Мобильная версия

Международный неврологический журнал Том 21, №6, 2025

Сучасні погляди на втрату та горювання: новітні концепції, діагностика та терапевтичні підходи

Авторы: Хаустова О.О., Скринник О.В., Зеленько Є.С.
Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, м. Київ, Україна

Рубрики: Неврология

Разделы: Клинические исследования

Актуальність. Зростання кількості втрат через війну, пандемію та соціальні кризи актуалізує потребу у розмежуванні нормального та патологічного горювання. Несвоєчасна діагностика розладу тривалого горя (РТГ) підвищує ризик депресії, суїцидальності й психосоматичних розладів. Мета: систематизація теоретичних концепцій і емпіричних досліджень для розмежування нормального та патологічного горювання, а також аналіз психічного стану осіб, що зазнали втрати близької людини внаслідок повномасштабного російського вторгнення в Україну, з подальшим вивченням можливих психічних розладів і оцінкою ефективності сучасних терапевтичних, зокрема фармакологічних, підходів. Матеріали та методи. У роботі поєднано результати огляду наукових джерел різноманітних наукових баз за 2014–2024 роки та дані власного клінічного спостереження. Клінічно обстежено 96 пацієнтів (25–55 років), що пережили втрату. Для первинної оцінки використано Traumatic Grief Inventory Self Report Plus (TGI-SR+). 58 пацієнтам, які відповідали РТГ згідно з TGI-SR+, проведене тестування за шкалою Монтгомері — Асберг (MADRS) для оцінки депресивної симптоматики. Результати. Встановлено, що РТГ є окремою діагностичною категорією, яка має чіткі критерії. Основними проявами є стійке емоційне страждання, тривожні симптоми та соціальна дезадаптація через 6 місяців після втрати. Огляд досліджень підтверджує ефективність комбінації психотерапевтичних підходів та фармакологічного лікування. У рамках дослідження пацієнти з РТГ за результатами MADRS були поділені на 2 групи: група 1 — з помірною депресією (n = 31; за MADRS 24,42 ± 2,17 бала) та група 2 — із легкою (n = 37; за MADRS 12,41 ± 2,82 бала). Усім пацієнтам був призначений есциталопрам: у групі 1 — до 20 мг, у групі 2 — до 10 мг. Через місяць після початку лікування показники за MADRS у групі 1 знизилися до 8,06 ± 1,80 бала, у групі 2 — до 4,68 ± 1,48 бала (p < 0,05). Висновки. Поглиблене розуміння втрати та процесу горювання дозволяє своєчасно діагностувати патологічні форми переживання втрат. В умовах війни близькі загиблих і зниклих безвісти часто переживають глибоке горе, яке при пролонгації процесу переходить у РТГ. Саме в таких випадках для полегшення психоемоційного стану доцільною є підтримка антидепресантами, один з яких — есциталопрам — виявився ефективним у лікуванні депресивної симптоматики при РТГ.

Background. The growing number of losses due to war, the COVID-19 pandemic, and social crises underscores the need to differentiate between normal and pathological grief. Delayed diagnosis of prolonged grief disorder (PGD) increases the risk of depression, suicidality, and psychosomatic disorders. Objective: to systematize theoretical concepts and empirical research for distinguishing normal and pathological grief, and to analyze the mental health of individuals who lost a loved one due to the full-scale Russian invasion of Ukraine, with a subsequent assessment of potential mental disorders and the effectiveness of modern therapeutic approaches, including pharmacological interventions. Materials and methods. This study integrates a review of scholarly literature from various scientific databases (2014–2024) and findings of own clinical observations. A total of 96 patients aged 25–55 who had experienced a loss were clinically examined. The Traumatic Grief Inventory-Self Report Plus (TGI-SR+) was used for initial scre-ening. 58 patients met the criteria for PGD according to the TGI-SR+ and were further evaluated using the Montgomery-sberg Depression Rating Scale (MADRS) to assess depressive symptoms. Results. PGD was confirmed as a distinct diagnostic category with well-defined criteria. Its core features include persistent emotional suffering, anxiety symptoms, and social maladjustment persisting six months after the loss. The literature review supports the effectiveness of combining psychotherapeutic and pharmacological interventions. In this study, PGD patients were stratified into two subgroups based on MADRS scores: group 1 — moderate depression (n = 31; MADRS 24.42 ± 2.17), group 2 — mild depression (n = 37; MADRS 12.41 ± 2.82). All patients received escitalopram: up to 20 mg in group 1 and up to 10 mg in group 2. One month after treatment initiation, MADRS scores significantly decreased in both groups: to 8.06 ± 1.80 in group 1 and to 4.68 ± 1.48 in group 2 (p < 0.05). Conclusions. A deeper understanding of loss and the grieving process enables timely diagnosis of pathological grief. Under wartime conditions, families of the deceased and mis-sing people often experience intense grief that, when prolonged, can develop into PGD. In such cases, antidepressant support may be appropriate. Escitalopram proved effective in alleviating depressive symptoms associated with PGD.

Ключевые слова

втрата; стрес; горювання; психічні розлади; розлад тривалого горя; антидепресанти; есциталопрам

loss; stress; grief; mental disorders; prolonged grief disorder; antidepressants; escitalopram

doi: http://dx.doi.org/10.22141/2224-0713.21.6.2025.1210

Вступ

Горювання як реакція психіки на смерть близької людини є невід’ємною частиною людського буття. Щосекунди у світі помирає щонайменше дві людини, і кожна нова смерть в свою чергу впливає на життя ще декількох людей — їх близьких, залишаючи їх із важким емоційним тягарем втрати. Хоча процес переживання втрати завжди болісний, переважна більшість людей успішно опрацьовують і інтегрують цей травматичний досвід, повертаючись з часом до оптимального рівня повсякденного функціонування. Проте є ситуації, коли за певних обставин робота горя не може завершитись, і людина застрягає у процесі горювання на довгі місяці та іноді роки. Від 7 до 10 % осіб (а у випадку втрати єдиної дитини — 22,2 %) зіштовхуються з труднощами прийняття факту втрати та її необоротності у контексті своєї картини життя, що призводить до виникнення реакцій патологічного горя [1].

Згідно з даними Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй (ООН) з прав людини, загалом від початку повномасштабного російського вторгнення загинули щонайменше 12 456 людей, серед яких 669 дітей. ООН вважає, що реальна кількість випадків загибелі цивільних осіб є значно вищою, оскільки наразі відмічаються труднощі з отриманням вірогідної інформації про кількість загиблих з місць, де тривають активні бойові дії [2]. Водночас офіційні дані стосовно втрат серед українських військових на сього–дні відсутні. Наведені цифри — не тільки про втрачені людські життя, але і про долі їх сімей. Війна продовжуватиме забирати життя українців: з кожним наступним днем все більше осіб буде стикатись з болем втрати близької людини. Насильницький характер смерті, раптовість її виникнення, втрата одразу декількох членів родини, неможливість або труднощі з проведенням ритуальних обрядів поховання, тривале перебування в умовах дистресу з розривом соціальних та емоційних зв’язків внаслідок постійної зміни місця проживання — всі ці фактори можуть негативно впливати на процес горювання, перетворюючи його на патологічний.

В оновлених Міжнародній класифікації хвороб (МКХ-11) та Діагностичному і статистичному посібнику з психічних розладів (DSM-5-TR) для позначення реакції патологічного горювання була створена окрема нозологічна одиниця — розлад тривалого горя (РТГ) [3, 4].

Зараз спостерігається стрімке зростання кількості запитів щодо спеціалізованої психіатричної та психологічної допомоги від людей, що переживають втрату близької людини, однак українська система охорони психічного здоров’я демонструє суттєві прогалини у готовності ефективно відповідати на ці запити. Більшість фахівців не мають достатньо досвіду та відповідного інструментарію для роботи з нормальним горем, не кажучи вже про розуміння відмінностей і особливостей ведення осіб з патологічним горюванням. Попри те, що патологічне горе як концепт існує ще з часів класичної праці Фрейда «Скорбота і меланхолія», впродовж багатьох десятиліть спостерігався значний опір з боку як громадськості, так і професійної спільноти щодо визнання його як окремого психічного розладу, що гальмувало розробку ефективних терапевтичних стратегій. Ця прогалина була ліквідована лише у XXI столітті, коли реакція патологічного горювання була нарешті затверджена на рівні офіційних діагностичних класифікаторів. Сьогодні, коли українське суспільство стикнулося з масовими і травматичними втратами, розробка науково обґрунтованих підходів до лікування розладу тривалого горя, включно з дослідженням оптимальних фармакотерапевтичних стратегій, набуває особливої актуальності.

Концептуалізація поняття «втрата». Втрата суттєво вирізняється серед усіх стресових подій не лише своїм майже неминучим характером, але й високою ймовірністю того, що ми неодноразово будемо стикатись з нею впродовж життя. Як писав R.A. Neimeyer (2001), «ми створені для прив’язаності у світі швидкоплинності. Стикаючись із численними небажаними втратами життя — людей, місць, проєктів і речей, що відбуваються одна за одною наче в нескінченній послідовності, ми мусимо відбудовувати світ сенсу, який похитнувся через втрату…» [5].

