками Базельського інституту імунології Г. Кьолером і Ц. Мільштейном. З того часу отримання таких ліній стало вже досить стандартною методикою в багатьох передових лабораторіях і біотехнологічних компаніях світу. Антитіла, що їх продукують, — гібридоми — так звані моноклональні антитіла — одразу стали використовуватися як реагенти для експериментальних досліджень і як діагностичні (а пізніше і лікувальні) препарати. Іншими словами, сама технологія виведення гібридом вже не була науковою новинкою. Директор Інституту медичної генетики, академік АМН СРСР М.П. Бочков, навіть сказав моєму керівникові: «Нащо ви даєте вашим аспірантам такі теми? На мій погляд, це все одно, що давати їм для кандидатської дисертації тему про розробку у вашій лабораторії прогресивної методики миття посуду!» Але Лев Олексійович став горою за мою тему. Він наполягав на тому, що кожна нова гібридома і кожне нове моноклональне антитіло — це принципово нова історія. Моноклональні антитіла унікальні, вони можуть привести нас до зовсім нових, до того не відомих нікому структур поверхні людської клітини. Хай навіть ця нова структура не має алельних варіантів і не є генетичним маркером. Все одно вона може бути важливою для наyки взагалі і для імуногенетики зокрема. Дійсно, моноклональні антитіла, отримані в лабораторії У. Бодмера в Лондоні у 1979–1981 рр., були специфічні до антигенних детермінант, які не проявляли генетичного поліморфізму. Але коли білки, які включали в себе ці детермінанти, були виділені й охарактеризовані, виявилося, що це антигени гістосумісності людини, які відіграють колосальну роль у трансплантації і також у загальній регуляції імунної відповіді.

Я почав працювати в складі групи, куди входив один дуже досвідчений фахівець із питань культивування клітин і також один ще молодий, але вже дещо досвідчений імунолог, який мав публікації з методики тестування реактивності антитіл із лімфоцитами людини. За три роки мого перебування в аспірантурі ми дійсно отримали панель гібридом, охарактеризували властивості моноклональних антитіл, що вони їх продукували, і опублікували дві статті в науковому журналі. Я без особливих проблем написав і захистив свою кандидатську дисертацію. Але найважливішим для мене було те, що я дійсно розібрався в усіх тонкощах процесу виведення гібридних клітинних ліній і тестування реактивності антитіл. Це теж надзвичайно допомогло мені в моїй подальшій роботі як у СРСР, так і пізніше в США.

Коли я навчався вже третій рік в аспірантурі, до мене в мій московський гуртожиток раптом завітав мій однокурсник і друг Женя Наливайко. Він розповів мені про свою працю в Інституті фізіології ім. О.О. Богомольця АН України, а саме про те, що його директор академік П.Г. Костюк та інші співробітники будуть зацікавлені в тому, щоб я попрацював у них і збагатив їх колектив своїм досвідом у гібридомній технології.

Інститут фізіології мені дуже сподобався. Я був зарахований до його штату як молодший науковий співробітник у листопаді 1984 року. Перші кілька місяців роботи на новому місці були як казка, але згодом на поверхню спливли деякі проблеми.

Мені здавалося, що я не працюю з тією віддачею і блиском, з яким міг би, тому що в аспірантурі я був сформований як саме імунолог, тобто як науковець, який не просто володіє імунологічними методами, а й займається проблемами імунітету, природою імунних реакцій. Після аспірантури я потрапив до лабораторії нейрохімії при відділі загальної фізіології в Інституті фізіології АН УРСР. Інститутом і відділом керував нині покійний Платон Григорович Костюк, дійсно прекрасний вчений із цілком заслуженим світовим іменем, якому я на все життя надзвичайно вдячний за його рідкісний для тодішньої радянської медико-біологічної науки стиль керівництва.

Платон Григорович не дозволяв нікому у своєму відділі скніти, пописуючи рутинні, нецікаві статейки до місцевих журналів-«мурзилок», які ніхто поза СРСР не читає. Однак він чітко і наполегливо вимагав саме цікавих результатів, які будуть надруковані англійською мовою в міжнародних журналах із високим рейтингом. Без Платона Григоровича я ніколи не відбувся б як науковець. Під його безжальним тиском я за 1990 рік опублікував 5 журнальних статей, із них 4 в дуже добрих міжнародних журналах (що і вирішило мою долю — мене помітили в США і запросили на роботу).

