Газета «Новости медицины и фармации» №6 (758), 2021
Вернуться к номеру
Iсторія одного ювілею. До 100-річчя створення Рудольфом Вайґлем лабораторії висипного епідемічного тифу
Авторы: Кузьмінов Б.П.
доктор медичних наук, професор, директор НДІ епідеміології та гігієни Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, м. Львів, Україна
Смольницька В.Л.
завідувачка наукової бібліотеки НДІ епідеміології та гігієни Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, м. Львів, Україна
Разделы: История медицины
Версия для печати
/16_m.jpg)
До середини ХХ століття епідемії висипного тифу жорстко контролювали чисельність населення, особливо під час військових подій, стихійних лих і масових переселень, які переслідували людство протягом усієї доступної для огляду історії [1].
Одну з перших ефективних вакцин проти цього захворювання, яке забрало мільйони людських життів, розробив професор Рудольф Вайґль. У 1921 році на кафедрі загальної біології медичного факультету Університету імені Яна Казимира у Львові він створив лабораторію висипного епідемічного тифу, яку в подальшому називали «Інститут Вайґля».
Ядро лабораторії було сформоване у 1926–1927 рр. та складалося зі студентів медичного та математично-природничого факультетів. В університеті та в академічній спільноті їх називали Weiglowcówci. Стрижнем, навколо якого сформувався колектив лабораторії, була вакцина.
У лабораторії панувала унікальна атмосфера взаємної товариськості та поваги, дружби та довіри, свободи та серйозності, яка сприяла початку наукової кар’єри співробітників. Професор Вайґль був незаперечним авторитетом і керівником, а кафедра біології була домом для тих, хто тут працював. Співробітникам інших кафедр університету було складно зрозуміти, як взаємна прихильність і товариськість водночас виховували повагу до професора Вайґля та зміцнювали його авторитет.
Усі вказівки та побажання професора виконувалися відразу і з усією відповідальністю. Ніхто не зважав на витрачений час, усі інші справи були відкладені, оскільки доручене завдання повинно бути виконане ретельно та вчасно. Слід зауважити, що велика частина обов’язків були довготривалими та трудомісткими, вимагали знаходитися в лабораторії довгі години, тому Weiglowcówciv можна було побачити в університеті як на світанку, так і пізно вночі. За необхідності той, у кого було більше часу, без зайвих слів працював на колегу, щоб поставлене завдання виконувалося вчасно.
Така атмосфера загальної і щирої дружби та співпраці в наукових установах є досі вкрай рідкісним явищем [2].
Рудольф Вайґль був жорстким, безкомпромісним та вимогливим начальником, до того ж не завжди цілком справедливим і трохи нетерпимим у наукових питаннях. У нього було особливе ставлення до недоторканності його співробітників, друзів і навіть сім’ї. Він ненавидів брехню і усілякі хитрощі. Коли він викривав когось у брехні, людина переставала для нього існувати [3].
У разі вступу на кафедру загальної біології медичного факультету співробітники були зобов’язані виконати наукову роботу. Професор застосовував правило, від якого не було відхилень: кожну роботу кандидат повинен був виконувати повністю і особисто.
Повчання звучало таким чином: «Ваші колеги і співробітники лабораторії виконують доручені мною роботи, за які вони несуть відповідальність. Той, хто проводить власні дослідження, може використовувати все, що є у лабораторії, від літератури і апаратури до реагентів і лабораторних тварин. У разі потреби відсутні допоміжні засоби можуть бути навіть доставлені, але не дозволяється користуватися послугами інших працівників. Я все робив сам і знаю, що можна зробити самостійно без особливих зусиль. У разі будь-яких труднощів ви можете розраховувати на мою допомогу, яку я з радістю і навіть із задоволенням вам надам».
Необхідно було регулярно звітувати про хід роботи, після чого професор виявляв помилки і давав поради, як їх виправити. Вайґль казав: «Пам’ятайте, що робота зроблена в лабораторії Вайґля, тому не заперечуйте проти моїх коментарів та виправлень, оскільки вони призначені для того, щоб їх не коментували інші люди».