У сучасній науковій літературі існують різні підходи до визначення поняття «втрата». Згідно з концепцією M. Stroebe і H. Schut (2017), термін «втрата» означає «об’єктивну ситуацію втрати когось значущого через смерть», що викликає комплекс психологічних, фізіологічних та соціальних реакцій [6]. У своїх наукових працях J. Bowlby (1980), автор теорії прив’язаності, трактував втрату як розрив емоційного зв’язку із фігурою прив’язаності, що спричиняє дистрес і низку емоційних, когнітивних та поведінкових реакцій [7].

Важливо зазначити, що хоча поняття втрати традиційно асоціюється зі смертю, сучасне розуміння цього феномену охоплює значно ширший спектр життєвих ситуацій. D.L. Harris і H.R. Winokuer (2021) визначають втрату як «будь-яке позбавлення чогось цінного чи значущого», що може включати здоров’я, стосунки, можливості, репутацію, ідентичність або інші важливі аспекти життя [8]. T.A. Rando (1993) також розглядала поняття втрати у ширшому контексті. Згідно з її підходом, втрата виникає тоді, коли людина втрачає зв’язок з чимось цінним у своєму житті — не обов’язково з близькою особою, але й з матеріальним об’єктом, певною соціальною роллю або можливістю, яка могла б реалізуватись у майбутньому [9].

Визначення понять «горе», «горювання» і «жалоба». Втрата як складний психологічний феномен знаходить своє відображення у двох взаємопов’язаних процесах — переживанні горя (grief) та жалобі (mourning). Якщо втрата являє собою безпосередній досвід позбавлення значущої особи чи об’єкта, то горе і жалоба відносяться, відповідно, до індивідуальних і соціальних процесів, які забезпечують адаптацію до змін, викликаних втратою. Відповідно до M. Stroebe і H. Schut (2017), поняття «горе» відображає внутрішні, психологічні процеси переживання втрати, тоді як «жалоба» охоплює зовнішні, соціально обумовлені реакції на втрату. Горе включає емоційні, когнітивні та фізіологічні реакції людини на втрату, які є глибоко індивідуальними та суб’єктивними — від шоку, заперечення і гніву до глибокого смутку, туги і поступового прийняття. Жалоба ж стосується культурно детермінованих ритуалів, поведінкових практик та способів вираження горя, які регулюються соціальними нормами та очікуваннями. Це можуть бути похоронні обряди, носіння траурного одягу, дотримання певних заборон, участь у меморіальних заходах тощо [6]. У своїй роботі R. Kastenbaum (2008) розвиває ідею про «систему смерті» (death system) — соціокультурний механізм, через який суспільство не лише надає смерті значення та інтерпретує її, але й регламентує відповідні ритуали та практики скорботи. Згідно з його концепцією, жалоба відноситься до публічних процесів вираження горя та взаємодії з суспільною «системою смерті» [10]. M. Stroebe і H. Schut (2015) також підкреслюють, що жалоба створює структуру для вираження горя та забезпечує підтримку людини, що горює, спільнотою [11].

У англомовній науковій літературі також можна зустріти поняття bereavement, під яким розуміється період після втрати, коли людина переживає горе і перебуває у жалобі. В україномовній науковій літературі цьому поняттю відповідає термін «горювання». Важливо зазначити, що bereavement охоплює як індивідуальне горе (grief), так і соціально обумовлену жалобу (mourning), являючи собою цілісну систему реагування людини, що стикнулася зі смертю близької особи. Хоча поняття «втрата», «горе», «горювання» та «жалоба» мають різні відтінки значень, оскільки стосуються різних аспектів феномену втрати, у сучасній науковій літературі ці терміни часто використовуються як синоніми [12–14].

Отже, дотримуючись системного підходу, раціонально диференціювати основні поняття таким чином: втрата розглядається як об’єктивна подія або факт відсутності; горе — як комплекс індивідуальних емоційних, когнітивних та фізіологічних реакцій на втрату; жалоба — як соціокультурально регламентований процес вираження скорботи, а горювання — як інтегративний досвід, що поєднує у собі всі вищезазначені аспекти.

Класифікація втрат. Хоча поняття втрати традиційно асоціюється зі смертю близької людини, воно охоплює значно ширший спектр життєвих подій та обставин, які можуть супроводжуватись відчуттям позбавлення чогось цінного та значущого. На сьогодні існує декілька підходів до класифікації різних типів втрат, що виходять далеко за концептуальні межі розуміння втрати як чогось, що пов’язане зі смертю. D.L. Harris у своїй праці «Counting our losses» (2011) описує такі види втрат: матеріальні втрати (майно, фінансові ресурси), втрати відносин (розлучення, розрив стосунків, усиновлення), втрати, пов’язані зі здоров’ям (хронічні захворювання, інвалідизація, старіння), втрати безпеки та захисту (фізичне та сексуальне насильство, травматичні події, природні катастрофи), втрати сенсу та відчуття справедливості, втрати ідентичності (втрата роботи, міграція, безпліддя, зміна статі та сексуальної орієнтації) [15].

Особливу цінність має класифікація T.A. Rando (1993), у якій вона виділяє первинні втрати (безпосередній об’єкт втрати, який може бути фізичним — смерть близької людини чи втрата житла, або психосоціальним/символічним — розлучення чи втрата роботи) та вторинні втрати (наслідки первинної втрати, як-от зміна фінансового становища після смерті людини, втрата відчуття безпеки після насильства, втрата ролі чи статусу після розлучення, виходу на пенсію тощо) [9]. T.A. Rando підкреслює, що вплив вторинних втрат часто ігнорується або недооцінюється, хоча саме вони лежать в основі реакцій горя. Неважливо, яка конкретно втрата відбулась: усі втрати об’єднує те, що після них повернення до якогось конкретного аспекту життя, який ми цінували або цінуємо, більше неможливе (Harris D.L., Winokuer H.R., 2021) [8].

Втрата близької людини. Втрата близької людини є одним із найглибших екзистенційних викликів. За даними епідеміологічних досліджень (Wilson D.M. із спів-авторами, 2018), близько 96 % дорослих переживають такий досвід принаймні раз у житті, а середня кількість подібних втрат протягом життя сягає п’яти [16].

Важливо зазначити, що реакції горя на втрату близької людини значно варіюють залежно від багатьох факторів, як-от характер стосунків із померлим, обставини смерті, доступність соціальної підтримки, культурні та релігійні переконання, особистісні характеристики та попередній досвід втрат [8]. Наприклад, раптова або насильницька смерть (через самогубство, вбивство чи нещасний випадок) часто викликає більш інтенсивні реакції горя порівняно зі смертю через невиліковну хворобу або старість [17].

Характер взаємин з померлою людиною визначає особливості переживання втрати. Втрата дитини, яка часто описується як одна з найболючіших втрат, порушує природний порядок життя, що може спричинити особливо інтенсивне та ускладнене горювання [18]. При втраті подружжя людина стикається не лише з емоційними стражданнями через втрату значущої фігури, але й зі значними змінами у повсякденному житті, соціальних ролях та фінансовій ситуації. Втрата батьків, попри її відносну очікуваність у життєвому циклі, може викликати інтенсивні почуття покинутості і незахищеності. Втрата брата або сестри часто залишається «у тіні» батьківського горя, через що люди, які втратили сиблінга, можуть не отримувати належної уваги до своїх переживань та соціальної підтримки [19, 20].

Як зазначають C.M. Parkes та H.G. Prigerson (2010), втрата близької людини впливає не лише на психологічний стан, але і на фізичне здоров’я, підвищуючи ризик смертності, особливо в перші місяці після втрати, що отримало назву «ефект розбитого серця». Це підкреслює важливість розуміння втрати близької людини як комплексного явища, що охоплює різні аспекти життя та функціонування особистості [21, 22].

Символічні втрати (статус, робота, здоров’я). Символічні втрати — це втрати, які хоч і не пов’язані безпосередньо зі смертю, проте відображають важливі зміни в ідентичності, можливостях, ролях та цінностях людини. У своїх роботах D.L. Harris (2019) підкреслює, що втрати, не пов’язані зі смертю, можуть викликати емоційні реакції, які за своєю інтенсивністю та впливом на психологічний стан часто не поступаються реакціям горя, які виникають після втрати близької людини [23]. Попри значущість символічних втрат, суспільство часто не сприймає їх як достатньо вагомі для повноцінного горювання, що лише поглиблює страждання тих, хто з ними стикнувся.