Але все-таки і в Інституті фізіології ім. О.О. Богомольця імунології як такої не існувало. (Формально був відділ, який звався відділом імунології, але там ніяка серйозна робота не робилася.) Від мене очікувалася суто прикладна робота, власне технічна допомога нашим біохімікам очищувати й отримувати в препаративних кількостях певні білки мозку ссавців через посередництво імунохімічних методик. Я став від цього ухилятися, ставлячи самотужки, без узгоди з лабораторією і відділом, досліди на клітинах імунної системи, а це не зустріло підтримки серед моїх старших колег, зокрема професорів Олега Олександровича Кришталя і Михайла Федоровича Шуби (і я їх за це не звинувачую, вони хотіли чогось доброго для інституту, а не, як могло тоді здаватися, моїх забаганок). Тому я дивився на запрошення поїхати до Університету Південної Каліфорнії в лабораторію, яка займалася механізмами розвитку СНІДу, як безцінний шанс стати «вченим на своєму місці». Я згодився на те, що невдовзі виявилося мінімально прожитковою (для Лос-Анджелеса) заробітною платнею і на суттєве пониження свого статусу (див. нижче).

Я тоді був ще молодий ідеаліст. Мені не давали спокою мрії про наукову славу. Мені здавалося, що я у свої 32 роки вже сформований вчений і що єдине, що стоїть на моєму шляху до визнання мене світом як видатного науковця, є властивий усім науковим закладам СРСР вічний дефіцит якісних реактивів й обладнання. Тому я дуже зрадів, коли десь у лютому чи березні 1990 року отримав запрошення до Університету Південної Каліфорнії. Запрошення було тільки на один рік (із платнею 17 тис. доларів на рік, що для Лос-Анджелеса, де цей університет знаходиться, навіть і тоді були зовсім малі гроші) до лабораторії, де тематика була досить далека від того, чим я в 1990 році займався як науковий співробітник Інституту фізіології ім. О.О. Богомольця АН УРСР. Але я тоді про це не думав. Я одразу, без жодних вагань, прийняв запрошення і 25 травня 1990 року вже був у Лос-Анджелесі. І моє життя дійсно змінилося.

Це може здатися дивним, але мені довелося пристосовуватися до життя, яке було щодо багатьох моментів менш комфортабельним, більш спартанським, ніж моє життя в СРСР. Маленька платня не дозволяла нам із дружиною і тоді ще зовсім маленькою дочкою зняти більш-менш пристойну квартиру чи придбати навіть потриману автівку. Ми замешкали в невеличкому апартмент-гаузі на околиці Лос-Анджелеса, в містечку Альгамбра, звідки на роботу мені треба було добиратися двома автобусами в компанії сезонних робітників із Мексики й психічно нестабільних місцевих мешканців, яким не дозволялося мати права водія. Наші «меблі» всі були куплені з рук або на барахолках. Не було пральної машини, окремої кухні; було багато тарганів і вічний галас сусідів, від якого тоненькі картонні стіни не давали жодного захисту. До того ж, хоча я тепер міг користуватися найсучаснішими реактивами прекрасної якості, моя експериментальна робота була хаотичною і малорезультативною. За цілий рік я опублікував тільки одне маленьке повідомлення в збірці матеріалів наукової конференції. Раптом я зрозумів, що мої «геніальні» наукові ідеї дуже загальні, та для того, щоби підтвердити їх серйозними результатами, мені потрібні керівник і критична аудиторія. У моїй лабораторії в Університеті Південної Каліфорнії я не мав ні першого, ні другої. На відміну від моїх колег із Китаю, Індії, Пакистану, Нігерії я не висловлював гарячого бажання залишатися там назавжди чи надовго. Тож до мене не ставилися серйозно: ну, яка різниця, що він там робить, усе одно він сьогодні тут, а завтра його не буде. Одного разу я навіть почув від людини, яку вважав солідним науковцем, сказане на мою адресу: «Він скоро повернеться до себе в Росію і стане там відомим поетом».

