Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

Мобильная версия

Регистрация Забыли пароль?


Коморбідний ендокринологічний пацієнт
Коморбідний ендокринологічний пацієнт

Международный эндокринологический журнал Том 18, №1, 2022

Вернуться к номеру

Цукровий діабет і хронічна серцева недостатність

Цукровий діабет і хронічна серцева недостатність

Авторы: Сергієнко В.О., Сергієнко О.О.
Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького, м. Львів, Україна

Рубрики: Эндокринология

Разделы: Справочник специалиста

Версия для печати


Резюме

Хронічна серцева недостатність (ХСН) є завершальною стадією захворювань серцево-судинної системи і однією з основних причин смертності від серцево-судинних захворювань. ХСН розвивається у пацієнтів із хронічним коронарним синдромом, артеріальною гіпертензією, міокардитами, ендокардитами, перикардитами й іншими захворюваннями. Поширеність ХСН останніми роками невпинно зростає і становить близько 2 % дорослого населення. До числа чинників, що погіршують прогноз ХСН, відноситься цукровий діабет (ЦД). ЦД 2-го типу — незалежний чинник ризику розвитку серцевої недостатності (СН), а рівень глюкози плазми натщесерце і підвищення вмісту глікованого гемоглобіну А1с значуще пов’язані зі збільшенням небезпеки розвитку СН. В огляді проведений аналіз літературних джерел, присвячених сучасному стану проблеми ЦД і ХСН. Зокрема, аналізуються питання, пов’язані з особливостями пошкодження міокарда при ЦД 2-го типу, ЦД як чинником ризику СН, субклінічними порушеннями міокарда у пацієнтів із ЦД, СН як чинником ризику ЦД; патофізіологічними особливостями ЦД і СН; класифікацією ХСН (згідно the New York Heart Association, the American College of Cardiology Foundation/the American Heart Association, the European Society of Cardiology); діагностикою ХСН із збереженою, зниженою та середнім рівнем фракції викиду лівого шлуночка; принципи патогенетичної терапії СН при ЦД, зокрема призначення лікарських препаратів, що впливають на ренін-ангіотензин-альдостеронову систему (інгібіторів ангіотензинперетворювального ферменту, блокаторів рецепторів ангіотензину II); сакубітрилу/валсартану; блокаторів бета-адренергічних рецепторів, антагоністів мінералокортикоїдних рецепторів, інгібіторів синусового вузла, інгібіторів натрій-глюкозного котранспортеру 2-го типу, діуретичних препаратів. Лікування пацієнта з ЦД і СН буде успішним лише в тому випадку, якщо призначено адекватну і безпечну цукрознижувальну терапію, з одного боку, і метаболічно нейтральну фармакологічну терапію — з іншого.

Congestive heart failure (CHF) is the final stage of cardiovascular disease and one of the leading causes of death. CHF develops in patients with the chronic coronary syndrome, hypertension, myocarditis, endocarditis, pericarditis, and other diseases. The prevalence of CHF in recent years is growing steadily and is about 2 % in the adult population. Among the factors that worsen the prognosis of CHF is diabetes mellitus (DM). Type 2 DM is an independent risk factor for heart failure (HF), and fasting plasma glucose and increased glycated hemoglobin A1c are significantly associated with an increased risk of HF. This review article summarizes the existing literature on the current state of the problem of DM and CHF. In particular, there are considered the issues related to the features of myocardial damage in type 2 DM, DM as a risk factor for HF, subclinical myocardial disorders in diabetic patients, HF as a risk factor for DM; pathophysiological features of DM and HF; classification of CHF (according to the New York Heart Association, the American College of Cardiology Foundation/American Heart Association, the European Society of Cardiology); diagnosis of CHF with preserved, reduced and mildly reduced left ventricular ejection fraction; principles of pathogenetic therapy of HF in DM, in particular, the appointment of drugs that affect the renin-angiotensin-aldosterone system (angiotensin-converting enzyme inhibitors, angiotensin II receptor blockers); sacubitril/valsartan; beta-adrenergic receptor blockers, mineralocorticoid receptor antagonists, sinus node inhibitors, sodium-glucose cotransporter type 2 inhibitors, diuretics. Treatment of a patient with DM and HF will be successful only if adequate and safe antidiabetic therapy is prescribed, on the one hand, and metabolically neutral pharmacological therapy, on the other.


Ключевые слова

цукровий діабет; хронічна серцева недостатність; огляд

diabetes mellitus; congestive heart failure; review

doi: http://dx.doi.org/10.22141/2224-0721.18.1.2022.1146
Хронічна серцева недостатність (ХСН) є завершальною стадією захворювань серцево-судинної системи і однією з основних причин смертності від серцево-судинних захворювань (ССЗ). ХСН розвивається у пацієнтів із хронічним коронарним синдромом (ХКС), артеріальною гіпертензією (АГ), міокардитами, ендокардитами, перикардитами й іншими захворюваннями. Поширеність ХСН останніми роками невпинно зростає і становить близько 2 % дорослого населення [1]. До числа чинників, що погіршують прогноз ХСН, відноситься цукровий діабет (ЦД) [2].
Цукровий діабет 2-го типу — незалежний чинник ризику розвитку серцевої недостатності (СН), а рівень глюкози плазми натщесерце і підвищення вмісту глікованого гемоглобіну А1с (HbA1c) значуще пов’язані зі збільшенням небезпеки розвитку СН [3]. Повідомляється, що ЦД, незалежно від ХКС і АГ, значуще збільшує загрозу СН. Крім того, отримано дані про 16% зростання ризику розвитку СН при збільшенні HbA1с на 1 %. Небезпека приєднання СН в 4–5 разів вища у хворих на ЦД 2-го типу порівняно з пацієнтами без нього. Повідомляється про підвищену загрозу розвитку СН у хворих на ЦД молодого віку та у жінок [4–6]. Важливо відзначити, що коефіцієнт ризику (HR) СН у пацієнтів з ЦД 2-го типу в 2 рази вищий порівняно з особами без нього [7, 8]. Крім гіперглікемії, визначені й інші чинники небезпеки розвитку СН при ЦД: підвищений індекс маси тіла (ІМТ), більш літній вік, ХКС, діабетична хронічна хвороба нирок (ДХН), протеїнурія, альбумінурія, тривалість перебігу ЦД [5].
Цукровий діабет, при безлічі макро- і мікроциркуляторних ускладнень, розглядається одночасно і як чинник небезпеки приєднання СН, і як чинник, що значно обтяжує її перебіг. Зокрема, ЦД 2-го типу серед етіологічних чинників ХСН поряд з хронічними обструктивними захворюваннями легень займає 3-тє — 4-те місце [5, 9]. Метааналіз 21 дослідження із загальною кількістю хворих понад 1,1 млн осіб показав, що поєднання ЦД 2-го типу з ХКС, АГ і захворюваннями периферичних судин є статистично значущим чинником небезпеки розвитку в подальшому ХСН [1, 2]. Аналіз результатів обстеження 20 810 пацієнтів без діагностованого ЦД за допомогою моделі пропорційних ризиків Кокса та моделі виживаності Каплан — Меєра виявив значуще збільшення ризику приєднання ХСН в осіб з підвищеними значеннями препрандіальної глікемії навіть за відсутності ЦД [9]. Вивчення взаємозв’язку між контролем гіперглікемії і розвитком ХСН у хворих на ЦД, після врахування низки чинників, у тому числі віку, статі, АГ, ожиріння, вживання алкоголю, прийому інгібіторів ангіотензинперетворювального ферменту (іАПФ) і блокаторів бета-адренергічних рецепторів (ББ), а також випадків інтрамурального інфаркту міокарда (ІМ), виявило, що приріст концентрації HbA1с на кожний 1 % сприяв збільшенню ризику ХСН на 8 %. Рівні HbA1с ≥ 10 % щодо значень HbA1с < 7 % характеризувалися збільшенням небезпеки розвитку ХСН в 1,56 раза [9].
Вивчення впливу ЦД на розвиток і перебіг ХСН показало, що у хворих на ЦД при ХСН відбуваються більш виражені, ніж при ХСН без ЦД, збільшення лівого шлуночка (ЛШ), товщини стінок і об’ємів камер, а також міокардіальний фіброз [10, 11]. ЦД пов’язаний з підвищеним вмістом тріацилгліцеринів у міокарді та печінці й порушеннями метаболізму міокарда. При ехокардіографії (ЕхоКГ) кількість епікардіального жиру, рівень тригліцеридів, інсулінорезистентність (ІР) негативно корелювали зі швидкостями систолічної та діастолічної деформації, які були значно ослаблені у пацієнтів з ожирінням і ЦД 2-го типу [10, 11]. Крім того, вважається, що гіперінсулінемія внаслідок ІР безпосередньо сприяє гіпертрофії міокарда. Пригнічення гіперінсулінемії істотно знижує дисфункцію серця, зменшує гіпоксію міокарда. Аналогічним чином специфічне для кардіоміоцитів зниження експресії рецепторів інсуліну запобігає ішемії і гіпертрофії ЛШ (ГЛШ), послаблює систолічну дисфункцію ЛШ (СДЛШ) [12].
Існують докази прямого зв’язку між перфузією міокардіальної тканини, постачанням кисню, доступністю енергетичного субстрату і функцією міокарда у пацієнтів з ЦД, що свідчить про мікроциркуляторне пошкодження як причину виникнення діабетичної кардіоміопатії (КМП) [10]. Зміни енергетичного метаболізму міокарда є центральними для дисфункції серця при ЦД, оскільки порушена функція мітохондрій і скорочувальна дисфункція спостерігаються у пацієнтів з ЦД, але не у «метаболічно здорових» пацієнтів з ожирінням на ранній стадії ІР [13].
Щодо безпосередньо питань етіопатогенезу досліджуваної коморбідності необхідно відзначити, що причинний зв’язок ЦД і ХСН взаємно спрямований. Зокрема, тривалий перебіг ЦД, потенціювання ендотеліальної дисфункції, дисліпопротеїнемії (ДЛП), гіперкоагуляції, а також безпосереднього впливу гіперглікемії на функцію і морфологію міокарда провокують дисфункцію міокарда і ХСН [4]. З іншого боку, ХСН, у результаті гіпоперфузії органів і гіперактивації нейрогуморальних систем, патофізіологічних зрушень, що сприяють збільшенню концентрації глюкози в крові, може ускладнюватися розвитком ЦД [9]. ЦД та СН часто виникають одночасно, і кожна хвороба самостійно збільшує небезпеку розвитку іншої. Повідомляється, що у когортах хворих із СН, включаючи СН зі зниженою фракцією викиду (ФВ) ЛШ (СНзнижФВ ЛШ) і СН зі збереженою ФВ ЛШ (СНзберФВ ЛШ), поширеність ЦД коливається від 10 до 47 %, а за деякими повідомленнями, > 40 %. У пацієнтів із ЦД діапазон СН становить від 9 до 22 %, що в 4 рази перевищує загальну чисельність хворих із СН, а її поширеність ще вища у пацієнтів із ЦД ≥ 60 років [6, 14].