Втрата роботи — одна з найпоширеніших символічних втрат, яка впливає не лише на фінансову безпеку, але й на почуття власної гідності, професійну ідентичність та соціальні зв’язки. Дослідження J.A. Climent-Rodrguez із співаторами (2019) та Van Eersel із співавторами (2022) демонструють, що люди, які втратили роботу, також мають короткострокові реакції горя, які у невеликої кількості людей можуть перетворюватись на повноцінне ускладнене горювання [24, 25]. Інтенсивність емоційних реакцій значно посилюється, якщо професійна діяльність була важливою частиною самовизначення людини або її життєвим покликанням.

Втрата здоров’я, особливо через хронічні захворювання або інвалідність, є особливо складним викликом для особистості. K. Charmaz (1983) описала цей процес як «втрату себе», коли людина оплакує не лише обмеження фізичних можливостей, але й зміни у своїй ідентичності, соціальних ролях та запланованому майбутньому [26]. Діагностування серйозного захворювання часто призводить до того, що M. Bury (1982) назвав «біографічним розривом», коли людина вимушена переосмислити своє життя і плани на майбутнє в контексті нових обмежень [27].

Втрата соціального статусу через вихід на пенсію чи розлучення також може викликати реакції горя. Це пов’язано з тим, що зміна соціального статусу часто супроводжується втратою ідентичності та соціальних зв’язків, що були пов’язані з попереднім статусом особистості [28]. Зміна місця проживання через міграцію, вимушене переселення чи природні катастрофи призводить до того, що деякі автори назвали «культурним горем» — людина втрачає не просто фізичний простір, який вона вважала своїм домом, але й почуття приналежності, культурну ідентичність та соціальні зв’язки, що формували її світогляд [29–32].

Втрата автономії, яка часто зустрічається серед людей похилого віку та осіб, які потребують постійного догляду, зачіпає фундаментальні аспекти людської гідності — приватність, самостійність, контроль над власним життям. Психологічні наслідки такої втрати часто проявляються у формі депресивних станів, хронічної тривоги та прихованої чи навіть відкритої ворожості. Поряд із втратою реального не менш болісною буває втрата потенційного — нереалізованих мрій та надій. Це може бути втрата надії мати дітей, розрив перспективних стосунків, нездійснені кар’єрні амбіції або зруйновані життєві цілі [33, 34]. C.L. Schultz і D.L. Harris (2011) описують це як горе за тим, що «могло б бути», за життям, яке могло б відбутися, але ніколи не стане реальністю [35].

Невизначена втрата. Невизначена втрата — це особливий вид втрати, який характеризується неможливістю завершити процес горювання через відсутність підтвердження або спростування факту смерті [36]. В основі такої втрати лежить невизначеність щодо долі близької людини, що викликатиме суттєвий психологічний дистрес, який може тривати роками або навіть передаватися між поколіннями.

Концепцію невизначеної втрати вперше представила й детально описала сімейна психотерапевтка P. Boss у 1970 році, коли стикнулась з цим явищем під час роботи з родинами військових, зниклих безвісти. У своїй роботі, опублікованій у 1999 році, вона виділяє два типи невизначеної втрати — фізичну та психологічну. Перший тип характеризується фізичною відсутністю члена сім’ї, як-от у випадках зникнення безвісти, викрадення або перебування у полоні. Психологічний зв’язок з людиною при цьому зберігається. До другого типу варто віднести ситуації фізичної присутності при психологічній відсутності, що може спостерігатись при деменції, змінах особистості внаслідок зловживання алкоголем або психоактивними речовинами, впливі інших психічних розладів, а також гендерній трансформації [36].

P. Boss (1999, 2007) у своїх роботах наголошує, що невизначена втрата є найтяжчим видом втрати для опрацювання психікою [36, 37]. Невизначеність щодо долі близької людини блокує природні механізми подолання горя, ніби «заморожує» його. Відсутність тіла або останків позбавляє рідних можливості провести ритуали прощання, що перешкоджає повноцінному емоційному відокремленню від померлого та закриттю горя [38]. У випадку невизначеної втрати біль неможливо виразити так, щоб одночасно визнати смерть і не втратити надію, що близька людина жива.

За останні декілька десятиліть розуміння феномену невизначеної втрати значно розширилось і поглибилось. На сьогодні є чимало праць, які досліджують цей тип втрати у різних контекстах, зокрема у випадках тероризму, природних катастроф, вимушеної міграції, політичних переслідувань, хронічних захворювань, а також у ситуаціях порушення сімейної структури. Крім вищезазначених прикладів, низка авторів пропонує вважати невизначеною втратою також ситуації розлуки з близькими, особливо якщо члени сім’ї залишаються в зоні постійного ризику (наприклад, у Сирії чи Україні під час війни) або якщо родина була розділена під час втечі [39, 40]. У таких випадках люди часто не мають інформації про долю рідних, що створює додатковий емоційний тягар.

Невизнані втрати. Невизнане горе (disenfranchised grief), уперше описане K.J. Doka (1989), є особливим видом горя [41]. На відміну від тих втрат, які визнаються суспільством і мають «соціальний дозвіл» на проведення ритуалів прощання, як-от втрата близької людини через смерть, невизнані втрати залишаються «невидимими», що створює додатковий емоційний тягар для людей, які переживають такий досвід.

Дослідження K.J. Doka (2002) виявило кілька типів невизнаних втрат, що формуються під впливом усталених соціокультурних норм і стереотипів. Перша категорія включає втрати, які не визнаються суспільством як значущі, — втрата домашньої тварини, викидні на ранніх термінах вагітності, втрата через медичний аборт. У цих випадках оточення часто недооцінює емоційний вплив події, що відображається у коментарях на кшталт «це лише тварина» або «просто завагітнієш знову». Другу категорію становлять ситуації, коли не визнаються або приховуються самі стосунки між людиною, що горює, та об’єктом втрати. Це може стосуватись втрати партнера в одностатевих стосунках у гомофобному середовищі, горя за позашлюбним партнером або переживання втрати колишнього партнера. У таких випадках людина не може відкрито висловлювати свою скорботу через страх осуду, відторгнення або дискримінації. Третя категорія охоплює втрати, при яких сама причина смерті замовчується або стигматизується — самогубство, смерть у в’язниці, від ВІЛ/СНІДу, передозування наркотиків тощо. У таких випадках суспільний осуд померлого може поширюватись і на тих, хто за ним горює. Через вплив соціальної стигми люди вимушені уникати розголошення справжньої причини смерті, що обме–жує їхню можливість отримати належну підтримку та розуміння. Четверта категорія стосується випадків, коли сама особа, що горює, не визнається суспільством як така, що здатна переживати втрату. Це часто стосується маленьких дітей, людей з інтелектуальними порушеннями або тяжкими психічними розладами. Помилково вважаючи, що ці групи не здатні усвідомити втрату або адекватно її переживати, оточення може ігнорувати їхні емоційні потреби або применшувати значущість їхніх переживань. П’ята категорія включає ситуації, у яких стигматизується сам стиль переживання втрати, якщо він конфліктує з соціальними нормами — наприклад, надмірна емоційність або ж придушування емоцій [42].

Невизнані втрати часто супроводжуються додатковими емоційними реакціями — соромом, провиною, гнівом через відсутність визнання, страхом осуду, що ускладнює і без того болісний процес горювання [42]. Людям, які переживають такі втрати, може бути складно інтегрувати цей досвід у своє життя, особливо коли їм доводиться приховувати свої почуття або стикатися з негативними реакціями оточення. За відсутності соціального визнання, ритуалів та підтримки люди, що стикнулись з цим видом втрат, часто залишаються наодинці зі своїми переживаннями. Цей брак зовнішніх ресурсів може призводити до ізоляції, розвитку ускладненого горювання та тривалого психологічного дистресу [42, 43].

Нормативне горе. Горювання — це природний процес адаптації до втрати, що включає цілий спектр психологічних, фізіологічних, поведінкових та соціальних реакцій (J.W. Worden, 2018) [44]. Хоча досвід втрати когось або чогось є спільним для усіх людей, реакції горя можуть суттєво варіюватися залежно від індивідуальних, соціальних та культурних факторів.

Нормативні реакції горя охоплюють широкий спектр емоційних, когнітивних, поведінкових, фізіологічних та екзистенційних проявів [45]. Серед можливих емоційних реакцій на втрату можна виділити шок, заціпеніння, смуток, тугу, скорботу, роздратованість, гнів, тривогу, відчуття провини, самозвинувачення, а також відчуття самотності та безпорадності. У деяких випадках може спостерігатись відчуття полегшення, що часто виникає у людей, чия близька людина перед смертю довгий час страждала на тяжке або невиліковне захворювання. Характерним для усіх емоційних проявів є їх «хвилеподібний» характер: вони можуть тривати від кількох хвилин до декількох годин і часто провокуються нагадуваннями про втрату — важливими датами, місцями або предметами.