У цій ситуації мені в кінці мого терміну в Каліфорнії стало соромно повертатися назад, в Україну (тоді все ще УРСР). Я не міг уявити собі: як це так я, вчений-імунолог, який у 1988–1989 роках, працюючи в Києві, набрав матеріал на п’ять (!) статей і надіслав їх написаними англійською мовою до міжнародних наукових журналів (усі були опубліковані у 1990 році), буду змушений на семінарі в Інституті фізіології сказати, що прогаяв цілий рік у США, нічого путнього не опублікувавши? Вирішив залишитися ще на рік чи на два — на стільки, скільки дозволятиме віза і скільки наукових результатів, готових для опублікування, отримаю. Почав писати листа за листом, відповідаючи на оголошення про вакансії. І тут сталося майже неймовірне. На одного такого мого листа відповіла Керол Ноттенбург з усесвітньо відомого науково-дослідницького центру Фреда Гатчинсона в Сіетлі. Керол тоді, у 1991 році, була ще зовсім молода, але вже добре відома дослідниця-імунолог. Її лабораторія займалася тим же, що мене самого дуже цікавило вже кілька років. Я з родиною швиденько перебрався до Сіетлу і почав працювати під її керівництвом. Робота пішла дуже добре, з’явилися результати, статті, запрошення на конференції. До того ж дружина знайшла чудову роботу в лабораторії Еда Кларка в Університеті штату Вашингтон. У 1993 році Керол вирішила переїхати до Австралії, але перед тим представила мене своєму колезі та другу Еріку Мілнеру. Я працював у лабораторії Еріка над тими ж проєктами, які були початі в лабораторії Керол, аж до 1998 року, коли я отримав запрошення стати асистентом університетської кафедри в штаті Міссісіпі.

Після Помаранчевої революції, у 2005–2006 роках, я став шукати можливості повернутися в Україну. Ми з дружиною і дочкою відчували піднесення, радість за те, що наш український народ так успішно повстав проти нечесності на виборах президента; хотілося вірити, що тепер Україна нарешті стала дійсно незалежною державою і прямує до Європейського Союзу і НАТО. Я написав листи до кількох наукових і вищих навчальних закладів України, але відповідь прийшла тільки одна, від асистента однієї з кафедр Києво-Могилянської академії, доктора Андрія Гірника. У червні 2006 року в Києві він познайомив мене з тодішнім заступником ректора НаУКМА доктором Наталією Шульгою, чудовою науковицею-біологом, яка повернулася до України після дуже плідного періоду роботи у США. Ми мали довгу і дуже змістовну бесіду. Доктор Шульга заохотила мене подати документи на вакансію доцента в Могилянці, хоча відкриття вакансії вони очікували тільки у 2008 році. Щоправда, вона мене попередила, що моя платня буде 1500 грн на місяць. Для 2006 чи 2008 років це ще було не настільки катастрофічно мало, як тепер, але Наталія із сумною посмішкою сказала мені, що в Києві цих грошей вистачить на хліб і молоко.

Коли я повернувся до США, я все ж таки надіслав їй потрібні документи. Але тут мене спіткала несподіванка: виявилося, що Наталія у 2007 році сама пішла з Могилянки, тому що її дуже образили під час розподілу грошей із великого міжнародного гранту. Пропозицію на цей грант доктор Шульга написала одноосібно, спираючись на матеріал, здобутий нею і співробітниками її лабораторії; але коли проєкт був ухвалений і НаУКМА отримала гроші, Наталії та її лабораторії не дісталося практично нічого — всі гроші розійшлися на заробітну платню адміністраторам і професорам Могилянки, які не мали жодного стосунку до праці лабораторії доктора Шульги чи до написання пропозиції і листування з рецензентами. Я одразу зрозумів, що за відсутності Наталії ніхто моїми документами займатися не буде. А у 2008 році наша донька вийшла заміж за американця, і ми відчули, що нам вже пізно робити спроби повернутися до України: наше життя відбувається тут, у США.

Я, мабуть, недостатньо компетентний в оцінці ролі еміграції інтелектуалів, зокрема науковців, з України до більш розвинутих країн. Можу тільки сказати, що бачив не так вже й мало талановитих науковців з України, які повернулися на Батьківщину після кількох років роботи у США, Західній Європі, Австралії. Їх долі склалися по-різному, але я особисто знаю кількох таких, хто після повернення відновив наукову роботу в Україні з новими силами й енергією. Деякі досягли досить високих посад наукових керівників в українських дослідницьких закладах. Інші, навпаки, після повернення «вщухли», працюють невідомо де і невідомо ким. З тих, хто залишився, теж є особи з різними долями. Є такі, які зробили блискавичну кар’єру в науці й тепер очолюють великі, всесвітньовідомі наукові колективи й спільноти. Наприклад, мій однокашник Олексій Верхратський — нині дійсний член Академії наук Європейського Союзу і член президії цієї академії, завідувач великого відділу в Університеті Манчестера у Великій Британії, автор сотень наукових статей і десятка фундаментальних монографій, один із дійсно видатних нейробіологів світу. Але є і такі, хто після кількох років праці у фундаментальній науці перейшли на роботу до приватних компаній (головним чином біотехнологічних і фармацевтичних) або на викладацьку роботу.