Особливості пошкодження міокарда при цукровому діабеті 2-го типу

Результати низки досліджень дозволяють стверджувати, що за наявності предіабету і/або ЦД розвивається субклінічне пошкодження міокарда. Зокрема, ЦД 2-го типу, навіть за відсутності АГ і ХКС, сприяє розвитку безсимптомної систолічної дисфункції ЛШ (БСДЛШ), а ЦД 2-го типу незалежно від АГ призводить до СДЛШ і/або діастолічної дисфункції ЛШ (ДДЛШ) [15]. Встановлений зв’язок між маркерами міокардіального стресу і запалення з раннім пошкодженням міокарда при ЦД 2-го типу і дебютом СН. Зокрема, результати дослідження ARIC (Atherosclerosis Risk in Communities) серед пацієнтів з ЦД без ССЗ продемонстрували, що ЦД 2-го типу асоціюється з більш високими рівнями високочутливого тропоніну Т, а отже, з розвитком раннього субклінічного пошкодження міокарда [16]. Таким чином, при ЦД 2-го типу розвиваються субклінічні пошкодження і дисфункція ЛШ, що не пов’язані з атеросклеротичним процесом, але асоційовані з виникненням СН [2, 6].

Цукровий діабет як чинник ризику серцевої недостатності

Обсерваційні дослідження постійно демонструють 2–4-кратний підвищений ризик СН у хворих на ЦД. Зокрема, результати Framingham Heart Study продемонстрували, що ЦД асоціювався з майже 2-кратним збільшенням небезпеки приєднання СН серед чоловіків та 4-кратним зростанням у жінок, навіть після корекції інших чинників серцево-судинного (СС) ризику. Аналіз результатів Heart and Soul Study, проведеного у пацієнтів з ХКС, показав, що ЦД поєднувався також з вищою скоригованою загрозою приєднання СН (HR 3,34 [95% довірчий інтервал (ДІ) 1,65–6,76]). Ризик СН, пов’язаний із ЦД, може бути навіть вищим у молодих дорослих пацієнтів та жінок [6].
ЦД також є важливим предиктором розвитку симптоматичної СН у пацієнтів з БСДЛШ. Крім того, незадовільний глікемічний контроль пов’язаний з більшою небезпекою розвитку СН; кожне збільшення HbA1c на 1 % супроводжується зростанням ризику інцидентної СН на 8–36 %. Загроза інцидентної СН серед пацієнтів із ЦД зростає у зв’язку із старшим віком, ХКС, захворюваннями периферичних артерій, ДХН, ретинопатією, тривалістю ЦД, ожирінням, АГ та збільшенням вмісту N-термінального фрагмента мозкового натрійуретичного пептиду (BNP) про-B типу (NT-proBNP) [17]. Крім того, у проспективному когортному дослідженні серед 18 084 осіб без ЦД, однак із високим ризиком ССЗ показано, що зростання рівня глюкози в плазмі крові натщесерце на 1 ммоль/л асоціюється з підвищеною небезпекою госпіталізації СН у 1,23 раза (95% ДІ 1,03–1,47). Аналогічним чином, дослідження ARIC продемонструвало, що збільшення вмісту HbA1c супроводжується поступово зростаючим ризиком госпіталізації внаслідок розвитку СН у пацієнтів без ЦД або СН. Низка авторів вважає, що підвищення ймовірності інциденту СН та розвитку СДЛШ та ДДЛШ зумовлено резистентністю до інсуліну [6].

Субклінічні порушення міокарда у пацієнтів із цукровим діабетом

У пацієнтів з ЦД без симптоматичної СН, тим не менше, часто спостерігаються субклінічні порушення функціонально-структурного стану міокарда, які відповідають, згідно з класифікацією American College of Cardiology (ACC)/American Heart Association (AHA), стадії В СН [6]. Ці зміни включають СДЛШ, збільшення маси ЛШ (МЛШ), асоційоване з ЦД, збільшення відносної товщини стінки та розміру лівого передсердя (ЛП), ДДЛШ і зростання частки позаклітинного об’єму. Наявність кожного з цих відхилень пов’язана з підвищеним ризиком симптоматичної СН та смерті [6, 18].

Серцева недостатність як чинник ризику цукрового діабету

Відомо, що порушення метаболізму є невід’ємним компонентом у патофізіологічних механізмах СН, а ІР верифікується у 60 % хворих із СН [19]. У пацієнтів із СН спостерігаються висока ІР і підвищений ризик розвитку ЦД [20]. Серед хворих на СН без діагностованого ЦД, які брали участь у програмі CHARM (Candesartan in Heart Failure: Assessment of Reduction in Mortality and Morbidity) та EMPHASIS-HF (Eplerenone in Mild Patients Hospitalization and Survival Study in Heart Failure) [21], частота приєднання ЦД становила відповідно 28 та 21 на 1000 людино-років, що серед загальної сукупності значно перевищувало показники у дорослих людей аналогічного віку (9,4–10,9 на 1000 людино-років для дорослих 45 років і старше). До предикторів інциденту ЦД серед пацієнтів із СН можна віднести збільшення ІМТ та окружності талії, паління в анамнезі, підвищений уміст глюкози або HbA1c, більш високий систолічний АТ, більшу тривалість СН, терапію діуретиками та вищий функціональний клас ХСН (згідно з класифікацією New York Heart Association (NYHA)) [6, 19, 21].