До когнітивних проявів горя відносять нав’язливі думки про померлого або обставини його смерті, труднощі з концентрацією уваги, порушення пам’яті, труднощі з прийняттям рішень тощо. У цей період також можуть виникати виснажливі екзистенційні роздуми, коли людина намагається інтегрувати втрату у своє вже змінене життя: «Чому це сталося зі мною?», «Як ця втрата вплине на моє життя?», «Як жити далі?» Поведінкові прояви горя охоплюють широкий спектр дій, серед яких можна виділити плач, соціальну відстороненість, загальмованість або надмірну активність, пошук або уникнення нагадувань про померлого, а також зміни у звичному стилі життя. Як у дітей, так і у деяких дорослих можуть виникати регресивні тенденції — повернення до більш ранніх моделей поведінки, як-от підвищена залежність від оточуючих, примхливість, порушення навичок самообслуговування, що раніше були добре сформовані. Ці регресивні прояви зазвичай тимчасові та відображають природний процес психологічної адаптації до втрати, коли внутрішні ресурси людини тимчасово спрямовані на інтеграцію травматичного досвіду, залишаючи менше енергії для підтримки звичних поведінкових патернів. Особлива увага належить активностям, які напряму пов’язані з проживанням втрати, — зберігання речей померлого або ж, навпаки, їх швидка утилізація, відвідування місць, пов’язаних з померлим, ритуали вшанування пам’яті тощо. Ці поведінкові прояви є важливими адаптивними механізмами, що допомагають людині поступово прийняти реальність втрати.

Серед проявів горя, які виникають у соціальній сфері, можна виділити розрив стосунків з іншими людьми, особливо на початку горювання, пошук або уникнення підтримки, набуття нових соціальних ролей тощо. Підвищена секреція кортизолу та інших стресових гормонів обумовлює фізіологічні прояви горя, зокрема хронічну втому, порушення сну та зниження імунної відповіді організму [46–48]. Це також пояснює підвищений ризик серцево-судинних захворювань, особливо в перші шість місяців після втрати [49, 50]. Духовні та екзистенційні реакції включають переоцінку переконань і цінностей, пошук нового сенсу в житті, можливі зміни в релігійних або філософських поглядах.

З часом інтенсивність і частота «нападів горя» зменшуються, хоча вони можуть повертатися з новою силою в річниці та інші важливі дати. Хоч процес переживання втрати є глибоко індивідуальним, вважається, що в рамках нормального горювання поступова адаптація до життя без померлого, з формуванням нової ідентичності та реорганізацією повсякденного життя, відбувається протягом 6 (відповідно до МКХ-11) або 12 місяців (за DSM-5-TR) [3, 4].

Класична концепція стадій горювання. Ідея про те, що природна психологічна реакція на втрату включає проходження через окремі стадії горя, вперше була висунута J. Bowlby (1961, 1980) та C.M. Parkes (1972, 1983) [51–54]. Вони запропонували чотири послідовні стадії: шок-оціпеніння, туга і пошук, дезорганізація-відчай та реорганізація. У своїй книзі «Про смерть і вмирання» E. Kbler-Ross (1969), швейцарський психіатр, використала цю концепцію для розробки своєї моделі, яка включала п’ять стадій: заперечення — дисоціація — ізоляція, гнів, торг, депресія та прийняття [55]. Хоч ця модель і була розроблена першочергово для опису досвіду термінально хворих пацієнтів, які стикаються з усвідомленням наближення своєї смерті, вона стала настільки широковідомою, що почала застосовуватись до різноманітних втрат — від смерті близької людини до розлучення і втрати роботи.

Незважаючи на популярність, теорія мала своїх критиків. Багато психологів (G.A. Bonanno та K. Boerner, 2007; M. Stroebe із співавторами, 2017) критикували теорію п’яти стадій, стверджуючи, що горе нелінійне і що люди у скорботі можуть повертатися до попередніх станів, переживаючи емоційні стани повторно [56, 57]. Отже, фази горя не слід розглядати як жорстку послідовність, через яку людина проходить лише один раз. Людина, яка переживає втрату, може багато разів рухатись від однієї стадії до іншої, перш ніж дійти до кінцевого прийняття.

Сучасні процесуальні моделі нормативного горювання: дуальна модель процесу горювання Stroebe та Schut. Значний внесок у розуміння психологічних механізмів переживання втрати зробили M. Stroebe та H. Schut, запропонувавши дуальну модель процесу горювання (Dual Process Model). На відміну від традиційних моделей, де «робота горя» представлена як лінійна послідовність стадій, вони пропонують розглядати горе як динамічний процес, характерною особливістю якого є коливання між двома типами копінг-стратегій: орієнтованими на втрату та орієнтованими на відновлення. Як зазначають самі автори, модель була створена для того, щоб «краще усвідомлювати різноманітність стресового досвіду при переживанні втрати» [58].

У рамках дуальної моделі процесу горювання виділяють два основні типи стресорів, з якими стикається людина у процесі переживання втрати. Стресори, орієнтовані на втрату, пов’язані безпосередньо з померлою людиною і передбачають роботу горя над такими аспектами, як прийняття реальності втрати, переживання болісних емоцій, а також осмислення та переоцінка стосунків з померлим. Прикладом копінг-стратегій на цьому полюсі можуть бути перегляд фотографій і збереження речей померлого, постійне повернення у думках та спогадах, особливо у річницю смерті або у важливі сімейні дати, переживання почуття провини тощо. Стресори, орієнтовані на відновлення, стосуються вторинних наслідків втрати — змін у соціальному статусі (наприклад, набуття статусу вдови/вдівця), необхідності опановувати нові навички, приймати самостійні рішення, переосмислювати свою роль у житті. Перебуваючи на цьому полюсі, людина вчиться жити життя, в якому вже немає близької людини: наприклад, починає самостійно займатися фінансовими питаннями (сплата рахунків, ведення бюджету), опановує побутові навички справ, якими раніше займався померлий, реорганізує фізичний простір вдома, вчиться проводити свята і важливі події без участі померлого, формує нові соціальні зв’язки тощо.

Центральним елементом дуальної моделі є концепція осциляції — динамічного коливання між стратегіями, орієнтованими на втрату, та стратегіями, орієнтованими на відновлення. Stroebe та Schut підкреслюють: у повсякденному житті люди, які переживають втрату, природним чином рухаються між цими двома полюсами — від занурення в емоції горя до тимчасового відволікання та зосередження на побудові нового життя. Важливо розуміти, що жодна з цих стратегій сама по собі не забезпечує повноцінної адаптації до втрати. Ефективна робота горя потребує збалансованого коливання між конфронтацією та уникненням, між переживанням болю втрати та поверненням до повсякденного функціонування. Такі коливання мають здійснюватися гнучко, з урахуванням індивідуальних особливостей людини, характеру втрати та соціокультурного контексту.

Отже, дуальна модель процесу горювання дала змогу відмовитись від існуючої до цього концепції горя як лінійного процесу на користь динамічного підходу, підкресливши терапевтичну цінність не тільки конфронтації з болем втрати, але і тимчасового дистанціювання. Це, у свою чергу, дає змогу розробляти більш індивідуалізовані терапевтичні підходи, які враховують унікальний стиль горювання кожної людини. Саме тому дуальна модель Stroebe та Schut залишається однією з найвпливовіших сучасних теорій горювання, що забезпечує концептуальну основу для розуміння складної динаміки процесів переживання втрати близької людини.

Когнітивна перспектива: реконструкція сенсу після втрати. Втрата близької людини часто спричиняє не лише сильний емоційний біль, але й глибокі зміни в системі уявлень особистості про себе і навколишній світ. Janoff-Bulman (1989, 1992) запропонувала когнітивну теорію, яка пояснює, як травматичні події, зокрема втрата близької людини, можуть фундаментально порушити усталену систему уявлень особистості про світ і себе [59, 60].

Центральним поняттям теорії Janoff-Bulman є концепція «світу припущень» (assumptive world) — інтегрованої системи когнітивних схем, що охоплює три ключові переконання: про доброзичливість навколишнього світу, осмисленість і передбачуваність подій та власну гідність і цінність. У нормальних умовах ці припущення залишаються стабільними і переважно позитивними, формуючи погляд на світ як на передбачуваний і справедливий, а на себе — як на гідну особистість, що, у свою чергу, забезпечує психологічну опору для повсякденного функціонування. Втрата близької людини, особливо раптова чи насильницька, може різко зруйнувати ці базові припущення.

Когнітивна теорія також розкриває і пояснює значення низки симптомів, що виникають після травматичної втрати. Заперечення, емоційне оніміння, уникнення думок про втрату — це захисні механізми, що допомагають людині впоратися з шоком від руйнування базових переконань. Однак реальність втрати неминуче проникає у свідомість через нав’язливі думки, спогади та сни, що змушує людину шукати нові способи осмислення досвіду. Відповідно до концепції Janoff-Bulman, адаптація до зруйнованого світу припущень може відбуватись двома головними шляхами: через асиміляцію (інтеграцію травматичного досвіду в існуючі когнітивні схеми без їх суттєвої зміни) або акомодацію (модифікацію таких схем для включення нової реальності). Цей процес відбувається в контексті постійної взаємодії між глобальними (загальними переконаннями про світ) та специфічними для події сенсами (інтерпретаціями конкретної втрати), як зазначають C.L. Park та S. Folkman (1997) [61].