На мою думку, втримати молодих та й не особливо молодих науковців так, щоб вони працювали плідно для України, можна тільки одним способом. Треба поважати і щедро винагороджувати тих, хто регулярно отримує серйозні результати й публікує їх англійською мовою в міжнародних журналах. Водночас потрібно поганою мітлою вимести з української наукової спільноти різних шахраїв-псевдонауковців. Інакше українську науку остаточно розчавлять усі ті симулякри. Нещодавно я бачив в українському науковому журналі статтю про якісь «тонкі тіла» і «магічну енергію душі». Стало дуже гірко. Подумав: ну от, оці «шамани», які публікують у наукових журналах України таку жахливу маячню, спокійно тримаються на своїх посадах, отримують докторські ступені та професорські звання, очолюють відділи, можливо, навіть інститути. А разом із цим Олексій Верхратський, про якого я вже згадував, кілька років тому в листуванні з українськими науковцями запитав, чи є йому сенс подавати документи на звання члена-кореспондента НАНУ. Йому сказали: ні, не займайся дурницями, ніхто у тому серпентарії розглядати твою кандидатуру не буде. Того року на виборах в НАНУ пройшли кандидати з двома-трьома статтями в суто місцевих виданнях, написаних українською або (частіше) російською мовою, тобто особи, які аж ніяк не є серйозними науковцями, але тим чи іншим чином є зручними для септо- й октогенаріїв, які займають провідні посади в НАНУ. Олексій, до речі, має багато ідей про суттєву реформу української біологічної і медико-біологічної науки, але цього проводирі української наукової спільноти не розуміють і зовсім не поважають. Це справжня біда.

Щодо США, тут проблеми з утриманням наукової молоді немає. Тільки якась крихітна меншість, частки одного відсотка після університету і з якимось досвідом наукової роботи перебираються до Західної Європи, Канади, Австралії, Японії. Американцям достатньо добре і тут, у США. Цікаво, що деякі європейські країни, зокрема Німеччина, відчувають недостачу молодих наукових кадрів й активно намагаються рекрутувати молодих американських науковців працювати в них. Але тим, хто мігрує до Німеччини з робочою візою, треба скласти іспит на знання німецької мови, а для більшості американців це надзвичайно складно. Чому не переїжджають до англомовних країн, не знаю. Вважаю, що США є дуже великою країною з дуже великими можливостями мобільності. Мало хто з аспірантів чи докторантів залишається там, де вони отримали вчений ступінь: за традицією шукають місце в іншому штаті, в інших частинах країни. А перебратися, наприклад, з тихоокеанського північного заходу до глибинки американського півдня — це майже те ж саме, що переїхати з однієї країни до іншої (знаю по собі).

У США вища освіта починається з того, що тут за старовинною традицією називається liberal arts. Буквальний переклад цього виразу — «вільні мистецтва» — не демонструє його теперішньої суті. Це сьогодні у США є загальною вищою освітою. Вважається, що перед тим, як піти вчитися на лікаря, ветеринара, фармацевта, інженера, педагога тощо, людина повинна отримати загальну освіту, яка дає їй уявлення про гуманітарні і природничі науки, математику, проблеми філософії і релігії, а також про мистецтва: музику, малювання, прикладні мистецтва тощо. Ці уявлення даються на рівні, вищому від рівня середньої школи. Кожний університет має свій список кредито-годин, що їх зобов’язаний заробити кожний студент, щоб стати випускником зі ступенем бакалавра, магістра або доктора. Цей список у деталях залежить від того, яку спеціальність той чи інший студент обере, але включає також і предмети, обов’язкові для всіх шукачів певного ступеня. Наприклад, щоб стати бакалавром наук, студент повинен заробити як мінімум задовільну оцінку в курсах англійської мови, літератури, історії, географії, філософії, математики і в «оздоровчих» курсах (футбол, волейбол, теніс, плавання, йога тощо).

Якщо студент планує бути гуманітарієм, він (або вона) повинен також пройти якийсь мінімальний курс (у нас — вісім кредито-годин) із природничих дисциплін (включно з лабораторними заняттями) і математики. Далі студент обирає собі певний фокус навчань (major), наприклад в англійській мові, історії, біології, хімії, фізиці, математиці тощо. Тоді цей студент, окрім обов’язкових для всіх шукачів бакалаврату предметів, повинен отримати як мінімум задовільну оцінку з предметів, обов’язкових саме для цього фокуса — major. Наприклад, той, хто обрав за свій major біологію, повинен пройти і заробити оцінку не тільки з обов’язкової для всіх загальної біології, а й генетики, екології, клітинної і молекулярної біології, біохімії, імунології, еволюційної біології та ін. Далі, коли вже студент має ступінь із вільних мистецтв, цей студент може піти до професійної школи (медичної, ветеринарної, фармацевтичної, інженерної, музичної, художньої тощо), при цьому ж або при якомусь іншому університеті.