Це значно подовжувало терміни виконання і завершення робіт. Належним чином завершені роботи професор зазвичай згадував особисто у формі так званих «звітів» у Науковому товаристві Коперника, якому віддавав пріоритет. Але це не вважалося публікацією.
Точність, достовірність і фактологічний характер мали бути неодмінними рисами всіх робіт, так само як обґрунтування передбачуваної гіпотези або виявлення явища за допомогою серії проведених досліджень з належним документуванням. Те, що не можна було побачити, сфотографувати або довести за допомогою ретельних досліджень, не можна було брати до уваги.
У професора Вайґля був особливий спосіб контролю за роботою. Він часто наказував виконати завдання, нібито необхідне для його роботи, або звертався з проханням про особисту допомогу в його дослідженнях. Таким чином він вміло перекладав на учня основні дії, обмеживши його участь роллю помічника. Після того робив аналіз і висновки щодо знань учня із заданої теми. Також міг контролювати знання співробітників під час звичайних, випадкових розмов.
Він роздавав завдання зі словами «Поцікавтеся цим, моя люба» або залишав літературу на столах співробітників. І те, і інше означало, що рано чи пізно відбудеться розмова на цю тему.
Ще однією особливістю професора була лаконічність у висловлюванні своїх думок під час обговорення поточної або запланованої роботи. Усе, що він говорив, було ретельно продумано, доводилось чітко, стисло, короткими реченнями, без зайвих обговорень або слів. Цього він вимагав і від співробітників, тому до розмови з професором потрібно було ретельно готуватися.
Апаратура та оснащення для виробництва вакцини і бактеріологічних робіт були втіленням задумів професора. Прототипи неодноразово виготовлялися ним самим. Частина цих пристроїв увійшла в лабораторну практику бактеріологічних досліджень [2].
Слід зазначити, що при всій одержимості науковою роботою, дисципліні та повній самовіддачі, якої вимагав професор, у співробітників лабораторії залишався час на дозвілля та святкування. Жарти, співи, вірші та гумор заповнювали кожну вільну хвилину співробітників лабораторії.
Безтурботність, що панувала серед них, була результатом молодості та неприборканого оптимізму. Усі вони піддавались впливу високої концентрації мікробів, контактували з тисячами вошей, заражених тифом, через що були на межі небезпечної хвороби, яка могла призвести до смерті.
Іменини професора були найбільшим святом на кафедрі. У той день усі збиралися в його кабінеті, куди приносили великі букети квітів. Коли професор заходив до кабінету, його зустрічали громовим криком «Хай живе і царює сто років!», по черзі вітали розгубленого іменинника і вручали йому якусь маленьку річ, зроблену власноруч, наприклад альбом, портрет або щоденник із фотографіями. Професор міг серйозно образитися, якщо хтось посмів би купити йому дорогий подарунок.
Церемонія продовжувалася за столами у лабораторії. Були щасливі спогади та розповіді про моменти, проведені там. Радісний професор також згадував різні події свого життя, жартома розповідав про деякі із них. Веселощі набирали обертів. У кульмінаційний момент Weiglowcówci співали «Gaudeamus igitur», але тихо, бо в університеті були заняття і святкування занадто голосно було недоречним [2].
Технологія виготовлення вакцини була досить трудомісткою і вимагала багато часу. Лабораторна колонія вошей, на яких проводилися експерименти, була заснована Вайґлем у 1918 році. Комахи були взяті ним із військових таборів, розташованих у той час на півдні Польщі.
Вакцина була фенолізованою (0,5% фенол) емульсією з кишечників інфікованих вошей, очищена від домішок шляхом центрифугування і стандартизована до 25–30 кишечників на курс вакцинації. Вакцину вводили підшкірно, триразово в дозах 2 млрд (20 кишечників) — 5 млрд (50 кишечників) — 10 млрд (100 кишечників) з 5–7-денними інтервалами [1].