Важливо відзначити, що, за спостереженнями Janoff-Bulman, не всі втрати мають однаково руйнівний вплив на світ припущень. Деякі втрати можуть бути асимільовані без суттєвої трансформації базових переконань — або тому, що вони недостатньо значущі, щоб похитнути міцно вкорінені уявлення, або тому, що наявні когнітивні схеми особистості достатньо гнучкі для інтеграції такого досвіду [59, 60].

Сучасне розуміння патологічного горювання спирається на інтеграцію багаторічних клінічних спостережень та емпіричних досліджень, проведених протягом останніх десятиліть. Патологічне горювання тепер визнається як окремий розлад з чіткими діагностичними критеріями та причинами виникнення, що відкрило нові перспективи для розробки цільових терапевтичних стратегій.

Діагностичні системи традиційно демонстрували обережність щодо патологізації реакцій горя. В DSM-IV та МКХ-10 горювання класифікувалося в категоріях «V-код» та «Z-код» відповідно, що відносило його до «станів, що можуть бути в центрі клінічної уваги», але не до психічних розладів. Ця позиція відображала розуміння горя як нормальної, культурально обумовленої реакції на втрату близької людини. Однак систематичні дослідження останніх десятиліть переконливо продемонстрували, що у частини осіб горювання може набувати патологічного характеру, суттєво відрізняючись від нормальних реакцій горя, що зумовило необхідність офіційного визнання патологічних форм горювання. Першим кроком у цьому напрямку стало введення у DSM-5 нозологічної категорії «Комплексний персистуючий розлад горя», проявами якого були: постійна туга за померлим, нав’язливі думки про померлого або заклопотаність обставинами його смерті, труднощі з прийняттям втрати, емоційне оніміння, надмірне уникнення нагадувань про втрату, відчуття самотності або відчуженості від інших людей, труднощі з довірою, негативна оцінка себе стосовно померлого або смерті (наприклад, самозвинувачення), відчуття спустошеності та безглуздості життя, бажання померти, щоб бути з померлим; порушення власної ідентичності, труднощі або небажання функціонувати і планувати майбутнє після втрати [4]. Важливо зазначити, що розлад був розміщений у секції «Стани для подальшого дослідження», що вказувало на необхідність додаткових досліджень для підтвердження валідності цього діагнозу. Значним прогресом стало офіційне включення розладу тривалого горя як повноцінної діагностичної категорії до останніх редакцій провідних класифікаційних систем DSM-5-TR та МКХ-11. Це закріпило статус патологічного горювання як окремого клінічного розладу, відмінного від нормальної реакції горя, депресії та посттравматичного стресового розладу.

РТГ в МКХ-11 розглядається як комплекс інтенсивних проявів горювання, що тривають понад 6 місяців після втрати близької людини та спричиняють значні функціональні порушення у різних сферах функціонування особистості. У DSM-5-TR часовий критерій подовжено до 12 місяців для дорослих (зі збереженням 6-місячного критерію для дітей та підлітків), що стало предметом наукової дискусії щодо оптимальних для діагностики часових меж розладу. У табл. 1 детальніше описані критерії РТГ відповідно до МКХ-11 та DSM-5-TR [3, 4].

Порівняльні дослідження діагностичних критеріїв підтверджують узгодженість моделей РТГ: зміст переживань та функціональні порушення демонструють високу схожість як між актуальними версіями МКХ-11 та DSM-5-TR, так і з концепцією персистуючого комплексного розладу горя, наданою у початковій версії DSM-5.

Важливим аспектом розуміння РТГ, особливо з позицій подальшої тактики лікування, є оцінка наявності афективної симптоматики. Історично патологічні реакції горювання часто діагностувалися як реактивна депресія або депресивний епізод, спричинений втратою. Наявність депресивних симптомів, як-от сум, плач, соціальна ізоляція та замкнутість, порушення сну, відчуття власної нікчемності і провини, суїцидальні думки, є логічною з огляду на визначення мішеней для подальшого терапевтичного втручання.

Метою цієї роботи є систематизація теоретичних концепцій і емпіричних досліджень для розмежування нормального та патологічного горювання, встановлення діагностичних критеріїв РТГ, а також аналіз психічного стану осіб, що зазнали втрати близької людини внаслідок повномасштабного російського вторгнення в Україну, з подальшим вивченням можливих психічних розладів і оцінкою ефективності сучасних терапевтичних, зокрема фармакологічних, підходів.

Це дослідження проведене в рамках науково-дослідної роботи «Інноваційні технології ефективного психолого-психіатричного супроводу осіб, які пережили різні типи втрат під час війни», що виконується коштом державного бюджету на кафедрі медичної психології, психосоматичної медицини та психотерапії Національного медичного університету імені О.О. Богомольця; державний реєстраційний номер: 0124U000697.

Матеріали та методи

Було проведено якісний контент-аналіз наукової україномовної та англомовної літератури, опублікованої за період з 1970 по 2025 р., присвяченої концепціям нормального та патологічного горювання. Пошук відбувався із використанням таких баз даних, як PubMed, Scinapse та Google Scholar, за ключовими словами, що відображають різні аспекти горювання. Для англомовних джерел використовувались терміни: grief, bereavement, loss, complicated grief, prolonged grief disorder. Для україномовних джерел — «горювання», «горе», «втрата», «скорбота», «жалоба», «патологічне горювання», «ускладнене горювання», «розлад тривалого горя». Аналіз літератури зосереджувався на таких аспектах: визначення втрати та її типів, концептуалізація процесу горювання, еволюція моделей горя, розмежування нормального та патологічного горювання, сучасні підходи до діагностики та фармакотерапії розладу тривалого горя.

Також у рамках дослідження було обстежено 96 пацієнтів, які зазнали втрати близької людини, починаючи з 24.02.2022 року. Критеріями включення також були вік 18–55 років, проживання до 24.02.2022 на території України, відсутність будь-яких психічних розладів до початку повномасштабного вторгнення.

Середній вік досліджених становив 36,9 ± 11,3 року. Серед них було 28 чоловіків та 68 жінок (співвідношення 1 : 2,4). У дослідженні взяли участь 14 військових (14,6 %) та 82 цивільних (85,4 %).

Серед типів втрат найчастішою була втрата когось з батьків (38,5 %, 37 респондентів), на другому місці втрата чоловіка або дружини (35,4 %, 34 респонденти), близького друга або подруги (15,6 %, 15 респондентів), у чотирьох випадках (4,2 %) — смерть дитини. Шість респондентів (6,3 %) повідомили про зниклих безвісти родичів.

На першому етапі всі респонденти заповнили українську версію опитувальника Traumatic Grief Inventory Self Report Plus (TGI-SR+). Основною метою цього дослідження було відокремити респондентів з патологічним горем від осіб з нормальним процесом горювання. TGI-SR+ перевіряє наявні у пацієнта симптоми РТГ на відповідність вимогам МКХ-11 та DSM-5-TR, порівнюючи обидва набори критеріїв, що полегшує дослідження. Опитувальник складається з 22 пунктів, які представляють всі критерії РТГ за DSM-5-TR та МКХ-11. Бали за кожним пунктом підсумовуються у загальний бал. Загальний бал 71 або вище вказує на можливий РТГ. Тест має високу надійність та пройшов перевірку на декількох вибірках, зокрема й українській [63–66].

Для оцінки депресивної симптоматики та її динаміки всім пацієнтам, які відповідали РТГ згідно з TGI-SR+, було проведене тестування за шкалою Монтгомері — Асберг для оцінки депресії (MADRS) [67]. MADRS — це діагностичний опитувальник із десяти пунктів. Він є оцінною шкалою, а не власне діагностичною, тому що ранжує ступінь вираженості симптомів та тяжкість стану. Опитувальник складається з 10 пунктів: уявний смуток; смуток, про який повідомляє; внутрішнє напруження; зменшення тривалості сну; зниження апетиту; труднощі з концентрацією; втомлюваність; нездатність відчувати; песимістичні думки; суїцидальні думки. Звичайними граничними точками є: від 0 до 6 балів — норма/симптом відсутній; від 7 до 19 балів — легка депресія; 20–34 бали — помірна депресія; > 34 бали — тяжка депресія. Для виявлення депресивної симптоматики нами використовувалося структуроване клінічне інтерв’ю [68, 69].

Статистичну обробку отриманих даних проводили за допомогою Excel для Windows. Нормальність розподілу значень у вибірці перевіряли за допомогою тесту Шапіро — Вілка; стандартне відхилення наведене для нормального розподілу. Для оцінки міжгрупових відмінностей застосовували Т-критерій нормального розподілу. Для всіх типів аналізу відмінності вважалися статистично значущими при р < 0,05.