Ще одна принципова різниця в тому, що студентів не розподіляють по факультетах, курсах і групах. Студенти просто заходять на наш веб-сайт і реєструються там на певні курси. Реєстрація починається задовго до початку семестру. Студент має право на вільний вибір, але є певні обмеження. Наприклад, комп’ютер його чи її не зареєструє, якщо в аудиторії чи лабораторній кімнаті вже немає вільного місця. Одне чи два додаткові місця можуть зробити, але на це потрібне рішення завідувача кафедри. І ще є складні курси, на які не можна зареєструватися, якщо не маєш оцінки за дещо простіші курси, наприклад не можна записатися на курс екології, не маючи як мінімум задовільної оцінки із загальної біології і генетики. Кожний студент має радника з професорсько-викладацького складу, який дає студентові поради, на які курси треба зареєструватися, щоби якомога швидше просунутися до виконання всіх вимог того чи іншого мейджора. Але це саме тільки поради — останнє слово завжди за студентом, і якщо він наробить дурниць під час реєстрації, то так тому і бути. Про всяк випадок реєстрація продовжується перші п’ять робочих днів семестру.

Я ніколи не чув лекцій моїх теперішніх колег, які викладають в Україні. Мабуть, мені варто повчитися в них витривалості, наполегливості. Чого вони могли б навчитися від мене? Зовсім не знаю. Нам усім — і їм, і мені — варто вчитися англійській мові, ширше використовувати її в лекціях, лабораторних практикумах, іспитах. Треба якомога більше читати і писати англійською мовою. Друкування статей не англійською мовою в сучасному світі (принаймні у природничих науках) — це марнування часу.

В американських університетах студенти мають змогу анонімно оцінити якість роботи своїх викладачів. Наприкінці семестру студенти отримують лінк до веб-сайту, де для них підготовлені запитання про те, наскільки добре наші викладачі їх навчали. Запитання даються у форматі опитів громадської думки (surveys). Студент бачить якесь твердження, наприклад «Викладач був завжди добре підготовлений до занять», «Я дізнався від цього викладача багато нового» або «Викладач завжди був готовий допомогти і був завжди доступний для студентів». Під цим твердженням студентові пропонується вибрати з наступного: «дуже згоден», «згоден», «ні так, ні ні», «не згоден» і «дуже не згоден». Цей опит охоплює такі риси викладача, як освіченість, професіоналізм, лекторське мистецтво, обґрунтованість домашніх завдань й оцінок на контрольних роботах та іспитах, цікавість лекцій і лабораторних практикумів тощо. Наприкінці студента запитують, чи він рекомендував би саме цього викладача своїм знайомим і друзям, і пропонують підбити коротенький підсумок сильних і слабких рис викладача.

В останні дні семестру завідувач кафедри проводить із викладачем співбесіду, а наприкінці навчального року виставляє йому або їй свою оцінку. Ця оцінка залежить не тільки від студентських евалюацій — враховуються публікації, виступи на конференціях тощо, але в тих закладах, де педагогічний процес — це головний фокус, студентські евалюації мають дуже велике значення. З викладачем, який має від студентів переважно або виключно негативні відгуки за свою викладацьку роботу, завідувач може просто не продовжити контракт на наступний рік. На моїй пам’яті було два такі випадки.

Загалом мої евалюації були добрі, хоча не обходилося без закидів, іноді навіть таких, що могли щиро розсмішити і мене, і мого завідувача кафедри. Наприклад, студент міг зробити такий «підсумок»: «Доктор Пінчук — хороший викладач, але цей курс був би набагато кращим, якби не було іспитів, контрольних робіт, домашніх завдань і реферату». Іноді ще бували такі зауваження: «Його проблема в тому, що під час лекцій він забагато говорить». Очевидно, це писали студенти першого року навчання, які ще не зовсім зрозуміли, що вони вже не в середній школі. Там на уроках їм давали тільки невеличкі дози інформації, і вчити матеріал треба було тільки «од сіх до сіх». Деякі з цих вчорашніх школярів звикли, що для отримання доброї оцінки треба просто запам’ятати певні слова, навіть не розуміючи, що вони означають.