Патофізіологічні особливості цукрового діабету і серцевої недостатності

ЦД шляхом впливу на системний, міокардіальний та клітинний механізми може сприяти розвитку структурних захворювань серця та приєднанню СН. ЦД зазвичай спричиняє морфологічні зміни серця та СН внаслідок ішемії/ІМ [2]. Гіперглікемія та гіперінсулінемія прискорюють атеросклероз шляхом проліферації та запалення клітин гладком’язових судин. ЦД також асоціюється з більш атерогенною ДЛП, при якій частинки холестерину ліпопротеїнів низької щільності є більш атерогенними; дисфункцією ендотелію, що сприяє адгезії лейкоцитів і тромбоцитів, тромбозу, запаленню та виразкуванню атеросклеротичних бляшок у коронарних артеріях [22].
Зв’язок між ЦД і ССЗ відомий вже багато років, але вперше описаний Leyden et al. у 1881 р., який вважав, що СН є «частим і вираженим ускладненням цукрового діабету». Термін «діабетична кардіоміопатія» для диференціації з іншими видами кардіоміопатії запропонований S. Rubler et al. у 1972 р. після аналізу патологоанатомічних досліджень хворих на ЦД із ХСН, у яких ХКС та інші захворювання, що супроводжувались структурними змінами серця, а також АГ і зловживанням алкоголем, були виключені як можливі причини [4]. Діабетична КМП — це шлуночкова дисфункція, що спостерігається у хворих на ЦД, яка приєднується і/або прогресує незалежно від ХКС, захворювань клапанного апарату міокарда або АГ. Діабетична КМП також може спостерігатись у ~ 60 % нормотензивних пацієнтів з ЦД у вигляді псевдонормалізації діастолічної картини, що насправді є прогресуванням ДДЛШ, і характеризується проміжною стадією між порушенням релаксації та обмеженням наповнення зі зниженою скоротливістю міокарда та деформацією [23, 24].
Поступове збільшення жорсткості міокарда призводить до ДДЛШ, зниження напруги міокарда і розширення передсердь, що пов’язано зі збільшенням частоти випадків фібриляції передсердь у пацієнтів з ЦД [25]. Таким чином, ЦД сприяє розвитку дисфункції міокарда і ХСН шляхом розвитку і підтримки дисфункції ендотелію, ДЛП, гіперкоагуляції, а також безпосереднього впливу гіперглікемії на функціонально-морфологічний стан міокарда [5].
Візуалізаційні дослідження показали, що ГЛШ, яка, як вважають, спричинена ІР та гіперінсулінемією, є важливою характеристикою «діабетичного» серця [10]. ГЛШ спричиняє ДДЛШ — ранній функціональний прояв діабетичної КМП, що наявна у 40–75 % пацієнтів із ЦД. Гіперглікемія призводить до збільшення утворення кінцевих продуктів глікування (КПГ); КПГ викликають поперечні зв’язки в молекулах колагену, що сприяє посиленню фіброзу із збільшенням ригідності міокарда та порушенням релаксації ЛШ. Неадаптивний гомеостаз Ca2+ та ендоплазматичний ретикулярний стрес також можуть відігравати роль у фіброзі кардіоміоцитів та розвитку ДДЛШ. Нарешті, хронічна гіперглікемія сприяє активації ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС), що супроводжується гіперпродукцією ангіотензину II та альдостерону; спричиняє ГЛШ і фіброз серця та посилює ДДЛШ [26].
При ХСН серцевий м’яз нездатний адекватно скорочуватися, щоб відповісти на вимоги, зумовлені чинниками стресу. Міокард відповідає клітинною гіпертрофією і збільшеною МЛШ, а не проліферацією кардіоміоцитів, оскільки їх поділ у дорослих сповільнений [27]. Початкова адаптивна реакція включає чотири основні компенсаторні механізми:
— компенсаторне збільшення тиску наповнення і знижену здатність збільшувати ударний об’єм за законом Франка — Старлінга;
— зростання секреції катехоламінів, що призводить до збільшення скорочувальної здатності міокарда;
— гіпертрофію міокарда, що супроводжується збільшенням МЛШ;
— стимулювання РААС, яка шляхом сприяння затримці рідини і солей збільшує попереднє навантаження і тим самим скоротливість. На додаток до мобілізації РААС активуються інші системи, зокрема симпатична нервова система (СНС), натрійуретичні пептиди і аргінін-вазопресин.
У результаті серце стає недостатньо адаптованим до стресу, оскільки при ГЛШ відбувається розтягнення і послаблення функції ЛШ. Таким чином, хоча існує багато можливих першопричин ХСН, більшість проявів зумовлені розладами функцій ЛШ. Симптоми мають тенденцію до погіршення при СНзнижФВ ЛШ, СН із середнім рівнем ФВ ЛШ (СНсерФВ ЛШ), або навіть при СНзберФВ ЛШ, що пов’язане з порушеннями функціонального стану міокарда [28, 29].
«Діабетичне» серце, унаслідок погіршення утилізації глюкози, страждає від дефіциту енергії і, відповідно, більше залежить від стану метаболізму вільних жирних кислот (ВЖК). Надмірно високе окиснення жирних кислот супроводжується патофізіологічними змінами в енергетичному обміні та приєднанням серцевої дисфункції, що і спостерігається при діабетичній КМП. Підвищений рівень ВЖК спричинює накопичення ліпідів у кардіоміоцитах та ліпотоксичність, що сприяє ослабленню скорочувальної здатності міокарда ЛШ та можливості розвитку апоптозу кардіоміоцитів [30]. З патогенетичної точки зору розвиток і перебіг вищевказаних процесів визначаються двома механізмами, перший з яких — потенціювання процесів атеросклерозу з подальшим прогресуванням ішемії міокарда. Як другий механізм розвитку ХСН у хворих на ЦД розглядається безпосереднє ушкодження міокарда в результаті хронічної гіперглікемії. Ураження міокарда на тлі гіперглікемії опосередковане мікроангіопатією, порушеннями транспорту Ca2+ і метаболізму ВЖК [12].
Магнітно-резонансна томографія (МРТ) серця продемонструвала, що ІР та ЦД пов’язані зі значним збільшенням вмісту ліпідів у міокарді. Крім того, зростання продукції активних форм кисню в мітохондріях може пояснити зміни в регуляції метаболічних шляхів, запалення, посилення апоптозу та порушення метаболізму Ca2+ [22]. Результати нещодавніх досліджень дозволили додатково з’ясувати зв’язок між дисфункцією мітохондрій із ГЛШ та фіброзом міокарда [13]. Крім того, аналіз тканини міокарда, отриманої у пацієнтів із ЦД на момент планової операції, виявив вищий рівень апоптозу. Нарешті, ЦД та ожиріння можуть охоплювати приблизно третину пацієнтів із СНзберФВ ЛШ, а результати останніх досліджень дозволяють припустити, що таких хворих можна розглядати як окрему патофізіологічну підгрупу із збільшеним об’ємом плазми, МЛШ, правого шлуночка (ПШ) та гіршою гемодинамікою, спричиненою фізичними навантаженнями [31].
Разом з тим патофізіологічні механізми взаємозв’язків СН і ЦД 2-го типу залишаються не цілком зрозумілими. Зокрема, часте поєднання ЦД, АГ і ХКС залишає дискутабельним питання, у яких випадках ДДЛШ безпосередньо обумовлена глікометаболічними розладами, а в яких — спільним впливом цих захворювань. З клінічної точки зору даний факт обґрунтовує необхідність профілактики розвитку ХСН у хворих на ЦД, у тому числі й коморбідних станів [5]. Крім того, нейрогормональна активація, що спостерігається при СН, зокрема, підвищення рівня кортизолу і катехоламінів, збільшує рівень глюкози в крові; активація СНС стимулює глюконеогенез і глікогеноліз, збільшує синтез глюкози в печінці [11]. Іншими потенційними механізмами, що зв’язують СН і ЦД 2-го типу, є хронічне запалення низької інтенсивності в смугастих м’язах і жировій тканині, активація низки чинників, включаючи фактор некрозу пухлини альфа та інтерлейкіни тощо. Зміна передачі сигналу інсуліну в смугастих м’язах, печінці, жировій тканині, міокарді призводить до різних системних метаболічних порушень і може сприяти розвитку ЦД 2-го типу й посилювати пошкодження міокарда при СН [8, 32].