Результати

Усі 96 пацієнтів, що були залучені до дослідження, заповнили TGI-SR+. Серед них загальних бал нижче за 71 був у 23 пацієнтів, що свідчило про відсутність у них критеріїв РТГ за МКХ-11 та DSM-5-TR. Ще у 5 пацієнтів минуло менше ніж пів року від смерті близької людини, тобто не виконувався критерії часу для РТГ. У інших 68 пацієнтів загальний показник за шкалою TGI-SR+ був більше за 71 бал (середній бал становив 89,45 ± 13,65, що свідчило про наявність РТГ.

На другому етапі дослідження 58 пацієнтам було проведене тестування за MADRS. За результатами тестування пацієнти були поділені на дві групи: група 1 — з помірним рівнем депресії (загальна сума від 20 до 34 балів) та група 2 — з легкою депресією (загальна сума від 7 до 19 балів). До групи з помірним рівнем депресії потрапив 31 обстежений, до групи з легким рівнем — 37 обстежених. У групі 1 середній бал за TGI-SR+ становив 99,97 ± 3,84, середній показник за MADRS — 24,42 ± 2,17 бала. У групі 2 середній бал за TGI-SR+ становив 83,38 ± 5,83, середній показник за MADRS — 12,41 ± 2,82 бала. Розподіл обстежених за групам наведений у табл. 2.

Таким чином, пацієнти, що страждали на РТГ, мали клінічно виражену депресивну симптоматику, що виникла на тлі смерті близької людини, тобто йдеться про реактивну депресію як різновид афективних станів, що виникає як реакція на стресову ситуацію. Тобто РТГ можна ототожнювати з реактивною депресією внаслідок втрати близької людини, оскільки афективні симптоми виникають через стрес [70–73].

Реактивні депресії, на відміну від ендогенних, у разі адекватної та своєчасної терапії мають більш сприятливий прогноз порівняно з іншими типами депресій. У зв’язку з цим постала проблема їх адекватної терапії [62].

У деяких дослідженнях фармакотерапія поліпшила симптоми депресії, але не мала диференційованого впливу на рівень інтенсивності горя порівняно з плацебо [74, 75]. Для оптимального лікування симптомів депресії актуальним є пошук ефективної, безпечної медикаментозної терапії. Подібним критеріям більшою мірою відповідають антидепресанти останніх генерацій, як-от селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну (СІЗЗС) [76, 77].

Есциталопрам є одним із СІЗЗС, який створено на базі відомого циталопраму. Він являє собою S-стереоізомер (лівобічну версію) останнього. Здатність інгібувати зворотне захоплення серотоніну в S-ізомеру є у 100 разів вищою, ніж у R-ізомеру (правобічного). Крім того, R-ізомер спроможний протидіяти активності S-ізомеру, блокуючи рецептори серотоніну [78, 79].

Також есциталопрам позитивно впливає на нейропластичність. На моделі депресії у тварин показано статистично вірогідне збільшення нейротрофічного фактора головного мозку — brain-derived neurotrophic factor (BDNF) у сироватці крові та нейронах тих відділів головного мозку, що беруть участь у розвитку депресії (гіпокамп, лобова частина). Також збільшувалась кількість дендритів та їх розгалуженість, поліпшувалися міжнейронні зв’язки [80–82]. У клінічних дослідженнях під час лікування есциталопрамом рівень BDNF у сироватці хворих із посттравматичним стресовим розладом вірогідно збільшувався. У пацієнтів із низьким рівнем BDNF спостерігався найпомітніший клінічний ефект есциталопраму [83].

Есциталопрам також впливає на  мікроглію, зменшуючи нейрозапалення. В експерименті на тваринах неодноразово був показаний його вплив на кількість клітин мікроглії. А у пацієнтів із депресією під час успішного лікування есциталопрамом спостерігалося зниження маркерів запалення [84]. Таким чином, есциталопрам є фармакологічною сполукою, яка за механізмом дії поєднує властивості антидепресанта та нейропротектора, що виділяє його серед інших СІЗЗС.

До такого унікального профілю додаються ще добрі фармакокінетичні властивості, як-от висока біодоступність (до 80 %, прийом їжі не впливає на всмоктування лікарського засобу зі шлунково-кишкового тракту), незначна взаємодія з цитохромом Р450, легкість проходження через гематоенцефалічний бар’єр, низький ризик негативної взаємодії із іншими ліками, низький рівень гепатотоксичності [85–88].

Серед антидепресантів класу СІЗЗС саме есциталопраму притаманна висока ефективність і добра переносимість. Зокрема, доза 10 мг на добу є ефективною і при її застосуванні немає істотних побічних явищ порівняно з плацебо [74, 89]. Аналіз рандомізованих контрольованих досліджень продемонстрував статистичне зниження частини симптомів депресії вже на першому тижні прийому есциталопраму [75]. У 2012 році продемонстровано, що есциталопрам забезпечує найвищу частоту ремісії та є клінічно й економічно найефективнішою терапією в закладах первинної медичної допомоги [76]. Також було проведено багато досліджень ефективності есциталопраму при стресасоційованих розладах [90]. Так, у дослідженні P.L. Hensley із співавторами (2009) есциталопрам у поєднанні з психотерапією зменшував симптоми депресії, тривоги та горя в осіб, які переживали великий депресивний епізод, пов’язаний із втратою близької людини [91].

У рамках нашого дослідження пацієнтам був призначений есциталопрам: у групі 1 з поступовою титрацією до 20 мг, у групі 2 — до 10 мг. Жоден пацієнт не відмовився від прийому антидепресанта через побічні ефекти.

Через 1 місяць після початку лікування хворі були повторно оцінені за допомогою MADRS. У групі 1 (з помірним рівнем депресивної симптоматики) показник знизився з 24,42 ± 2,17 до 8,06 ± 1,80 бала, у групі 2 (з легким рівнем депресивної симптоматики) — з 12,41 ± 2,82 до 4,68 ± 1,48 бала (p < 0,05). Таким чином, есциталопрам (Есцитам) виявився ефективним у лікуванні депресивної симптоматики при РТГ.

Узагальнюючи результати дослідження, можна підсумувати, що у контексті сьогоднішньої війни, що спричиняє значні людські втрати, близькі загиблих і зниклих безвісти часто переживають глибоке горе, яке при пролонгації процесу переходить у розлад тривалого горювання. Для останнього характерна наявність стійкої та вираженої депресивної симптоматики. Саме в таких випадках для полегшення психоемоційного стану доцільним є призначення антидепресантів.

Конфлікт інтересів. Автори заявляють про відсутність конфлікту інтересів та власної фінансової зацікавленості при підготовці даної статті.

UA-ESCI-PUB-092025-408

Отримано/Received 12.07.2025

Рецензовано/Revised 21.08.2025

Прийнято до друку/Accepted 28.08.2025

Список литературы

1. Lundorff M, Holmgren H, Zachariae R, Farver-Vestergaard I, O’Connor M. Prevalence of prolonged grief disorder in adult bereavement: A systematic review and meta-analysis. J Affect Disord. 2017;212:138-149. doi: 10.1016/j.jad.2017.01.030.

2. Управління Верховного комісара ООН з прав людини. Звіт про втрати серед цивільного населення в Україні (2025).

3. International Statistical Classification of Diseases and Rela–ted Health Problems (11th ed.; Bowlby; World Health Organization, 2021).

4. Diagnostic and Statistical Manual of Mental Disorders (5th ed., text rev.; DSM-5-TR; American Psychiatric Association, 2022).

5. Neimeyer RA, Klass D, Dennis MR. A social constructio–nist account of grief: loss and the narration of meaning. Death Stud. 2014;38(6-10):485-98. doi: 10.1080/07481187.2014.913454.

6. Stroebe M, Schut H, Boerner K. Models of coping with bereavement: an updated overview. Studies in Psychology. 2017;38(3):582-607. doi: 10.1080/02109395.2017.1340055.

7. Bowlby J. Attachment and loss: Retrospect and prospect. Ame–rican Journal of Orthopsychiatry. 1982;52(4):664-678. https://doi.org/10.1111/j.1939-0025.1982.tb01456.x.

8. Harris DL, Winokuer HR. Principles and practice of grief counseling. 3rd ed. Springer Publishing Company; 2021.

9. Rando TA. Treatment of complicated mourning. Champaign: Research Press; 1993.

10. Kastenbaum R, Moreman CM. Death, Society, and Human Experience. 12th ed. Routledge; 2018. doi: 10.4324/9781315232058.

11. Stroebe M, Schut H. Family Matters in Bereavement: Toward an Integrative Intra-Interpersonal Coping Model. Perspect Psychol Sci. 2015;10(6):873-9. doi: https://doi.org/10.1177/1745691615598517.

12. Buckley T, Sunari Nakajima D, Marshall A, Bartrop R, McKinley S, Tofler G. Physiological correlates of bereavement and the impact of bereavement interventions. Dialogues Clin Neurosci. 2012;14(2):129-139. doi: https://doi.org/10.31887/DCNS.2012.14.2/tbuckley.