На початку 20-х років ХХ століття годування інфікованих вошей і тестування на тифозну вакцину проводилися з використанням морських свинок. Вайґль, який не був лікарем, неохоче проводив експерименти на людях. Останні були зроблені без відома Р. Вайґля парою техніків, Міхалом та Розалією Мартинович, які намагалися, хоч і таємно, допомогти своєму дорогому професору. Міхал залишився живим після тифу і тому був несприйнятливий, тоді як його дружина Розалія ніколи не хворіла на тиф. Не повідомивши професора, Міхал зробив щеплення вакциною Р. Вайґля своїй дружині, яка погодилася годувати інфікованих вошей. Тільки після того, як вони були впевнені, що Розалія не захворіла на висипний тиф, повідомили професору Р. Вайґлю про свої результати [4].
Експериментальна перевірка ефективності вакцинації за Вайґлем була проведена на тваринах і на людях в 1928 році лауреатом Нобелівської премії Шарлем Ніколем та керівником служби вакцинації Інституту Пастера в Тунісі Елен Спарроу [5].
Пізніше вакцинацію проводили бельгійські місіонери у Внутрішній Монголії в Китаї. Їм вдалося зупинити епідемію як серед місцевого населення, так і серед місіонерів. При цьому 1 із 50 місіонерів відмовився від вакцинації, захворів на епідемічний висипний тиф і помер, усі інші вакциновані місіонери залишилися живі.
У Польщі у 1931–1932 рр. вакциною Вайґля було щеплено 2790 чоловік. Побічні загальні і місцеві реакції у них були незначні, а головний біль і підвищення температури до 38 °С спостерігали досить рідко.
Вакцина Вайґля також успішно була застосована в Африці та Абіссінії (Ефіопія), де йшла війна і лютував епідемічний висипний тиф [1].
У 1939 році після приєднання Львова до СРСР постановою Раднаркому УРСР № 677 від 21 травня 1940 року на базі лабораторії проф. Вайґля організовано Санітарно-бактеріологічний інститут з науково-дослідними і виробничими функціями.
Виробнича частина інституту виготовлювала вакцину проти висипного тифу і бактеріологічні препарати, а наукова частина досліджувала та вивчала питання, пов’язані із проблемами боротьби з паразитарними інфекціями та проведенням протиепідемічних заходів у шести західних областях України [6].
У період окупації Львова німецькими військами (1941–1944 рр.) інститут продовжував випускати вакцину Вайґля, змінивши свою назву на Інститут дослідження тифу і вірусів Верховного командування армії (Institut fur Fleckfieber und Virusforschung Oberkommando des Heeres). В інституті працювали 514 співробітників, а число залучених донорів досягало 3000. Для виготовлення вакцини в день інфікували рикетсіями Провачека до одного мільйона вошей [7].
Застосування вакцини Вайґля сприяло обмеженню рівня захворюваності на епідемічний висипний тиф, який був зареєстрований у 6 % солдатів Німеччини [1].
З наближенням радянсько-німецького фронту виробництво вакцини було припинено, а Р. Вайґль на вимогу окупаційної влади був змушений у березні 1944 року переїхати на околиці Кракова.
У звіті про діяльність львівського Інституту епідеміології та мікробіології за 1944 рік зафіксовано, що військовими діями будівлю інституту було зруйновано. Виробничі та наукові приміщення залишилися без єдиного скла, а все майно було розграбовано. Бібліотека була знищена, і в ній не залишилося жодної медичної книжки. Станом на серпень 1944 року інститут залишився без лікарських кадрів та лаборантів, за винятком невеликої групи співробітників із виготовлення противисипнотифозної вакцини. У приміщеннях для піддослідних тварин залишилися 2 кролики, 4 мурчаки (морські свинки), 12 білих мишей [6].
Відповідно до рішення Ради Народних Комісарів УРСР від 31 липня 1944 року № 788, Постанови виконавчого комітету Львівської обласної ради трудящих і виконавчого комітету Львівської міської ради депутатів трудящих заново створеному львівському Інституту епідеміології та мікробіології для виробничих відділів і науково-дослідних лабораторій було виділено п’ятиповерховий будинок по вул. Зеленій, 12, загальною площею 8900 квадратних метрів [6].