Класифікація хронічної серцевої недостатності

Існує декілька класифікацій СН: за стадіями, ЕхоКГ-фенотипами і функціональними класами. Американська класифікація СН включає чотири стадії: пацієнти з ЦД 2-го типу, які початково мають високий ризик розвитку СН, як мінімум відносяться до стадій А (структурні зміни серця і симптоми СН відсутні) або В (є структурні зміни серця, але симптоми СН відсутні) [28]. Це підтверджує дані про розвиток субклінічного пошкодження міокарда при ЦД 2-го типу і свідчить про необхідність первинної профілактики СН. Крім того, можливості сучасної ЕхоКГ, зокрема оцінка швидкості поздовжньої деформації і десинхронізації ЛШ за допомогою спекл-трекінг-ЕхоКГ, дозволяють виявляти більш ранні зміни систолічної функції ЛШ ще до появи явних структурних змін, які виявляються при стандартному ЕхоКГ-обстеженні [33, 34].
На сьогодні як у загальній популяції, так і серед пацієнтів з ЦД 2-го типу виділяється три ЕхоКГ-фенотипи СН: СНзнижФВ ЛШ, СНзберФВ ЛШ і СНсерФВ ЛШ [35]. З огляду на різні патофізіологічні механізми, що призводять до їх розвитку, а також на результати досліджень ефективності лікарських препаратів, зазначені фенотипи СН мають різне патофізіологічне походження [36]. Аналіз смертності у хворих на ЦД або з недіагностованим ЦД показав, що найбільша летальність спостерігалася у пацієнтів з ЦД та ХСНзнижФВ ЛШ, потім — у хворих на ЦД і ХСНзберФВ ЛШ [1]. Кумулятивна частота випадків смерті та госпіталізації з приводу СН у пацієнтів з ЦД і СНзберФВ була аналогічною показникам у пацієнтів без ЦД, але із СНзнижФВ ЛШ [12].
СНзнижФВ ЛШ і СНзберФВ ЛШ відрізняються ремоделюванням ЛШ: перша асоціюється з прогресуючою дилатацією (ексцентрична гіпертрофія), а остання — з концентричною гіпертрофією серця або із звуженням отвору ЛШ [37]. До клінічного перебігу ХСН відносять багато симптомів, зокрема обмеження фізичного характеру і виражену хворобу серця. Останні вказані в системах класифікації American College of Cardiology Foundation/AHA (ACCF/AHA) і NYHA. При встановленні стадії за NYHA звертають увагу на функціональну здатність і симптоми пацієнтів; стадії є змінними і суб’єктивними; широко використовуються в клінічній практиці. Стадії за ACCF/AHA базуються на розвитку і прогресуванні симптомів і соматичного захворювання. Кожне прогресування стадії ХСН, згідно з класифікацією ACCF/AHA, пов’язане з підвищенням рівнів BNP і NT-proBNP й реєстрацією смертності протягом п’яти років. У пацієнтів, у яких спостерігається перехід до вищої стадії згідно з класифікацією ACCF/AHA, зворотні процеси не відбуваються [28, 29].
В табл. 1 наведено функціональну класифікацію ХСН згідно з NYHA, яка ґрунтується на тяжкості суб’єктивної симптоматики та обмеженні фізичної активності [28, 29].
У табл. 2 наведені критерії визначення ХСН згідно з ACCF/AHA [28].
У табл. 3 наведено класифікацію ХСН згідно з ACCF/AHA [28].
Класифікація ХСН згідно з рекомендаціями Європейського товариства кардіологів [38]
Європейське товариство кардіологів (ESC) збільшило кількість варіантів (типів) серцевої недостатності [38]. При цьому основна термінологія, що використовується для їх визначення, базується на вимірюванні ФВ ЛШ. Пацієнти з ХСН мають широку розбіжність ФВ ЛШ:
— ХСН зі зниженою ФВ ЛШ — ХСНзнижФВ (ФВ ЛШ < 40 %);
— ХСН з нормальною (збереженою) ФВ ЛШ — ХСНзберФВ (ФВ ЛШ ≥ 50 %);
— ХСН із середнім рівнем ФВ ЛШ — ХСНсерФВ (ФВ ЛШ 40–49 %).
Розподіл пацієнтів із ХСН за ФВ ЛШ базується на тому, що причиною захворювання є різні етіологічні чинники, пацієнти відрізняються за демографічними показниками, супутньою патологією, відповіддю на терапію.
У табл. 4 наведені основні варіанти ХСН згідно з ESC [38].
В табл. 5 наведено класифікацію ХСН відповідно до показників ФВ ЛШ, тяжкості і стадій захворювання [39].

Діагностика

Зазвичай скарги хворих неспецифічні, а тому не допомагають диференціювати СН та інші стани [40]. Скарги й об’єктивні ознаки, зумовлені затримкою рідини, швидко минають на тлі діуретичної терапії. Такі об’єктивні ознаки, як підвищений тиск в яремних венах і зміщення верхівкового поштовху, більш специфічні, проте їх складніше виявити і вони мають гіршу відтворюваність [14, 41]. Симптоми СН особливо складно розпізнати й трактувати у разі ожиріння, в осіб літнього віку та пацієнтів із хронічними захворюваннями легенів. Порівняно з хворими старших вікових груп у більш молодих осіб СН часто відрізняється за етіологією, клінічною картиною та прогнозом [42, 43].
У пацієнта, що звернувся з об’єктивними та суб’єктивними симптомами СН до медичної установи (без екстрених показань), повинна бути проведена оцінка ймовірності СН [38, 39]:
— з урахуванням анамнезу (зокрема, наявності ХКС, АГ, прийому діуретиків), а також симптомів (зокрема, ортопное), результатів фізикального обстеження (двобічні набряки гомілок, зміщення верхівкового поштовху вліво тощо), результатів ЕКГ у стані спокою;
— за відсутності цих критеріїв діагноз СН малоймовірний, слід розглядати інші захворювання;
— у випадках відхилення від норми хоча б одного з показників необхідно виміряти рівень BNP/NT-proBNP;
— при підвищенні рівня NT-proBNP показане проведення ЕхоКГ.
Діагностика ХСНзберФВ ЛШ та ХСНсерФВ ЛШ [39]:
— наявність симптомів і/або ознак СН;
— збережена ФВ ЛШ (ФВ ≥ 50 % або 40–49 % для ХСНсерФВ ЛШ);
— підвищення рівня NT-proBNP ≥ 125 пг/мл, BNP ≥ 35 пг/мл;
— об’єктивні докази наявності інших функціонально-структурних змін у серці, що спричиняють СН;
— у деяких випадках (коли діагноз не визначений) — підвищення тиску наповнення ЛШ за даними стрес-тесту або інвазивної оцінки.
Діагностика ХСНзберФВ ЛШ [39]
Діагноз ХСНзберФВ ЛШ більш складний, ніж ХСНзнижФВ ЛШ. У пацієнтів з ХСНзберФВ ЛШ зазвичай спостерігаються:
— нормальні розміри ЛШ;
— часто зустрічається потовщення стінок ЛШ і/або збільшення розмірів ЛП як ознака підвищеного тиску наповнення;
— у більшості хворих спостерігається ДДЛШ, яку розглядають як одну із причин ХСН у цих пацієнтів;
— однак для більшості хворих зі ХСНзнижФВ ЛШ також характерна ДДЛШ і навпаки — незначна СДЛШ присутня у деяких пацієнтів ХСНзберФВ ЛШ.
Діагностика ХСНсерФВ ЛШ [38, 39]:
— ФВ ЛШ 40–49 % — інший фенотип на відміну від ФВ ЛШ > 50 %;
— у більшості хворих із ХСНсерФВ ЛШ первинно спостерігається незначна СДЛШ, однак також є ознаки ДДЛШ, відповідно — структурні зміни, зумовлені захворюванням (ГЛШ, збільшення ЛП), підвищений рівень BNP/NT-proBNP;
— потенційно інші ефекти лікування;
— виділення ХСНсерФВ ЛШ в окрему групу — стимул для вивчення клінічної характеристики, патофізіології та лікування даної когорти пацієнтів. Осіб із ФВ ЛШ 40–49 % — близько 10–20 % всієї популяції хворих із ХСН.
Електрокардіографія
Усім пацієнтам з ХСН рекомендується проведення 12-канальної ЕКГ з оцінкою серцевого ритму, частоти серцевих скорочень (ЧСС), морфології і тривалості QRS, наявності порушень передсердно-шлуночкової і внутрішньошлуночкової провідності (блокада лівої ніжки пучка Гіса, блокада правої ніжки пучка Гіса), рубцевих змін у міокарді, ГЛШ. Діагноз ХСН малоймовірний за наявності абсолютно нормальної ЕКГ [44].
Ехокардіографія
ЕхоКГ рекомендується проводити [44]:
— усім хворим з підозрою на СН. Мета: оцінка структури і функції серця, підтвердження діагнозу і встановлення фенотипу СН;
— пацієнтам з уже встановленим діагнозом. Мета: оцінка стану клапанного апарату серця, функції ПШ і тиску в легеневій артерії; виявлення осіб з порушеннями клапанного апарату серця, яким показана хірургічна/інвазивна корекція;
— хворим при плануванні та проведенні втручань/лікування з потенційним кардіотоксичним впливом. Мета: оцінка структури і функції серця.
Пацієнтам з ХСН для оцінки структури і функції серця рекомендується повторне проведення ЕхоКГ в таких клінічних ситуаціях:
— при погіршенні симптомів СН або після серйозного СС-ускладнення;
— хворим із СН, які отримували лікарські препарати з доведеною ефективністю в максимально переносимих дозах перед прийняттям рішення про застосування імплантованих пристроїв (електрокардіостимулятора, кардіовертера-дефібрилятора);
— пацієнтам, яким використовують втручання з потенційним кардіотоксичним ефектом.
Хворим, у яких якість ЕхоКГ виявилася незадовільною (візуалізація ендокарда ЛШ < 80 %), рекомендується проведення ЕхоКГ з використанням контрастних речовин, що дозволяє краще розглянути ендокард і точніше оцінити об’єм ЛШ [44]:
— пацієнтам з високим ризиком розвитку СН, особливо при використанні втручань з потенційним кардіотоксичним ефектом, рекомендована оцінка поздовжньої деформації міокарда ЛШ. Мета: виявлення субклінічних змін скоротливості ЛШ;
— хворим з ХСН і фібриляцією передсердь, яким планується відновлення синусового ритму, рекомендується проведення черезстравохідної ЕхоКГ. Мета: виключення тромбозу вушка ЛП.
ЕхоКГ з фізичним/фармакологічним навантаженням
Пацієнтам з ХСНзберФВ ЛШ і ХКС рекомендується проведення ЕхоКГ з фармакологічним навантаженням добутаміном. Мета: діагностика життєздатності міокарда при вирішенні питання про його реваскуляризацію [44].
У табл. 6 наведено найбільш типові патологічні ЕхоКГ-зміни при ХСН та їх клінічна оцінка [43].
Навантажувальні тести
Проведення навантажувальних тестів рекомендується для оцінки функціонального статусу й ефективності лікування. У рутинній клінічній практиці використовується тест з 6-хвилинною ходьбою.
Більш детально на питаннях діагностики, зокрема радіонуклідної діагностики, комп’ютерно-томографічної коронарографії, МРТ серця і магістральних судин, а також визначення діагностичних біомаркерів тощо ми зупинялись в огляді «Діабетична кардіоміопатія: класифікація, інструментальні методи діагностики» [24].