13. Carmassi C, Gesi C, Corsi M, Pergentini I, Cremone IM, Conversano C, et al. Adult Separation Anxiety Differentiates Patients with Complicated Grief and/or Major Depression and Is Related to Lifetime Mood Spectrum Symptoms. Compr Psychiatry. 2015;58:45-49. doi: https://doi.org/10.1016/j.comppsych.2014.11.012.

14. Seiler A, von Knel R, Slavich GM. The Psychobiology of Bereavement and Health: A Conceptual Review from the Perspective of Social Signal Transduction Theory of Depression. Front Psychiatry. 2020;11:565239. doi: https://doi.org/10.3389/fpsyt.2020.565239.

15. Harris DL, editor. Counting our losses: Reflecting on change, loss, and transition in everyday life. New York: Routledge; 2011.

16. Wilson DM, Cohen J, MacLeod R, Houttekier D. Bereavement grief: A population-based foundational evidence study. Death Studies. 2018;42(7):463-469. doi: https://doi.org/10.1080/07481187.2017.1382609.

17. Nakajima S, Ito M, Shirai A, Konishi T. Complicated grief in those bereaved by violent death: the effects of post-traumatic stress disorder on complicated grief. Dialogues Clin Neurosci. 2012;14(2):210-4. doi: https://doi.org/10.31887/DCNS.2012.14.2/snakajima.

18. Rogers CH, Floyd FJ, Seltzer MM, Greenberg J, Hong J. Long-term effects of the death of a child on parents’ adjustment in midlife. J Fam Psychol. 2008;22(2):203-11. doi: https://doi.org/10.1037/0893-3200.22.2.203.

19. Howard Sharp KM, Russell C, Keim M, Barrera M, Gil–mer MJ, Foster Akard T, et al. Grief and growth in bereaved siblings: Interactions between different sources of social support. School Psychology Quarterly. 2018;33(3):363-371. doi: https://doi.org/10.1037/spq0000253.

20. Unda Lpez A, Albuja AM, Marin Dett I, et al. Understanding siblings’ grief: a scoping review focused on death by cancer. Support Care Cancer. 2025;33:210. doi: https://doi.org/10.1007/s00520-025-09266-3.

21. Parkes CM, Benjamin B, Fitzgerald RG. Broken heart: a statistical study of increased mortality among widowers. Br Med J. 1969;1(5646):740-3. doi: https://doi.org/10.1136/bmj.1.5646.740.

22. Parkes CM, Prigerson HG. Bereavement: Studies of Grief in Adult Life. 4th ed. Routledge; 2010.

23. Harris DL, editor. Non-Death Loss and Grief: Context and Clinical Implications. Routledge; 2019.

24. Climent-Rodrguez JA, Navarro-Abal Y, Lpez-Lpez MJ, Gmez-Salgado J, Garca MEA. Grieving for job loss and its relation to the employability of older jobseekers. Front Psychol. 2019;10:366. doi: https://doi.org/10.3389/fpsyg.2019.00366.

25. Van Eersel JHW, Taris TW, Boelen PA. Job loss-related complicated grief symptoms: A cognitive-behavioral framework. Front Psychiatry. 2022;13:933995. doi: https://doi.org/10.3389/fpsyt.2022.933995.

26. Charmaz K. Loss of self: a fundamental form of suffering in the chronically ill. Sociol Health Illn. 1983;5(2):168-95. doi: https://doi.org/10.1111/1467-9566.ep10491512.

27. Bury M. Chronic illness as biographical disruption. Sociol Health Illn. 1982;4(2):167-82. doi: https://doi.org/10.1111/1467-9566.ep11339939.

28. Papa A, Lancaster NG, Kahler J. Commonalities in grief responding across bereavement and non-bereavement losses. J Affect Disord. 2014;161:136-43. doi: https://doi.org/10.1016/j.jad.2014.03.018.

29. Eisenbruch M. From post-traumatic stress disorder to cultural bereavement: diagnosis of Southeast Asian refugees. Soc Sci Med. 1991;33(6):673-80. doi: https://doi.org/10.1016/0277-9536(91)90021-4.

30. Eisenbruch M. Cross-cultural aspects of bereavement. I: A conceptual framework for comparative analysis. Cult Med Psychiatry. 1984;8(3):283-309. doi: https://doi.org/10.1007/BF00055172.

31. Yoon MS, Zhang N, Feyissa IF. Cultural Bereavement and Mental Distress: Examination of the Cultural Bereavement Framework through the Case of Ethiopian Refugees Living in South Korea. Healthcare (Basel). 2022;10(2):201. doi: https://doi.org/10.3390/healthcare10020201.

32. Bhugra D, Becker MA. Migration, cultural bereavement and cultural identity. World Psychiatry. 2005;4(1):18-24. PMCID: PMC1414713; PMID: 16633496.

33. Harris D, Winokuer HR. Principles and practice of grief counseling. 3rd ed. Springer Publishing Company; 2019.

34. Bruce EJ, Schultz CL. Nonfinite loss and grief: A psychoeducational approach. Paul H Brookes Publishing; 2001.

35. Schultz CL, Harris DL. Giving voice to nonfinite loss and grief in bereavement. In: Neimeyer R, Harris D, Winokuer H, Thornton G, editors. Grief and bereavement in contemporary society: Bridging research and practice. New York, NY: Routledge; 2011. Р. 235-245.

36. Boss P. Ambiguous loss: Learning to live with unresolved grief. Cambridge, MA: Harvard University Press; 1999.

37. Boss P. Ambiguous loss theory: Challenges for scholars and practitioners. Family Relations. 2007;56(2):105-111. https://www.jstor.org/stable/4541653.

38. Boss P. Ambiguous loss in families of the missing. Lancet. 2002;360 Suppl:s39-40. doi: 10.1016/s0140-6736(02)11815-0.

39. Kirmayer LJ, Kienzler H, Afana AH, Pedersen D. Trauma and Disasters in Social and Cultural Context. In: Morgan C, Bhugra D, editors. Principles of Social Psychiatry. Hoboken, NJ, USA: Wiley; 2010. Р. 155-177.

40. Utran DS, Northwood AK. Broken Promises and Lost Dreams: Navigating Asylum in the United States. J Marital Fam Ther. 2017;43(1):3-15. doi: https://doi.org/10.1111/jmft.12188.

41. Doka KJ. Disenfranchised Grief: Recognizing Hidden Sorrow. Lexington, MA: Lexington Books; 1989.

42. Doka K, editor. Disenfranchised grief: New directions, challen–ges, and strategies for practice. Champaign, IL: Research Press; 2002.

43. Corr CA, Corr DM, Doka KJ. Death & Dying, Life & Living. 8th ed. Cengage Learning; 2018.

44. Worden JW. Grief counseling and grief therapy: A handbook for the mental health practitioner. 5th ed. New York: Springer Publi–shing Company; 2018.

45. O’Connor MF. Grief: A Brief History of Research on How Body, Mind, and Brain Adapt. Psychosom Med. 2019;81(8):731-738. doi: https://doi.org/10.1097/PSY.0000000000000717.

46. Biondi M, Picardi A. Clinical and biological aspects of bereavement and loss-induced depression: a reappraisal. Psychother Psychosom. 1996;65(5):229-45. doi: https://doi.org/110.1159/000289082.

47. Zisook S, Shuchter SR, Irwin M, Darko DF, Sledge P, Resovsky K. Bereavement, depression, and immune function. Psychiatry Res. 1994;52(1):1-10. doi: https://doi.org/10.1016/0165-1781(94)90114-7.

48. Hardison HG, Neimeyer RA, Lichstein KL. Insomnia and complicated grief symptoms in bereaved college students. Behav Sleep Med. 2005;3(2):99-111. doi: https://doi.org/10.1207/s15402010bsm0302_4.

49. Чабан О.С., Хаустова О.О. Медико-психологічні наслідки дистресу війни в Україні: що ми очікуємо та що потрібно враховувати при наданні медичної допомоги. Укр. мед. часопис. 2022;4:150. doi.org/10.32471/umj.1680-3051.150.232297.

50. Ennis J, Majid U. Death from a broken heart: A systematic review of the relationship between spousal bereavement and physical and physiological health outcomes. Death Stud. 2021;45(7):538-551. doi: https://doi.org/10.1080/07481187.2019.1661884.

51. Bowlby J. Grief and mourning in infancy and early childhood. Psychoanalytic Study Child. 1960;15:9-52.

52. Bowlby J. Attachment and loss: Vol. 3. Loss: Sadness and depression. New York: Basic Books; 1980.

53. Parkes CM. Bereavement: studies of grief in adult life. New York: International Universities Press; 1972.

54. Parkes CM, Weiss RS. Recovery from Bereavement. New York: Basic Books; 1983.

55. Kbler-Ross E. On Death and Dying. 1st ed. Routledge; 1969. doi: https://doi.org/10.4324/9780203010495.

56. Bonanno GA, Boerner K. The stage theory of grief. JAMA. 2007;297(24):2693. doi: https://doi.org/10.1001/jama.297.24.2693-a.