У максимально короткий термін був організований відділ із виготовлення висипнотифозної вакцини методом Вайґля, який очолив учень професора Вайґля — Генріх Станіславович Мосінг.
Виробництво вакцини було розширено і базувалося на безпрецедентному і небувалому в історії рикетсіології збільшенні об’єму біологічного матеріалу — численних штамів рикетсій і розміру лабораторної популяції вошей, яких культивували за методом Вайґля. Внаслідок цього генетичний фонд цього біологічного матеріалу розширився, став унікальним. Техніка та режим вирощування збудника були доведені до досконалості, надійно забезпечували можливість його збереження та накопичення в необхідному об’ємі. Усе це надбання, накопичене роками творчої і одночасно тяжкої, небезпечної для здоров’я і життя самовідданої праці, мало виняткову вартість, стало базою для подальшого поглибленого вивчення проблеми висипного тифу.
На кінець 40-х років, завдяки протиепідемічним заходам боротьби з висипним тифом, на тлі зростання добробуту населення, спалахи цієї інфекції в СРСР припинилися, рівень захворюваності знизився, і висипний тиф реєструвався вже тільки у вигляді поодиноких спорадичних захворювань.
Відповідно до рішення Міністерства охорони здоров’я СРСР наказом № 99 від 25 червня 1949 року по Інституту епідеміології і мікробіології, який був скерований особисто завідувачу 1-го висипнотифозного відділу Г.С. Мосінгу, було припинене виготовлення висипнотифозної вакцини з 1 липня 1949 року [7].
У подальшому 1-й висипнотифозний відділ було перетворено на рикетсіозну лабораторію, співробітники якої під керівництвом Г.С. Мосінга продовжували започатковані проф. Р. Вайґлем актуальні для України дослідження з проблеми висипного тифу. З урахуванням високої захворюваності на висипний тиф у повоєнні роки на території України, були проведені роботи з виділення циркулюючих штамів збудника. Проводилися ґрунтовні дослідження та вивчались питання етіології, клініки та епідеміології інших рикетсійних захворювань, переносником яких є воші людини, — п’ятиденної (траншейної) гарячки та пароксизмального рикетсіозу.
З 1956 року лабораторія була методичним центром з висипного тифу та філіалом всесоюзного центру з рикетсіозів, а у подальшому на її базі створений Український науково-методичний центр з рикетсіозів.
Завдяки фундаментальним та прикладним дослідженням із вивчення епідеміології висипного тифу АМН СРСР було визнано дві форми висипнотифозних захворювань: епідемічний висипний тиф та рецидивний висипний тиф — хвороба Брилла.
У лабораторії були розроблені, а на базі виробничої частини інституту виготовлялися два імунобіологічні препарати: «Діагностикум рикетсійний Провачека для реакції аглютинації» та «Антиген рикетсійний Провачека для реакції непрямої гемаглютинації». Саме ці єдині вітчизняні препарати використовувалися в практиці лікувально-профілактичних та санітарно-епідеміологічних установ України для лабораторної діагностики висипного тифу та його рецидивної форми — хвороби Брилла. Обидва діагностичні препарати виготовлялись з місцевих штамів рикетсій Провачека, які виділені доктором медичних наук Г.С. Мосінгом в 1940–1950-х роках в Україні.
З 2018 року розпочалася нова сторінка в історії наукової діяльності лабораторії. Відповідно до наказу МОЗ України від 10 липня 2017 р. № 776 «Про реорганізацію Державної установи «Львівський науково-дослідний інститут епідеміології та гігієни МОЗ України» інститут реорганізовано шляхом приєднання до Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького.
У лабораторії з’явились нові напрямки роботи, але дослідження протипедикульозної активності протипаразитарних препаратів зберігають свою актуальність і вимагають підтримувати лабораторну популяцію вошей, яких культивують вже 100 років за методом Вайґля.
Список литературы
Список літератури знаходиться в редакції