Принципи патогенетичної терапії серцевої недостатності при цукровому діабеті

Лікарська терапія СН включає призначення препаратів, що зменшують її симптоми: сечогінних засобів, нітратів і дигоксину; препаратів тривалого призначення, що покращують виживаність: іАПФ, ББ, антагоністів рецепторів альдостерону (АМР) і блокаторів рецепторів ангіотензину II (БРА II) і/або інгібіторів рецепторів ангіотензину-неприлізину (ARNIs), інгібіторів натрій-глюкозного котранспортеру 2-го типу (SGLT2) і/або інгібіторів іf-каналів синусового вузла серця. Вибір препаратів для лікування СН залежить від її типу та індивідуальних характеристик пацієнта [45].
Основу патогенетичної терапії ХСН, у тому числі у хворих на ЦД, становлять іАПФ, БРА ІІ і блокатори бета-адренергічних рецепторів. При ХСН II функціонального класу (ФК) за класифікацією NYHA до лікування додають АМР і діуретики. Результати PARADIGM-HF дозволяють рекомендувати ARNIs для оптимізації лікування хворих з ХСН II–IV ФК за NYHA замість інгібіторів АПФ/БРА. Залежно від клінічної ситуації цей набір препаратів доповнюють серцевими глікозидами й івабрадином у випадках непереносимості ББ або при обмеженнях в титруванні доз останніх [46].

Препарати, що впливають на РААС Інгібітори АПФ

Загальноприйнято, що іАПФ показані при ЦД 2-го типу та ХСН, оскільки доведено їх позитивний вплив на перебіг і прогноз захворювання. Переваги іАПФ/БРА в лікуванні СНзнижФВ ЛШ у пацієнтів з ЦД 2-го типу доведені і відображені в низці клінічних настанов [6, 29, 38]. Доцільність застосування іАПФ у хворих з ІР пояснюється активацією РААС на тлі гіперінсулінемії і гіперглікемії, а також спільними молекулярними шляхами передачі сигналів, що використовуються інсуліновою і ренін-ангіотензиновою системами [45]. ІАПФ знижують ризики ІМ і смертності від усіх причин у пацієнтів з ЦД 2-го типу із СН [46]. Необхідно зауважити, що клінічна ефективність іАПФ у пацієнтів з ХСНзберФВ ЛШ не залежить від дози препарату, а подібна цільовій дозі й нижче останньої [47]. Результати, що стосуються поліпшення прогнозу при застосуванні БРА у хворих із СН, суперечливі внаслідок обмеженої кількості мультицентрових клінічних досліджень, які порівнювали БРА і плацебо [46]. БРА продемонстрували найкращий профіль безпеки порівняно з іАПФ; їх призначення супроводжувалось меншою частотою побічних ефектів і необхідністю відміни препарату. Однак фактичні результати не дозволяють рекомендувати використання БРА пацієнтам із СН і ЦД 2-го типу як препаратів першого вибору. Таким чином, застосування іАПФ або БРА (при протипоказаннях до іАПФ) як доведеної й ефективної терапії повинно рекомендуватись всім хворим на ЦД 2-го типу із ХСНзнижФВ ЛШ, у яких початково більш високі ризики захворюваності та смертності від СС-ускладнень порівняно з пацієнтами без ЦД [48, 49].
Блокатори рецепторів ангіотензину II
У міжнародних рекомендаціях з діагностики та лікування ХСН зазначено, що БРА повинні застосовуватися як альтернатива іАПФ (при їх непереносимості), а також в окремих випадках разом з іАПФ [29]. Проте певною мірою унікальні органопротективні властивості препаратів цієї групи, їх мінімальна метаболічна активність дозволили рекомендувати БРА поряд з іАПФ як препарати вибору при ДХН, ХСН на тлі ЦД 1-го і 2-го типів, а також при цереброваскулярних захворюваннях [46–48]. З практичної точки зору необхідно пам’ятати, що поєднання БРА й іАПФ слід уникати при ФВ ЛШ < 40 %, навіть якщо хворі некомпенсовані, незважаючи на оптимальну терапію іАПФ у комбінації з ББ. Призначення іАПФ або БРА хворим на ЦД з метою запобігання приєднанню нефропатії потребує постійного контролю рівня K+ та моніторингу функції нирок [48, 49].
Сакубітрил/валсартан
Сакубітрил/валсартан — комбінація валсартану (БРА), який сприяє зменшенню негативних ефектів гіперактивації РААС, та сакубітрилу (інгібітор неприлізину), який збільшує рівні BNP, брадикініну, адреномодуліну, що перешкоджає вазоконстрикції, затримці Na+ і ремоделюванню. Повідомляється, що використання сакубітрилу/валсартану порівняно з еналаприлом у хворих на ЦД із СНзнижФВ ЛШ знижує смертність на 20 % [50]. Крім того, сакубітрил/валсартан виявляє ефективність незалежно від наявності в анамнезі предіабету і ЦД 2-го типу [51]. Застосування сакубітрилу/валсартану протягом трьох років спостереження призводило до більш тривалого зниження HbA1c порівняно із еналаприлом, а ініціація інсуліну була на 29 % нижче [49]. Отже, доцільно вважати, що сакубітрил/валсартан порівняно з іАПФ і БРА є найбільш ефективним в лікуванні СНзнижФВ ЛШ і ЦД 2-го типу [51]. Крім того, пригнічення РААС має специфічну дію в судинній мережі і нирках, зокрема знижує внутрішньоклубочковий тиск, покращує селективність клубочкового бар’єра, що знижує АТ і зменшує протеїнурію. Препарати, які пригнічують РААС і зменшують альбумінурію, здатні запобігти приєднанню і/або прогресуванню ДХН, СН і ССЗ [2, 46].
Блокатори бета-адренергічних рецепторів
Доведено, що серед лікарських засобів з групи ББ тільки карведилол, бісопролол і метопрололу сукцинат знижують захворюваність і смертність пацієнтів з ЦД 2-го типу і СНзнижФВ ЛШ. Переваги даних препаратів пояснюються мінімальним впливом на рівень глікемії і чутливість тканин до інсуліну [45]. Повідомляється, що використання карведилолу у пацієнтів з ЦД 2-го типу порівняно з іншими ББ є більш ефективним [52, 53]. Продемонстровано, що при застосуванні карведилолу та метопрололу у пацієнтів з ЦД 2-го типу або без нього спостерігалось однакове зниження смертності, однак при використанні карведилолу відзначалася менша частота вперше виявленого ЦД 2-го типу [47]. Крім того, використання метопрололу і бісопрололу не пов’язане зі збільшенням частоти будь-яких побічних ефектів у хворих на ЦД 2-го типу [2]. Відомості про негативний вплив застосування ББ у пацієнтів з ЦД 2-го типу із СНзнижФВ ЛШ висвітлені в низці досліджень і метааналізів [54, 55], однак не підтримані міжнародними клінічними рекомендаціями щодо лікування СН [49]. У цілому терапія ББ у пацієнтів із СНзнижФВ ЛШ та ЦД 2-го типу безпечна й ефективна, за винятком випадків, коли відсутні незаперечні докази необхідності їх застосування в конкретній клінічній ситуації [53, 55].