57. Stroebe M, Schut H, Boerner K. Cautioning Health-Care Professionals: Bereaved Persons Are Misguided Through the Stages of Grief. OMEGA — Journal of Death and Dying. 2017;74(4):455-473. doi: https://doi.org/10.1177/0030222817691870.

58. Stroebe M, Schut H. The dual process model of coping with bereavement: Rationale and description. Death Studies. 1999;23(3):197-224. doi: https://doi.org/10.1080/074811899201046.

59. Janoff-Bulman R. Assumptive worlds and the stress of traumatic events: Applications of the schema construct. Social Cognition. 1989;7:113-136.

60. Janoff-Bulman R. Shattered assumptions: Towards a new psychology of trauma. New York: The Free Press; 1992.

61. Park CL, Folkman S. Meaning in the context of stress and coping. Rev Gen Psychol. 1997;1(2):115-144. doi: https://doi.org/10.1037/1089-2680.1.2.115.

62. Булен P.A., Кольчінська Ю. Розлад тривалого горя: природа, чинники ризику, діагностика і когнітивно-поведінкова терапія. PMGP [інтернет]. 28 грудня 2022 [цит. за 02 грудня 2024];7(2):e0702375. https://doi.org/10.26766/pmgp.v7i2.375.

63. Lenferink LIM, Eisma MC, Smid GE, de Keijser J, Boe–len PA. Valid measurement of DSM-5 persistent complex bereavement disorder and DSM-5-TR and ICD-11 prolonged grief disorder: The Traumatic Grief Inventory-Self Report Plus (TGI-SR+). Compr Psychiatry. 2022;112:152281. doi: https://doi.org/10.1016/j.comppsych.2021.152281.

64. Lenferink LIM, Franzen M, Ten Klooster PM, Knaevelsrud C, Boelen PA, Heeke C. The Traumatic Grief Inventory-Clinician Administered: A psychometric evaluation of a new interview for ICD-11 and DSM-5-TR prolonged grief disorder severity and probable caseness. J Affect Disord. 2023;330:188-197. doi: https://doi.org/10.1016/j.jad.2023.03.006.

65. Lenferink LIM, Johnsen I, Kristensen P, Lie NK, Sveen J. The Norwegian traumatic grief inventory-self report plus (TGI-SR+): a psychometric evaluation in traumatically bereaved people. Eur J Psychotraumatol. 2024;15(1):2391248. doi: https://doi.org/10.1080/20008066.2024.2391248.

66. Holdmann H. Validation of the TGI-SR+ in grieving Ukrainian Refugees & Investigation of Age and Gender Effects. University of Twente Student Theses; 2023.

67. Чабан О.О., Хаустова О.О., Асанова А.Е. та ін. Практична психосоматика: діагностичні шкали. Київ: Медкнига; 2019. С. 48-52.

68. Montgomery SA, Asberg M. A new depression scale designed to be sensitive to change. Br J Psychiatry. 1979;134:382-389. doi: 10.1192/bjp.134.4.382.

69. Чабан О.О., Хаустова О.О., Асанова А.Е. та ін. Практична психосоматика: діагностичні шкали. Київ: Медкнига; 2019. С. 112.

70. Latham AE, Prigerson HG. Suicidality and bereavement: complicated grief as psychiatric disorder presenting greatest risk for suicidality. Suicide Life Threat Behav. 2004;34(4):350-362. doi: https://doi.org/10.1521/suli.34.4.350.53737.

71. Tsai WI, Wen FH, Kuo SC, et al. Symptoms of prolonged grief and major depressive disorders: Distinctiveness and temporal relationship in the first 2 years of bereavement for family caregivers of terminally ill cancer patients. Psychooncology. 2020;29(4):751-758. doi: https://doi.org/10.1002/pon.5333.

72. Boelen PA, Reijntjes A, Djelantik JAAAM, Smid GE. Prolonged grief and depression after unnatural loss: Latent class analyses and cognitive correlates. Psychiatry Res. 2016;240:358-363. doi: https://doi.org/10.1016/j.psychres.2016.04.012.

73. Comtesse H, Edelhoff H, Rosner R, Lechner-Meichsner F. Cluster analysis of prolonged grief, posttraumatic stress, and depression symptoms in bereaved asylum seekers and refugees. Eur J Psychotraumatol. 2024;15(1):2383525. doi: https://doi.org/10.1080/20008066.2024.2383525.

74. Сартакова О.А. Поєднання тривоги та депресії: чому іноді лікування не допомагає? Укр. мед. часопис. 2023;1(153) Т. 2. Спецвипуск I/II. С. 51-54.

75. Wade A, Friis Andersen H. The onset of effect for escitalopram and its relevance for the clinical management of depression. Curr Med Res Opin. 2006;22(11):2101-2110.

76. Lam RW, Kennedy SH, Grigoriadis S, et al. Canadian Network for Mood and Anxiety Treatments (CANMAT) clinical guidelines for the management of major depressive disorder in adults. III. Pharmacotherapy. J Affect Disord. 2009;117(Suppl. 1):S26-S43.

77. Shear MK, Fagiolini A, Houck P, et al. Escitalopram for the treatment of complicated grief. JAMA. 2006;295(22):2606-2615. doi: https://doi.org/10.1001/jama.295.22.2606.

78. Vanderwerker LC, Jacobs SC, Parkes CM, Prigerson HG. An exploration of the relationship between grief and loss-related growth. Death Stud. 2006;30(3):213-228.

79. Folkman S, Moskowitz JT. Coping: A cognitive-behavioral perspective. In: O’Donohue W, Fisher J, editors. Cognitive behavior therapy: Applied and theoretical perspectives. New York: Wiley; 2003. Р. 119-141.

80. Janoff-Bulman R. Assumptive worlds and the stress of traumatic events: Applications of the schema construct. Soc Cogn. 1989;7(2):113-136.

81. Lazarus RS, Folkman S. Stress, appraisal, and coping. New York: Springer; 1984.

82. Neimeyer RA. Re-storying loss: New horizons in the study of grief. Psychol Inq. 2001;12(4):239-246.

83. Stroebe M, Schut H, Stroebe W. The role of attachment in adjustment to bereavement. In: Parkes CM, Weiss RS, editors. A manual for professionals. New York: Wiley; 2006. Р. 129-146.

84. Prigerson HG, Maciejewski PK, Reynolds CF, et al. Prolonged grief disorder in older adults. Am J Psychiatry. 2009;166(7):843-851. doi: https://doi.org/10.1176/appi.ajp.2009.08050672.

85. Міщенко О.Я., Бездітко Н.В. Есциталопрам — антидепресант нової генерації: від наукових даних до практичного використання. Медична газета «Здоров’я України 21 сторіччя». 2023;№ 1-2(537-538). https://health-ua.com/multimedia/userfiles/files/2023/ZU_1_2_2023/ZU_1-2_2023_st33-35.pdf.

86. Mansari ME, Wiborg O, Mnie-Filali O, Benturquia N, Snchez C, Haddjeri N. Allosteric modulation of the effect of escitalopram, paroxetine and fluoxetine: in-vitro and in-vivo studies. Int J Neuropsychopharmacol. 2007;10(1):31-40. DOI: 10.1017/S1461145705006462.

87. Mnie-Filali O, El Mansari M, Scarna H, Zimmer L, Sn-chez C, Haddjeri N. L’escitalopram: un inhibiteur slectif et un modulateur allostrique du transporteur de la srotonine [Escitalopram: a selective inhibitor and allosteric modulator of the serotonin transporter]. Encephale. 2007;33(6):965-972. doi: 10.1016/j.encep.2007.11.001.

88. Zhong H, Haddjeri N, Snchez C. Escitalopram, an antidepressant with an allosteric effect at the serotonin transporter — a review of current understanding of its mechanism of action. Psychopharmacology (Berl.). 2012;219(1):1-13. https://doi.org/10.1007/s00213-011-2463-5.

89. Ramsberg J, Asseburg C, Henriksson M. Effectiveness and cost-effectiveness of antidepressants in primary care: a multiple treatment comparison meta-analysis and cost-effectiveness model. PLoS ONE. 2012;7(8):e42003. https://doi.org/10.1371/journal.pone.0042003.

90. Shear MK, Fagiolini A, Houck P, et al. Escitalopram for complicated grief: A pilot study. In: NCDEU 46th Annual Meeting Abstracts. 2006. Boca Raton, FL: National Institute of Mental Health.

91. Hensley PL, Slonimski CK, Uhlenhuth EH, Clayton PJ. Escitalopram: An open-label study of bereavement-related depression and grief. J Affect Disord. 2009;113(1-2):142-149. https://doi.org/10.1016/j.jad.2008.05.016.