Мої старші студенти з фокусом у біології були, звичайно, серйознішими у своїх оцінках. Іноді скаржилися на те, що в моїх слайдах трохи забагато малюнків і замало тексту. Я дійсно іноді робив на слайдах малувато письмових коментарів: хотілося, по-перше, уникнути протилежних крайнощів, коли дуже багато тексту на слайді одразу виключає увагу слухачів, і, по-друге, мені хотілося, щоби мої студенти уважно слухали і робили нотатки з мого голосу. Але сучасний американський студент не концентрується на слуханні більше 7–8 хвилин (один із негативних наслідків комп’ютеризації), а натомість хоче роздрукувати прислані йому електронною поштою слайди на гарному кольоровому принтері з повною інформацією так, щоби йому чи їй не треба було б навіть і розкривати підручник. Утім, ще раз, це були не такі вже й нищівні зауваження. Я завжди відчував, що переважна більшість моїх студентів любить мої курси і із симпатією ставиться до мене як до викладача і людини. У травні 2010 року наші студенти навіть обрали мене «Викладачем року».

У моєму університеті система оцінки знань студентів дуже проста. Студентам пропонується кілька письмових контрольних робіт, 2–3 екзамени посеред семестру й 1 фінальний екзамен наприкінці семестру. Кожний іспит чи контрольна робота (квіз) складається з низки запитань, кожне «вартує» певну кількість очок (points). Запитання можуть бути різного формату: обрати правильну відповідь; знайти одне неправдиве твердження чи більше; назвати твердження правдивим або неправдивим; заповнити пробіли; нарешті, просто своїми словами написати коротеньку відповідь. Кількість запитань й очок залежить від часу, який ми даємо студентам на екзамен або контрольну.

На моїй кафедрі є неписане правило: для того, щоб заробити одне очко, студент має витратити одну хвилину. Тому якщо час екзамену 50 хвилин, загальна кількість очок не повинна перевищувати 50. Але за якесь одне питання можна дати більше або менше очок, тому кількість питань неоднакова. Оцінка за іспит чи контрольну — це просто сума очок. Оцінка за семестр (курс) — це сума всіх очок за всі екзамени і контрольні. Ми виставляємо також «буквенну» оцінку. Якщо студент набрав 90 % чи більше від максимальної кількості очок, його оцінка — А (відмінно); якщо 80–89 — В (добре); якщо 70–79 — С (посередньо); якщо 60–69 — D (ледве-ледве, мінімальний прохідний бал); якщо менше ніж 60 % — F (двійка, провал, курс не зараховується). Для моїх старших студентів із фокусом на біології я ще додатково даю завдання написати реферат і виступити перед усім класом, пояснюючи те, що в цьому рефераті написано. Ці виступи студентів оцінюю і я, і всі студенти з класу, окрім того, хто виступає. Кількість очок виставляється згідно з рубрикою, яка містить критерії для оцінки: володіння матеріалом, наукова глибина проблеми, вміння тримати увагу аудиторії, вміння відповідати на питання тощо.

Там, де я викладав, я ніколи не чув про випадки хабарництва, але чув про дещо інший різновид корупції, властивий дорогим приватним вищим навчальним закладам із доброю репутацією, закладам на кшталт Гарварда, Прінстона тощо. До нас кілька років тому приїхав на інтерв’ю один професор із доброго, широко відомого приватного університету Флориди. Він шукав роботу. Ми були дещо здивовані: він мав чудове резюме, прекрасні рекомендації, публікації, гарні відгуки студентів — чому ж він хоче перейти зі свого університету до нашого, який значно бідніший, дасть йому меншу платню, зовсім не такий відбірний контингент студентів тощо? Він тоді пояснив: «Ви самі не знаєте, які ви щасливі люди. Ви можете поставити студентові ту оцінку, на яку він чи вона заслуговує. А в моєму теперішньому університеті зовсім інша справа. Я можу в будь-який момент отримати телефонний дзвінок від декана, проректорів, ректора, і мені скажуть: «Ти поставив студентці NN незадовільну оцінку (F)? Ти що, з місяця впав? Хіба ти не знаєш, що її батько — сенатор? Ти не читав нашу університетську газету, де було написано, що він подарував нашому університетові два мільйони доларів? Будь ласка, стань нормальною людиною і виправ їй ту оцінку з F на C (посередньо). Не будь диваком, не створюй проблем». Мені це вже так набридло, що я вирішив знайти роботу викладача в якомусь менш відомому і не такому багатому державному університеті; і от, ваш мені дуже сподобався!» Пізніше він знайшов роботу в іншому університеті десь на Середньому Заході та ввічливо відхилив нашу пропозицію.