Отже, для лікування хворих із ХСНзнижФВ ЛШ, у тому числі з ЦД, на додаток до іАПФ або БРА повинні призначатись лікарські препарати із фармакологічної групи ББ. Основу доказової бази застосування ББ при ХСН становлять три ключові дослідження — CIBISII, COPERNICUS і MERIT-HF, що охопили близько 9000 пацієнтів з помірною та тяжкою клінічною ХСН, рандомізованих на прийом плацебо або ББ (бісопрололу, карведилолу або метопрололу сукцинату CR/XL відповідно), а також SENIORS — з вивчення ефективності використання небівололу в лікуванні хворих старше за 70 років [53–55].
Повідомляється, що при поєднанні ХСН і ЦД 2-го типу призначення ББ абсолютно показано. Усі позитивні властивості препаратів цього класу повністю зберігаються, незважаючи на стереотипну настороженість лікарів. Препаратом вибору в таких ситуаціях є карведилол, який, на відміну від всіх інших ББ, покращує чутливість периферичних тканин до інсуліну, позитивно впливає на зменшення параметрів ІР [53–55].
Антагоністи мінералокортикоїдних рецепторів
До даної групи нейрогуморальних модуляторів відносяться спіронолактон і високоселективний АМР — еплеренон. Незважаючи на застосування в лікуванні хворих іАПФ або БРА і ББ, підтримуючі дози АМР показані всім пацієнтам із збереженими симптомами СН (клас II–IV за NYHA) та ФВ ЛШ ≤ 35 %. Зазвичай використовуються спіронолактон 25–50 мг перорально один раз в день і еплеренон 25–100 мг перорально один раз на добу. Слід зазначити, що при застосуванні спіронолактону спостерігалось зниження кількості госпіталізацій внаслідок СН на 17 % [56]. Повідомляється, що спіронолактон і еплеренон не виявили значущих відмінностей у зменшенні показників частоти смертності хворих з ЦД 2-го типу, а також пацієнтів з СН і фізіологічними показниками глюкозотолерантного тесту (ГТТ) [57]. Препарати цієї групи можуть викликати гіперкаліємію та погіршення функції нирок, особливо у літніх людей, хворих з хронічною ДХН і/або недіабетичною хронічною хворобою нирок, нирковою недостатністю. Отже, їх доцільно використовувати при лікуванні пацієнтів з адекватною функцією нирок з обов’язковим регулярним моніторингом умісту електролітів в крові та функції нирок [56, 57].
Фінеренон — нестероїдний АМР, більш дієвий та селективний, ніж спіронолактон та еплеренон. Результати рандомізованого дослідження ARTS-HF серед пацієнтів з прогресуючою СН, ЦД 2-го типу і/або ДХН показали, що не виявлено відмінностей між фінереноном і еплереноном щодо впливу на відносне зниження рівня NTproBNP (первинну кінцеву точку). Однак фінеренон в дозах 10–20 мг/добу, ймовірно, рідше зумовлював приєднання гіперкаліємії [58].
Інгібітори синусового вузла
Електричний струм виникає при проходженні іонів K+ і Na+ через певні f-мембранні канали клітин синусового вузла (кардіостимулятора), розташованого в задній частині правого передсердя. Пригнічення такого струму подовжує час, необхідний для досягнення критичної спонтанної деполяризації клітин водія ритму, і таким чином знижує ЧСС [52].
Івабрадин — препарат, що селективно і специфічно пригнічує іонні f-канали синусового вузла серця, контролює спонтанну діастолічну деполяризацію синусового вузла. Івабрадин не має негативної інотропної дії, а також не впливає на атріовентрикулярну провідність, знижує ЧСС [49]. Оскільки рецептори наявні тільки в клітинах синусового вузла, івабрадин безпосередньо не впливає на скоротливість міокарда. Як правило, когорта, якій доцільно застосовувати івабрадин, — це хворі з СНСзберФВ ЛШ, симптомами, що відповідають II або III класу за NYHA і ЧСС > 70 ударів/хв, які отримують цільову дозу ББ або не можуть переносити подальше збільшення дози лікарського препарату із групи блокаторів бета-адренергічних рецепторів [49].
Інгібітори натрій-глюкозного котранспортеру 2-го типу
Повідомляється, що інгібітори SGLT2 запобігають розвитку СН у пацієнтів з ЦД 2-го типу [59]. Дапагліфлозін при додаванні до стандартної терапії поліпшує симптоми і якість життя, а також знижує рівень госпіталізації та смертності у пацієнтів з ХСНзберФВ ЛШ та підвищеним рівнем BNP. Причому позитивні ефекти спостерігались як у хворих на ЦД 2-го типу, так і у пацієнтів з фізіологічними показниками ГТТ [59, 60].
Діуретичні лікарські препарати
Діуретичні лікарські препарати певною мірою є антагоністами нейрогуморальних модуляторів. Повідомляється, що з метою підтримки еуволемічного стану у пацієнтів з СНзнижФВ ЛШ і СНзберФВ ЛШ, а також у хворих з ХСН їх необхідно застосовувати. Однак результати досліджень, що вказують на різний ступінь ефективності діуретиків у пацієнтів з ЦД 2-го типу, а також хворих з фізіологічним ГТТ, відсутні [2]. Крім того, вплив діуретичних лікарських препаратів на показники смертності у хворих з ХСН не доведений. Проте сечогінні засоби рекомендовані до застосування хворим із ХСН, оскільки набряки є типовим і найбільш відомим проявом захворювання [49]. Пацієнтам із ЦД рекомендується призначення петльових діуретиків, оскільки тіазидні можуть впливати на глікемічний профіль [29].
Отже, до основних положень, що стосуються описаних коморбідних захворювань, необхідно віднести такі [52]: СН — одне з найчастіших СС-ускладнень ЦД 2-го типу; ЦД 2-го типу збільшує ризик розвитку СН у 4–5 разів; СН значно погіршує прогноз пацієнтів з ЦД 2-го типу; СН — незалежний чинник ризику розвитку нових випадків ЦД 2-го типу; при ЦД 2-го типу розвивається раннє субклінічне пошкодження і дисфункція міокарда; спостерігається збільшення кількості пацієнтів з СНзберФВ ЛШ і ЦД 2-го типу; провідні патофізіологічні особливості СНзберФВ ЛШ — порушення функції нирок і посилення жорсткості артерій; інтенсивний контроль глікемії не впливає на події, пов’язані з СН; терапія СНзнижФВ ЛШ, заснована на доказах, ефективна у пацієнтів з ЦД 2-го типу, як і у хворих без ЦД 2-го типу; відсутні доведені методи лікування СНзберФВ ЛШ.
Лікування пацієнта з ЦД і СН буде успішним лише в тому випадку, якщо призначено адекватну і безпечну цукрознижувальну терапію, з одного боку, і метаболічно нейтральну фармакологічну терапію — з іншого.
Конфлікт інтересів. Автори заявляють про відсутність конфлікту інтересів і власної фінансової зацікавленості при підготовці даної статті.
Гонорар: не задекларовано.
Конкурентні інтереси: фінансуючі організації не відігравали жодної ролі при написанні статті або в рішенні подати звіт для публікації.
Участь авторів у підготовці статті: В.О. Сергієнко — концепція та дизайн, написання тексту, редагування; О.О. Сергієнко — концепція та дизайн, аналіз літератури, написання тексту, редагування.
 
Отримано/Received 30.12.2021
Рецензовано/Revised 20.01.2022
Прийнято до друку/Accepted 27.01.2022

Список литературы

  1. Lawson C.A., Jones P.W., Teece L., Dunbar S.B., Seferovic P.M., Khunti K., Mamas M. et al. Association between type 2 diabetes and all-cause hospitalization and mortality in the UK general heart failure population: stratification by diabetic glycemic control and medication intensification. JACC Heart Fail. 2018. 6(1). 18-26. doi: 10.1016/j.jchf. 2017.08.020.
  2. Dei Cas A., Khan S.S., Butler J., Mentz R.J., Bonow R.O., Avogaro A., Tschoepe D. et al. Impact of diabetes on epidemiology, treatment, and outcomes of patients with heart failure. JACC Heart Fail. 2015. 3(2). 136-45. doi: 10.1016/j.jchf.2014.08.004.
  3. Kristensen S.L, Preiss D., Jhund P.S., Squire I., Cardoso J.S., Merkely B., Martinez F. et al. Risk related to pre-diabetes mellitus and diabetes mellitus in heart failure with reduced ejection fraction: Insights from prospective comparison of ARNI with ACEI to determine impact on global mortality and morbidity in Heart Failure Trial. Circ. Heart Fail. 2016. 9(1). e002560. doi: 10.1161/CIRCHEARTFAILURE.115.002560.
  4. Serhiyenko V.A., Serhiyenko A.A. Diabetic cardiomyopathy: epidemiology, etiology and pathogenesis. Int. J. Endocrinol. (Ukraine). 2020. 16(4). 337-48. doi: 10.22141/2224-0721.16.4.2020.208488. (In Ukrainian).
  5. Koval S.M., Yushko K.O., Snihurska I.O., Starchenko T.G., Pankiv V.I., Lytvynova O.M., Mysnychenko O.V. Relations of angiotensin-(1-7) with hemodynamic and cardiac structural and functional parameters in patients with hypertension and type 2 diabetes. Arterial Hypertension (Poland). 2019. 23(3). 183-189. DOI: 10.5603/AH.a2019.0012.
  6. Dunlay S.M., Givertz M.M., Aguilar D., Allen L.A., Chan M., Desai A.S., Deswal A. et al. Type 2 Diabetes Mellitus and Heart Failure: A Scientific Statement From the American Heart Association and the Heart Failure Society of America. Circulation. 2019. 140(7). e294-324. doi: 10.1161/CIR.0000000000000691.
  7. Shah A.D., Langenberg C., Rapsomaniki E., Denaxas S., Pujades-Rodriguez M., Gale C.P., Deanfield J. et al. Type 2 diabetes and incidence of cardiovascular diseases: a cohort study in 1.9 million people. Lancet Diabetes Endocrinol. 2015. 3(2). 105-13. doi: 10.1016/S2213-8587(14)70219-0.
  8. Kobalava Zh.D., Medovchshikov V.V., Yeshniyazov N.B., Khasanova E.R. The modern paradigm of pathophysiology, prevention and treatment of heart failure in type 2 diabetes mellitus. Russ. J. Cardiol. 2019. 24(11). 98-111. doi: 10.15829/1560-4071-2019-11-98-111. (In Russian).
  9. Mardanov B.U., Korneeva M.N., Akhmedova E.B. Heart failure and diabetes mellitus: selected issues of etiology and pathogenesis, prognosis and treatment. Rational Pharmacotherapy in Cardiology. 2016. 12(6). 743-8. doi: 10.20996/1819-6446-2016-12-6-743-748. (In Russian).
  10. Levelt E., Mahmod M., Piechnik S.K., Ariga R., Francis J.M., Rodgers C.T., Clarke W.T. et al. Relationship between left ventricular structural and metabolic remodeling in type 2 diabetes. Diabetes. 2016. 65(1). 44-52. doi: 10.2337/db15-0627.
  11. Levelt E., Rodgers C.T., Clarke W.T., Mahmod M., Ariga R., Francis J.M., Liu A. et al. Cardiac energetics, oxygenation, and perfusion during increased workload in patients with type 2 diabetes mellitus. Eur. Heart J. 2016. 37(46). 3461-9. doi: 10.1093/eurheartj/ehv442.
  12. Obrezan A.G., Kulikov N.V. Chronic heart failure and diabetes mellitus: pathogenesis and possibilities of treatment. Kardiologiia. 2018. 58(7). 85-94. doi: 10.18087/cardio.2018.7.10156. (In Russian).
  13. Montaigne D., Marechal X., Coisne A. et al. Myocardial contractile dysfunction is associated with impaired mitochondrial function and dynamics in type 2 diabetic but not in obese patients. Circulation. 2014. 130(7). 554-64. doi: 10.1161/CIRCULATIONAHA. 113.008476.
  14. Boonman-de Winter L.J.M., Rutten F.H., Cramer M.J., Landman M.J., Zuithoff N.P., Liem A.H., Hoes A.W. Efficiently screening heart failure in patients with type 2 diabetes. Eur. J. Heart Fail. 2015. 17(2). 187-95. doi: 10.1002/ejhf.216.
  15. Zoppini G., Bergamini C., Bonapace S., Rossi A., Trombetta M., Mantovani A., Toffalini A. et al. Association between subclinical left ventricular systolic dysfunction and glycemic control in asymptomatic type 2 diabetic patients with preserved left ventricular function. J. Diabetes Complications. 2017. 31(6). 1035-40. doi: 10.1016/j.jdiacomp.2017.01.021.
  16. Selvin E., Lazo M., Chen Y., Shen L., Rubin J., McEvoy J.W., Hoogeveen R.C. et al. Diabetes mellitus, prediabetes, and incidence of subclinical myocardial damage. Circulation. 2014. 130(16). 1374-82. doi: 10.1161/CIRCULATIONAHA.114.010815.
  17. Scirica B.M., Braunwald E., Raz I., Cavender M.A., Morrow D.A., Jarolim P., Udell J.A. et al.; for the SAVOR-TIMI 53 Steering Committee and Investigators. Heart failure, saxagliptin, and diabetes mellitus: observations from the SAVOR-TIMI 53 randomized trial. Circulation. 2014. 130(18). 1579-88. doi: 10.1161/CIRCULATIONAHA.114.010389.
  18. Swoboda P.P., McDiarmid A.K., Erhayiem B., Ripley D.P., Dobson L.E., Garg P., Musa T.A. et al. Diabetes mellitus, microalbuminuria, and subclinical cardiac disease: identification and monitoring of individuals at risk of heart failure. J. Am. Heart Assoc. 2017. 6(7). e005539. doi: 10.1161/JAHA.117.005539.
  19. Paolillo S., Rengo G., Pellegrino T. et al. Insulin resistance is associated with impaired cardiac sympathetic innervation in patients with heart failure. Eur. Heart J. Cardiovasc. Imaging. 2015. 16(10). 1148-53. doi: 10.1093/ehjci/jev061.
  20. Campbell P., Krim S., Ventura H. The bi-directional impact of two chronic illnesses: heart failure and diabetes — A review of the epidemiology and outcomes. Card. Fail. Rev. 2015. 1(1). 8-10. doi: 10.15420/cfr. 2015.01.01.8.
  21. Preiss D., van Veldhuisen D.J., Sattar N., Krum H., Swedberg K., Shi H., Vincent J. et al. Eplerenone and new-onset diabetes in patients with mild heart failure: Results from the Eplerenone in Mild Patients Hospitalization and Survival Study in Heart Failure (EMPHASIS-HF). Eur. J. Heart Fail. 2012. 14(8). 909-15. doi: 10.1093/eurjhf/hfs067.
  22. Marwick T.H., Ritchie R., Shaw J.E., Kaye D. Implications of underlying mechanisms for the recognition and management of diabetic cardiomyopathy. J. Am. Coll. Cardiol. 2018. 71(3). 339-51. doi: 10.1016/j.jacc.2017.11.019.
  23. Karavaev P.G., Veklich A.S., Koziolova N.A. Cardiovascular remodeling in patients with diabetic сardiomyopathy. Russ. J. Cardiol. 2019. 24(11). 42-7. doi: 10.15829/1560-4071-2019-11-42-47. (In Russian).
  24. Serhiyenko V.A., Serhiyenko A.A. Diabetic cardiomyopathy: classification, instrumental diagnostic methods. Int. J. Endocrinol. (Ukraine). 2020. 16(7). 104-14. doi: 10.22141/2224-0721.16.7.2020.219012. (In Ukrainian).
  25. Bonapace S., Valbusa F., Bertolini L., Zenari L., Canali G., Molon G., Lanzoni L. et al. Early impairment in left ventricular longitudinal systolic function is associated with an increased risk of incident atrial fibrillation in patients with type 2 diabetes. J. Diabetes Complications. 2017. 31(2). 413-8. doi: 10.1016/j.jdiacomp. 2016.10.032.
  26. Waddingham M.T., Edgley A.J., Tsuchimochi H., Kelly D.J., Shirai M., Pearson J.T. Contractile apparatus dysfunction early in the pathophysiology of diabetic cardiomyopathy. World J. Diabetes. 2015. 6(7). 943-60. doi: 10.4239/wjd.v6.i7.943.
  27. MacRae C.A. The genetics of congestive heart failure. Heart Fail. Clin. 2010. 6(2). 223-30. doi: 10.1016/j.hfc.2009.11.004.
  28. Yancy C.W., Jessup M., Bozkurt B., Butler J., Casey D.E. Jr., Drazner M.H., Fonarow G.C. et al. 2013 ACCF/AHA guideline for the management of heart failure: a report of the American College of Cardiology Foundation/American Heart Association Task Force on Practice Guidelines. J. Am. Coll. Cardiol. 2013. 62(16). e147-239. doi: 10.1016/j.jacc.2013.05.019.
  29. Ponikowski P., Voors A.A., Anker S.D., Bueno H., Cleland J.G.F., Coats A.J.S., Falk V. et al. 2016 ESC Guidelines for the diagnosis and treatment of acute and chronic heart failure: The Task Force for the diagnosis and treatment of acute and chronic heart failure of the European Society of Cardiology (ESC) developed with the special contribution of the Heart Failure Association (HFA) of the ESC. Eur. Heart J. 2016. 37(27). 2129-200. doi: 10.1093/eurheartj/ehw128.