Ще трохи про суто матеріальний бік мого американського життя. Наше життя стало більш-менш матеріально комфортабельним десь років через 5–6 після переїзду, коли ми обоє вже кілька років пропрацювали і стали заробляти (до податків) десь близько 50–55 тис. доларів на рік удвох. Це може здатися парадоксальним, але у США 1990-х років комфортабельність життя покращувалася тоді, коли людина вперше ставала комусь винною. Наприклад, до того, як ми купили в розсрочку нашу першу автівку, нам годі було й думати про отримання кредитної картки. Але коли ми пішли на це, один банк — той, який сплатив повну вартість нашого авта і якому ми стали винні і платили щомісячний внесок — одразу вислав нам поштою дві кредитні картки. А після того, як ми на іншу позичку від іншого банку придбали в Сіетлі квартиру, ціла купа банків почала завалювати нас пропозиціями користуватися їх кредитними картками. Це ситуація, коли треба бути обережним, інакше можна залізти по вуха в борги і збанкрутувати. Але якщо ставитися до цієї ситуації тверезо, якість життя покращується. Щодо різниці в оплаті праці науковця — це складне питання, і відповідь на нього досить довга. Університети і наукові центри США дуже люблять імігрантів з незаможних країн саме тому, що ті згоджуються працювати за таку платню, за яку молодий американський випускник аспірантури чи докторантури працювати не захоче. Це може бути десь 20 тис. на рік або й менше. А ті, хто закінчив університет і отримав учений ступінь магістра чи доктора у США, майже завжди мають величезні борги, оскільки вища освіта коштує дуже дорого. Мій зять, наприклад, після закінчення школи правознавства в Гарварді й отримання ступеня доктора права став винним понад сто тисяч доларів, і він цю позичку віддає з великим відсотком щомісяця аж досі. Тому він просто не зміг би стати чимось типу молодшого наукового співробітника в науковому закладі з платнею 20 чи 30 тис. на рік — замість нього туди піде імігрант із Китаю, Індії, Мексики або країн колишнього СРСР, тому що ці імігранти навіть і близько не мають таких шалених боргів. Про катастрофічно низьку платню українським науковцям я чув, але тут теж під час порівняння треба враховувати багато чинників: вартість житла (американці взагалі не знають такого поняття, як приватизована квартира, де треба платити тільки за комунальні послуги, а не за саме житло), транспорт, медичне страхування (або ширше — вартість медичних послуг) тощо. Тобто рівень життя молодого українського науковця із заробітною платнею, скажімо, в 60 тис. гривень на рік (або ~2300 доларів на рік) може бути не нижчим, а таким самим, або й вищим, ніж рівень життя молодого американського науковця із заробітною платнею в 30 тис. доларів (або 780 000 гривень на рік, чи 65 тис. гривень на місяць). Наприклад, якщо перший нічого не платить за житло, а другий мешкає десь у Чикаґо, де навіть за однокімнатну квартиру треба заплатити не менше 1000 доларів на місяць, плюс комунальні послуги, плюс віддати банкові за освіту, за авто, за те, за це...

Чого ж я досягнув у своєму американському житті?

Класична Great American Dream — це досягнути успіху винятково завдяки своїй власній праці. Так, я дійсно відчув на собі, що досягнути такого успіху в США — це не тільки мрія, а й реальна можливість. Я приїхав до США нікому не відомою людиною, без зв’язків і без грошей. Я мав у кишені тільки 50 доларів, які мені позичила (!) Академія наук СРСР — це був такий порядок для відправлення «у відрядження» до США науковців із закладів АН союзних республік. Вже в перший день мого перебування в Лос-Анджелесі я дізнався, що мінімальна ціна за одну добу в гуртожитку Університету Південної Каліфорнії — 72 долари (за мене милосердно заплатив один мій майбутній співробітник).

Мені довелося долати багато складнощів, як матеріальних, так і пов’язаних із моїм фахом. Посада, на яку я був запрошений (так званий postdoctoral fellow, або просто постдок) — це посада дуже низька, типу стажера. Постдокам мало платять, але вимагають багато працювати (в середньому десь 60 годин на тиждень), робити досліди з небезпечними радіоактивними або токсичними речовинами і постійно засвоювати нові методики експериментальної роботи. Постдок також зобов’язаний відвідувати численні конференції і семінари. На цих зібраннях науковців взагалі цікаво, але може бути й гірко: постдоків не помічають, вони щось на кшталт машин, роботів для виконання рутинної роботи, за яку потім усі похвали дістаються керівникові лабораторії. Бувало, ідеш коридором під час однієї з таких конференцій і бачиш натовп науковців навколо твого керівника, і ці люди жваво обговорюють твої результати, а тебе при цьому ігнорують — що їм там якийсь постдок, вони зайняті важливішими справами… Але я навчився не скаржитися і просто продовжувати робити свою роботу, не звертаючи увагу ні на що. І це врешті-решт принесло який-неякий, але все ж таки успіх. Нині я — професор-емерит (почесний професор на пенсії через хворобу із січня 2019 р.). У цьому університеті я почав як асистент влітку 2004 р., у 2009 р. отримав підвищення до професора-асоціата (доцента) і tenure, тобто постійну роботу, яка не залежить від якихось примх моїх керівників. З 2012 р. повний професор.

У США головне — це просто продовжувати вперто працювати, не чекаючи на якусь винагороду, особливо швидку. Вперта праця — це все. Я не вважаю, що є ще якісь особливі чинники, що сприяють тут кар’єрному зростанню імігранта, який приїжджає сюди, як я, без грошей, без зв’язків і без репутації. Треба працювати, треба нічого із себе не корчити, іноді стримувати свої амбіції і роздратування. Бути якомога спокійнішим, посміхатися, не злоститися ні на кого. Це в кінцевому підсумку принесе добрий плід, хоча може й не так скоро, як дехто сподівається.

Я знайшов своє справжнє покликання як викладач. Приблизно з 2008 року я не працюю в лабораторії як експериментатор, але я завжди консультую студентів, які прагнуть отримати певний досвід у наукових дослідженнях. Крім того, я пишу огляди літератури, рецензії, проєкти розділів у майбутніх підручниках тощо. Але моє головне і по-справжньому улюблене заняття — це спілкування зі студентською аудиторією під час лекцій, семінарів, лабораторних практикумів. Мене визнано як доброго викладача і моїми студентами (як я вже казав, я був ними обраний «Викладачем року»), і урядом мого округу Лаундес (Lowndes County, приз у 2010 році), а також мого штату Міссісіпі (приз у 2011 році). Я мав зустрічі з мерами, губернаторами, парламентаріями нашого штату і навіть із сенаторами з федерального уряду. Виступав у місцевій пресі, на радіо і на телебаченні. А головне, маю сотні студентів, яких чудово пам’ятаю і з якими тепер товаришую. Спостерігаю за їх зростанням, бачу, як вони стають медсестрами і медбратами, анестезіологами, фізіотерапевтами, фахівцями в спортивній медицині, лікарями (двоє з моїх студентів були прийняті до медичних шкіл, один нині працює як лікар-кардіолог високої кваліфікації у Бостоні) або фахівцями з інших природничих дисциплін — екологами в національних парках, контролерами водних резервуарів, орнітологами тощо. Для мене всі вони як мої рідні діти. Я радію їх радощам і сумую через їх печалі. Я постійно зустрічаюся з ними у віртуальному просторі, а також і в реальному житті, наприклад, коли мене поклали на операцію в місцеву лікарню, з шести медсестер, з якими я мав контакт, четверо були моїми недавніми студентками; моїм колишнім студентом був також мій анестезіолог і мій фізіотерапевт, який цілком буквально поставив мене на ноги після операції.

Вважаю, що наш український еквівалент великої американської мрії охарактеризував Лесь Подерв’янський. Не можу його процитувати дослівно через нецензурність, але в перекладі це означає «відчепіться від нас, будь ласка». Автор мав на увазі Москву, але я б іще додав спадок СРСР — пасивність, легковірність, звичка завжди винуватити уряд, терпимість до хабарництва і співучасть в ньому тощо. Якби все це від українців нарешті «відчепилося», впевнений: життя на землі, де я народився і виріс, стало б кращим. І ще, той самий Лесь Подерв’янський колись сказав, що мрією всіх українців, свідомою чи підсвідомою, було і залишається Шевченкове: «Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть…» Українці на відміну від росіян так само, як американці, — індивідуалісти, одноосібники, куркулі, вони прагнуть мати своє, працювати на себе на своїй власній землі та збагачуватися своєю особистою працею, без перешкод, що їх чинить успадкована від СРСР державна бюрократія. Не маю сумніву, що ця Велика Українська Куркульська Мрія одного щасливого дня стане реальністю.

У наступній частині цієї серії я напишу про свої спостереження щодо медицини в США, зокрема про те, як тут стають фахівцями в медичних професіях і як взагалі організована в США служба охорони здоров’я людини. Напишу і про те, що мене особисто зачепило як пацієнта і що хвилює мене як людину, яка хоче покращання медичній системі моєї рідної України, — про систему медичного страхування.