  30. Fillmore N., Mori J., Lopaschuk G.D. Mitochondrial fatty acid oxidation alterations in heart failure, ischaemic heart disease and diabetic cardiomyopathy. Br. J. Pharmacol. 2014. 171(8). 2080-90. doi: 10.1111/bph.12475.
  31. Obokata M., Reddy Y.N.V., Pislaru S.V., Melenovsky V., Borlaug B.A. Evidence supporting the existence of a distinct obese phenotype of heart failure with preserved ejection fraction. Circulation. 2017. 136(1). 6-19. doi: 10.1161/CIRCULATIONAHA.116.026807.
  32. Riehle C., Abel E.D. Insulin signaling and heart failure. Circ. Res. 2016. 118(7). 1151-69. doi: 10.1161/–CIRCRESAHA.116.306206.
  33. Zoroufian A., Razmi T., Taghavi-Shavazi M., Lotfi-Tokaldany M., Jalali A. Evaluation of subclinical left ventricular dysfunction in diabetic patients: longitudinal strain velocities and left ventricular dyssynchrony by two-dimensional speckle tracking echocardiography study. Echocardiogr. 2014. 31(4). 456-63. doi: 10.1111/echo.12389.
  34. Leung M., Wong V.W., Hudson M., Leung D.Y. Impact of improved glycemic control on cardiac function in type 2 diabetes mellitus. Circ. Cardiovasc. Imaging. 2016. 9(3). e003643. doi: 10.1161/CIRCIMAGING.115.003643.
  35. Seferovic J.P., Claggett B., Seidelmann S.B., Seely E.W., Packer M., Zile M.R., Rouleau J.L. et al. Effect of sacubitril/valsartan versus enalapril on glycaemic control in patients with heart failure and diabetes: a post-hoc analysis from the PARADIGM-HF trial. Lancet Diabetes Endocrinol. 2017. 5(5). 333-40. doi: 10.1016/S2213-8587(17)30087-6.
  36. Ofstad A.P., Atar D., Gullestad L., Langslet G, Johansen OE. The heart failure burden of type 2 diabetes mellitus a review of pathophysiology and interventions. Heart Fail. Rev. 2018. 23(3). 303-23. doi: 10.1007/s10741-018-9685-0.
  37. Komamura K. Similarities and differences between the pathogenesis and pathophysiology of diastolic and systolic heart failure. Cardiol. Res. Pract. 2013. 2013. 824135. doi: 10.1155/2013/824135.
  38. 2016 ESC Guidelines for the diagnosis and treatment of acute and chronic heart failure: The Task Force for the diagnosis and treatment of acute and chronic heart failure of the European Society of Cardiology (ESC) Developed with the special contribution of the Heart Failure Association (HFA) of the ESC. Eur. Heart J. 2016. 37(27). 2129-200. doi: 10.1093/eurheartj/ehw128.
  39. Skybchyk V.A. Chronic heart failure: new approaches to diagnosis and treatment. Liki Ukr. 2016. 10(206). 33-42. Available at: https://www.health-medix.com › liki_ukr › 4.pdf. Accessed 05/15/2021. (In Ukrainian).
  40. Oudejans I., Mosterd A., Bloemen J.A., Valk M.J., van Velzen E., Wielders J.P., Zuithoff N.P. et al. Clinical evaluation of geriatric outpatients with suspected heart failure: value of symptoms, signs, and additional tests. Eur. J. Heart Fail. 2011. 13(95). 518-27. doi: 10.1093/eurjhf/hfr021.
  41. van Riet E.E.S., Hoes A.W., Limburg A., Limburg A., Landman M.A., van der Hoeven H., Rutten F.H. Prevalence of unrecognized heart failure in older persons with shortness of breath on exertion. Eur. J. Heart Fail. 2014. 16(7). 772-7. doi: 10.1002/ejhf.110.
  42. Wong C.M., Hawkins N.M., Petrie M.C., Jhund P.S., Gardner R.S., Ariti C.A., Poppe K.K. et al. Heart failure in younger patients: the Meta-analysis Global Group in Chronic Heart Failure (MAGGIC). Eur. Heart J. 2014. 35(39). 2714-21. doi: 10.1093/eurheartj/ehu216.
  43. Heart failure and comorbid conditions. Recommendations of the Association of Cardiologists of Ukraine for the diagnosis and treatment of chronic heart failure. Heart failure and comorbid conditions. 2017. Special issue (Appx 1). 1-66. Available at: https://strazhesko.org.ua › upload › ch_rekomend... Accessed 05/15/2021. (In Ukrainian).
  44. Chronic heart failure. Clinical practice guidelines. Russian Society of Cardiology, National Society for the Study of Heart Failure and Myocardial Diseases, Society of Heart Failure Specialists. Irkutsk, 2020; 183 p. Available in: https://webmed.irkutsk.ru/doc/pdf/fedhf.pdf. Accessed 05/15/2021. (In Russian).
  45. Berliner D., Hanselmann A., Bauersachs J. The treatment of heart failure with reduced ejection fraction. Dtsch. Arztebl. Int. 2020. 117(21). 376-86. doi: 10.3238/arztebl.2020.0376.
  46. Strauss M.H., Hall A.S. The divergent cardiovascular effects of angiotensin-converting enzyme inhibitors and angiotensin II type 1 receptor blockers in adult patients with type 2 diabetes mellitus. Can. J. Diabetes. 2018. 42(2). 124-9. doi: 10.1016/j.jcjd.2017.09.011.
  47. Lam P.H., Dooley D.J., Fonarow G.C., Butler J., Bhatt D.L., Filippatos G.S., Deedwania P. et al. Similar clinical benefits from below-target and target dose enalapril in patients with heart failure in the SOLVD Treatment trial. Eur. J. Heart Fail. 2018. 20(2). 359-69. doi: 10.1002/ejhf.937.
  48. Cheng J., Zhang W., Zhang X., Han F., Li X., He X., Li Q. et al. Effect of angiotensin-converting enzyme inhibitors and angiotensin II receptor blockers on all-cause mortality, cardiovascular deaths, and cardiovascular events in patients with diabetes mellitus: a meta-analysis. JAMA Intern. Med. 2014. 174(5). 773-85. doi: 10.1001/jamainternmed.2014.348.
  49. Seferovic P.M., Ponikowski P., Anker S.D., Bauersachs J., Chioncel O., Cleland J.G.F., de Boer R.A. et al. Clinical practice update on heart failure 2019: pharmacotherapy, procedures, devices and patient management. An expert consensus meeting report of the Heart Failure Association of the European Society of Cardiology. Eur. J. Heart Fail. 2019. 21(10). 1169-86. doi: 10.1002/ejhf.1531.
  50. McMurray J.J., Packer M., Desai A.S., Gong J., Lefkowitz M.P., Rizkala A.R., Rouleau J.L. et al. Angiotensin-neprilysin inhibition versus enalapril in heart failure. N. Engl. J. Med. 2014. 371(11). 993-1004. doi: 10.1056/NEJMoa1409077.
  51. Packer M., Anker S.D., Butler J., Filippatos G., Ferreira J.P., Pocock S.J., Rocca H.B. et al.; for the EMPEROR-Reduced Trial Committees and Investigators. Influence of neprilysin inhibition on the efficacy and safety of empagliflozin in patients with chronic heart failure and a reduced ejection fraction: the EMPEROR-Reduced Trial. Eur. Heart. J. 2021. 42(6). 671-80. doi: 10.1093/eurheartj/ehaa968.
  52. Diabetes Canada Clinical Practice Guidelines Expert Committee. Treatment of diabetes in people with Heart failure. Can. J. Diabetes. 2018. 42(Suppl. 1). S196-200. doi: 10.1016/j.jcjd.2017.10.026.
  53. Torp-Pedersen C., Metra M., Charlesworth A., Spark P., Lukas M.A., Poole-Wilson P.A., Swedberg K. et al. Effects of metoprolol and carvedilol on pre-existing and new onset diabetes in patients with chronic heart failure: data from the Carvedilol or Metoprolol European Trial (COMET). Heart. 2007. 93(8). 968-73. doi: 10.1136/hrt.2006.092379.
  54. Casiglia E., Tikhonoff V. Long-standing problem of β-blocker-elicited hypoglycemia in diabetes mellitus. Hypertension. 2017. 70(1). 42-3. doi: 10.1161/HYPERTENSIONAHA.117.09378.
  55. Dungan K., Merrill J., Long C., Binkley P. Effect of beta blocker use and type on hypoglycemia risk among hospitalized insulin requiring patients. Cardiovasc. Diabetol. 2019. 18(1). 163. doi: 10.1186/s12933-019-0967-1.
  56. Kosmas C.E., Silverio D., Sourlas A., Montan P.D., Guzman E. Role of spironolactone in the treatment of heart failure with preserved ejection fraction. Ann. Transl. Med. 2018. 6(23). 461. doi: 10.21037/atm.2018.11.16.
  57. Zannad F., McMurray J.J., Krum H., van Veldhuisen D.J., Swedberg K., Shi H., Vincent J. et al. Eplerenone in patients with systolic heart failure and mild symptoms. N. Engl. J. Med. 2011. 364(1). 11-21. doi: 10.1056/NEJMoa1009492.
  58. Pitt B., Anker S.D., Bohm M. Rationale and design of mineralocorticoid receptor antagonist tolerability Study-Heart Failure (ARTS-HF): a randomized study of finerenone vs eplerenone in patients who have worsening chronic heart failure with diabetes and/or chronic kidney disease. Eur. J. Heart Fail. 2015. 17(2). 224-32. doi: 10.1002/ejhf.218.
  59. Paneni F. Empagliflozin across the stages of diabetic heart disease. Eur. Heart J. 2018. 39(5). 371-3. doi: 10.1093/eurheartj/ehx519.
  60. van Melle J.P., Bot M., de Jonge P., de Boer R.A., van Veldhuisen D.J., Whooley M.A. Diabetes, glycemic control, and new-onset heart failure in patients with stable coronary artery disease: data from the Heart and Soul Study. Diabetes Care. 2010. 33(9). 2084-9. doi: 10.2337/dc10-0286.

Вернуться к номеру